Стипендії українських студентів слід віддати викладачам, – китаєць Лун Чжан

Наше інтерв'ю з Луном ледь не зірвала раптова львівська злива. Напівмокрі, ми все-таки вирішили зустрітись і провести заплановану розмову. Слово одразу ж надаємо героєві цієї публікації:

- Народився я в місті Тайюнь у китайській провінції Шаньсі, там ходив до школи, яка у нас триває 12 класів. Другий рік вищої школи я провчився у Японії згідно з програмою, яку мають можливість отримати китайські учні. Перед тим у мене просто були індивідуальні заняття з японської, тому що я планував туди поїхати. Вдруге це вже було складно зробити через те, що важко було отримати візу. Тоді стосунки Китаю і Японії були не найкращими і майже 80% студентів отримали відповідь "ні". І якщо в тебе вже є штамп в паспорті, то потрібно знову чекати 5 років, щоб знову туди поїхати.

Чим відрізнялось навчання в Японії від навчання в Китаї?

У нас були звичайні предмети, такі як математика, хімія, граматика. Але різниця полягала в тому, що там багато говорять про бога. У Китаї ми вивчаємо філософію – про Маркса і Леніна, в той час як про них не говорять в Японії. І коли я повернувся додому, то пропустив багато з китайської програми. У нас навчання з 07.30 до 20.30 і воно є навіть в суботу. Правда, в обід у нас є дві години перерви, а в суботу ми маємо дві лекції зранку і дві – після обіду. В Японії ж навчання тільки в першій половині дня, а потім можуть бути ще якісь приватні уроки.

Як ти вважаєш, це добре, що діти в Китаї весь час зайняті лише навчанням?

В Китаї так треба. В нас дуже складні вступні іспити до університету. І коли в Україні я цікавився, на якому рівні вивчають математику в університеті, то в нас такий рівень був ще в звичайній школі. Також ми дуже поглиблено вивчаємо історію і географію. Ми знали, де в Україні вирощують картоплю, а де частіше пшеницю, в яких точно місцях залягають корисні копалини. Я думаю, що українці не знають настільки детально, які регіони Китаю багаті на кукурудзу, а де найкращі умови для вирощування, наприклад, тої ж пшениці.

Наскільки я пам’ятаю, то про Китай у школі ми теж багато говорили.

І так про кожну країну?

Напевно, не про кожну, але про такі стратегічно важливі і великі за територією – це точно.

Мені в Україні дуже часто трапляються випадки, коли мене питають, чи є в Китаї сніг. Мені здається, що якщо ти вже вчиш про якусь країну, її кліматичні умови, то такі питання не мають бути проблемою. І Україна для нас – це невелика країна, але ми все одно вивчаємо і багато знаємо про неї. Знаємо про великі міста. Не знаємо хіба що про історію України або знаємо дуже мало. В той самий час ми вивчаємо історію Радянського союзу, який мав тісні стосунки з Китаєм.

Якщо ми повернемось до вивчення гуманітарних наук, філософію або історію філософії ви починаєте вивчати з якого періоду? Ми, до прикладу, на перших заняттях говоримо про буддизм, конфуціанство…

Буддизму і конфуціанства ми не вивчаємо. Згідно з нашою повсякденною філософією, у світі немає бога, а людина еволюціонувала від приматів. Так прийнято вважати, і мені теж здається, що бога не можна побачити. І навіть якщо хтось вірить в будду, то ми знаємо все одно, що спочатку - це звичайна людина, яка через свої благородні вчинки стала буддою. І люди теж стараються жити за такими правилами, тому що тоді тобі здається, що після смерті ти можеш жити в іншому світі. В буддизмі життя не має початку і не має кінця. Це просто коло. І зараз ти в одній його частині, а потім – в іншій частині.

У Китаї живе ще дуже багато національностей – і всі вони мають свої релігії. Це і християнство, і мусульманство також. Буддизм, звичайно, найбільш поширений, але я сприймаю буддизм не як релігію, а як нашу культуру. В Україні я теж бачу щось схоже – коли люди не ходять до церкви, але святкують релігійні свята.

Такі свята набувають зараз більш світського забарвлення. І для декого Новий рік має таке саме значення як і Різдво.

В принципі, моя мама вірить. І коли два рази на місяць треба ставити спеціальні палички, то вона це робить. І я роблю це з нею, коли є вдома. За місячним календарем першого і п’ятнадцятого числа треба повторювати такий ритуал. В будинку є спеціальне місце, де сидить будда і ти приділяєш йому декілька хвилин.

Після повернення до Китаю з Японії ти ще вчився вдома? Як доля занесла тебе в Україну?

Я провчився в Китаї ще рік і спочатку не планував їхати в Україну. В мене був план повернутись до Японії або поїхати до Південної Кореї, але в останній треба складати дуже складний іспит з англійської мови, а з першою були візові проблеми. Та й в багатьох інших країнах для навчання потрібно було знати англійську мову. Тоді я пішов до компанії, яка допомагає шукати країни для навчання, де за нього можна було б платити, але небагато. Там мені порадили Росію, Україну і Аргентину. І Росію і Аргентину я майже одразу відкинув через те, що там небезпечно.

Чому ти вирішив, що там небезпечніше, ніж в Україні?

Про Росію всі знають, що там дуже багато скінхедів. А в Аргентині бідне життя, я навіть не знаю, чи є там гаряча вода.

Тобто в мене про ці країни одразу були такі приблизні уявлення. В Аргентині був випадок, який показували в наших новинах, коли там вбили двох китайців. І коли тих вбивць вже допитували, то вони сказали, що побачили одяг Адідас, а їм це не сподобалось, бо не можуть собі такого дозволити. І я подумав собі, що ж я одягатиму в Аргентині, якщо там навіть в Адідасі небезпечно ходити? Крім того, в Тайюні в університеті вчились дві українки і вони почали агітувати мене поїхати до їхнього університету до Києва. Так це і сталось. Спочатку я провчився у Києві один рік на підготовчих курсах – тобто вчив там тільки російську мову.

Яке було твоє найперше, найбільше здивування, коли ти тільки-но сюди приїхав?

Я не пам’ятаю точно, але було таке, що я питав у водія, який в Україні рік? Бо, вийшовши з аеропорту, я побачив стару машину Ладу. В нас таку можна побачити вже хіба що в музеї, а тут вона їздить. І вона була повністю стара, це не була стара форма з новим мотором. І то для мене було дуже цікаво.

Як тебе, врешті, занесло до Львова та ще й на факультет української філології?

Російська мова була для мене дуже важка і я не хотів далі її вчити. І коли я чув, як люди говорять українською, то мені це більше сподобалось. Я знав, що у Львові всі говорять українською і так я поїхав сюди на навчання. А щодо факультету української філології, то я просто не знав до кінця про українську систему освіти. Я думав, що тут будуть спеціальні заняття для іноземців. Але навчання почалось і вимоги до мене були такі, ніби я українець. Мало того, що я був єдиним іноземцем в групі, так я був ще й єдиним іноземцем на цілому курсі. Правда, тут у Львові дуже хороші підготовчі курси, особливо – викладачі, які вчать іноземців української.

Напевно, ти відчував до себе постійну увагу з боку викладачів?

Деякі викладачі ставились до мене з розумінням і я не читав стільки ж книжок, скільки їх читали усі. І на іспит я теж міг готувати не всі 20 запитань, а половину чи навіть 5 запитань. Але деякі викладачі не робили для мене ніяких винятків, і тоді в мене були талони. Але з більшістю викладачів у нас були хороші стосунки.

Як би в такому випадку поводились викладачі в Китаї? Вони б також йшли на поступки?

Я думаю, що це було б неможливо. Якщо в Україні дуже багато екзаменів для мене були суб’єктивними, то в Китаї це точно було б об’єктивно. Шпаргалками китайські студенти зовсім не користуються, бо за ними в аудиторії стежать два викладачі і дві камери. Навіть є спеціальний пристрій для того, щоб блокувати користування мобільними телефонами. А якщо це вступні іспити до університету, то треба проходити такий контроль, як в аеропорту.

На якому курсі ти зрозумів, що вже можеш все розуміти і вільно говорити українською?

Ну це було десь після першого семестру другого курсу. Коли я почав жартувати українською і розуміти, коли хтось жартує. Раніше я не розумів, коли сміялись, наприклад, мої одногрупники.

Коли ж тоді ти почав викладати китайську українцям?

Це було в той самий час, з другого семестру другого курсу. Але я не дуже старався пояснювати українською мовою, а одразу говорив найпростішою китайською. Ну так приблизно відбувається і з вивченням різних іноземних мов, якщо викладач – носій мови.

Тепер після повернення в Китай ти міг би викладати українську для китайців.

В Китаї у чотирьох містах пробували відкривати курси мовознавства, але у двох вже їх закрили.

Найперше це був Пекінський інститут іноземних мов. Але студенти вчились там чотири роки, а після цього не могли ніде знайти роботу. Точно можна вчити українську і в Шанхаї, а в інших випадках українську можна вчити як другу слов’янську з третього курсу, коли студенти вчать російську філологію. Але з усіх іноземних мов найчастіше в Китаї вчать англійську.

Наскільки легко знайти роботу молодим китайцям після завершення навчання? Яку роль виконує в цьому країна?

Знайти роботу дуже складно. Або точніше сказати – важко знайти якісну роботу з хорошою зарплатою.

Але зараз Китай дуже динамічно розвивається. У вас потужна економіка.

Ну економіка – це економіка, а робота – то вже інше. Зараз багато роботи виконують просто машини.

Ким тоді працюють твої батьки?

Тато працює кухарем, а мама – на пошті. Тобто це звичайна середньостатистична сім’я. Або трошки краща (Сміється). Але зарплати для представників таких професій набагато вища, ніж в Україні. І ми можемо нормально вчитись за кордоном. Але в моїх батьків немає машини, бо з ними і так дуже багато проблем. Краще кататись на велосипедах, що і робить дуже багато людей.

Після шести майже безперервних років життя в Україні тобі вже, звісно, хочеться додому. Що таке ти знайшов для себе тут, через що тобі і далі хотілось би жити в Україні?

В Україні набагато краще повітря. Тут щодня можна побачити зірки. І я не бачив їх, наприклад, десять років тому. Наше небо не блакитне, а сіре.

Тут багато старих будинків, а в моєму місті все постійно будується, там 20-річні будинки зносять, навіть якщо вони ще нормальні. І я цього не розумію.

А в чому, на твою думку, Україні варто було б стати кращою?

Найперше - це система освіти і міліція. В мене не було проблем з міліцією у Львові. Але складніше було у Києві. Звичайно, ми всі маємо документи і це не проблема, коли їх перевіряють, бо це робота міліції. Але коли міліція каже, що вона хоче гроші, а таке було, то така система мені не подобається. Ще мені здається, що в Україні вузький вибір їжі. Ми їмо набагато більше овочів. Коли я викладаю китайську і пояснюю студентам нові слова, то вони дуже часто навіть не знають про існування таких овочів. Їх можна купляти навіть взимку і ціна тоді не дуже відрізняється. Тобто в Україні ситуація з цим якраз протилежна.

Я був у багатьох замках біля Львова і вони всі потребують реставрації. Там щось роблять, але дуже повільно. В це потрібно вкладати більше грошей.

Я ще думаю, що для навчання не добре те, що викладачі отримують дуже малу зарплату. І у справді здібних студентів немає мотивації працювати викладачами. Замість стипендій студентам можна було б збільшити зарплати викладачам. І для студентів це буде тільки плюс – тоді вони матимуть хороших викладачів. І якщо ти вчишся на бюджеті безкоштовно – це, на мою думку, вже добре і це вже багато означає. В нас стипендії отримують або дуже обдаровані студенти, або ті, які з бідних родин.

Спілкуючись з українцями, тобі, напевно, траплялись якісь помилкові уявлення про Китай або стереотипи, які вже ну зовсім не відповідають дійсності?

Дуже часто мене питали, чому речі, зроблені в Китаї, такі неякісні. Але люди просто забувають про ціну за ці речі. Багато китайської продукції продається і в Європі, і в Америці, але там ціна в десять разів вища. Люди думають, що все з Китаю таке неякісне, але насправді є різні категорії продуктів, які мають різну якість. І тут проблема вже в українських посередниках, які хочуть купити щось подешевше і вигідно тут продати. Але в нас просто немає секонд-хендів, і є тому дуже дешевий одяг, який має низьку якість, але який купляють менш забезпечені китайці.

Багато хто, якщо знає щось про Китай, то ця інформація переважно негативна. Так, в нас Комуністична партія, але в Китаї це не так само, як було в Радянському Союзі. Тому якщо говорити щось негативне про Китай, то не треба забувати і про позитивні новини. Не можна дивитись на все з одного лише боку.

Україна, на мою думку, теж дуже часто страждає через негативно забарвлену інформацію, яку поширюють про неї за кордоном. Напевно, в цьому плані багато країн потрапляє в такі невигідні ситуації.

Але це погано для читачів. Коли люди читають про інші країни тільки все негативне і не мають реальної можливості порівняти, то вони думають, що в них вдома – найкраще. Але це не завжди правда...

Розмовляв Володимир Сенатовський, Телеканал новин "24"