24 серпня 1991 року Верховна Рада ухвалила Акт про проголошення Незалежності України. Нова держава, що постала замість колишньої радянської республіки, а насправді – колонії, одразу стикнулася з численними складнощами. Головною з них були навіть не економічні негаразди, а небажання колишньої метрополії зі столицею у Москві "відпускати" Україну у вільне плавання.
До теми Фальсифікатор історії: де, як і чому Путін набрехав у скандальній статті
Російський лідер Борис Єльцин на словах обіцяв "культурне розставання" колишніх республік СРСР у дусі своєї легендарної фрази "беріть стільки суверенітету, скільки можете проковтнути", насправді ж намагався вибудувати СРСР 2.0. Ще на переговорах у Біловезькій Пущі наприкінці 1991 року він спочатку активно просував ідею оновленого "союзного договору", а згодом, коли ця ідея провалилась, намагався вибудувати оновлений СРСР вже на базі СНД (Співдружності Незалежних Держав) з єдиною валютою – рублем, спільною армією та єдиним політичним курсом, що, звісно, писався у Москві.
Розпад СРСР Росія одразу намагалася перетворити на Союз 2.0 / Фото – РІА "Новості"
На щастя, Росія у той час була дуже слабкою. Хоча свою слабкість Кремль здебільшого демонстрував на у стосунках з США, Європою та Китаєм, але Україні вдалося скористатися своїм шансом і вислизнути з обійм Кремля. Втім, вже на початку 1992 року Росія схаменулася й відновила тиск на Україну. Він здійснювався у кількох напрямках.
Читайте також День пам'яті жертв політичних репресій: як Москва нищила Україну та українців
По-перше, це так звана "м'яка сила", тобто культурна інтервенція Росії. Ця зброя виявилась дуже ефективною, а її впив – тривалим.
Культурна експансія
Після розвалу СРСР в Україні продовжили мовлення російські телеканали й Москва отримала можливість не лише за допомогою російських новин формувати вигідну РФ точку зору (зокрема, на події вірмено-азербайджанської війни та бойові дії в Молдові та Грузії), але й транслювати свій порядок денний, світогляд та ідеологію на терени України, звісно – російською мовою. Так незалежна Україна продовжувала залишатись частиною російського дискурсу та перебувати у московському фарватері, а російська "попса" – стала гібридною зброєю так званого "руського миру", що немов нахабний прибулець-борщовик паразитує серед місцевої флори та знищує все довкола.
Зерна російського "паразита", варто визнати, були кинуті у вдобрену землю, адже за ментальністю більшу частину населення України на початку 90-х становили так звані "радянські люди". Цей химерний продукт життя в СРСР виник внаслідок багатьох років політичних репресій, русифікації, тотальної пропаганди та примусу. У результаті виник спільний культурний простір з мешканцями інших колишніх республік СРСР, спільні економічні зв'язки, світогляд та тверде переконання, що росіяни – братній народ. Саме на таких людей зробили ставку в Москві та отримали потужну "кормову базу".
Історія першого Президента Леоніда Кравчука: від тріумфу до капітуляції:
Ще одним фактором було те, що в Україні на відміну від Польщі та країн Балтії не було проведено люстрації, а тому комуністи (перед розвалом СРСР їх було в Україні понад 3,5 мільйона), співробітники КДБ та чисельна агентура радянських спецслужб залишились при владі та посадах. Звісно, значну частину цього активу стали агентами впливу Росії в Україні та солдатами "повзучої окупації". Деякі з них зберегли свій вплив і нині. Найбільш відомий приклад – Віктор Медведчук.
Власне, тиск на Україну та перетворення її на сателіта був частиною державного курсу РФ. Відповідні положення навіть були закріплені в концепції зовнішньої політики Росії, що була ухвалена в квітні 1993 року. Вона передбачала “максимально можливий рівень інтеграції”, а насправді – поглинання України.
Попри те, що саму Росію в першій половині 1990-х добряче трясло, думок про посилення свого впливу на Україну в Кремлі не залишали. Тому, крім "м'якої сили" застосовували й інші важелі – економічні та політичні.
Путін та російські гібридні бійці ідеологічного фронту / Скриншот з російських соцмереж
Перша газова війна
Вже на початку 1993 року Україна познайомилась з російським газовим шантажем, коли 20 лютого очільник "Газпрому" Рем Вяхірєв заявив про можливе припинення газопостачання до України через несплату боргів у розмірі 300 мільйонів доларів. Саме тоді з'явилась мантра про "Україну, яка замерзне".
Ситуація ускладнювалась тим, що Україна та Росія домовились про бартер, тобто взаємозалік без живих грошей за постачання газу до України та транспортування палива до Європи через українську ГТС. Ця схема не була вигідною для України, але тривалий час діяла всупереч здоровому глузду через небажання злити росіян, яких все влаштовувало.
Кравчук про "слово" російських президентів:
У 1993 році так звана "перша газова війна" швидко завершилась, коли Україна погодилась сплатити борг і навіть швидко внесла перший транш у розмірі 48,2 мільйона доларів. А далі наступила весна – стало тепло й вже було не до того.
Незабаром Росія знову нагадає про газовий борг. Коли постане питання Криму та Чорноморського флоту. Тоді росіяни вперше розіграють газову карту на переговорах. Згодом вони радо повторять цей трюк багато разів у майбутньому.
Кримське питання
З 1954 року Кримську область було передано від РСФСР до УРСР. Формально це був обмін територіями до круглої дати, але насправді комуністи переклали півострів з однієї кишені до іншої, адже попри задекларовану федеративність СРСР був унітарним утворенням, з деякими логістичними нюансами для так званих республік.
За роки радянського панування демографія Криму змінилась кардинально (нині те саме робить путінська Росія). У 1920 – 1930-і на півострові були влаштовані політичні чистки, а в 1944-му – етнічні, коли Сталін та його приспішники здійснили акт геноциду кримськотатарського народу.
Читайте також День боротьби за права кримськотатарського народу: коли відновиться історична справедливість
На заміну до Криму масово завозились вихідці з Росії. Також півострів був базою Чорноморського флоту, який не мав ніякого стратегічного значення, але зростав з року в рік – чисельні моряки-офіцери, звісно, не бажали повертатись до умовних Пєнзи чи Тули, а тому активно залишалися тут жити після завершення служби. Таким чином в Криму утворився проросійський анклав. У 1991 році проросійські діячі ініціювали проведення референдуму про так зване визначення статусу Криму та можливе приєднання до РФ.
На щастя, українській владі вдалося знайти сили, щоб послабити сепаратиський рух. У підсумку Крим отримав автономію в унітарній Україні, а сепаратисти стараннями правої руки президента Кравчука, Євгена Марчука, були переведені до "сплячого режиму". Допомогли Києву в цей період кримські татари, які якраз почали активно повертатись на історичну батьківщину та на правах корінного населення підтримали законну владу.
Втім, сепаратизм нікуди не подівся – Москва, як могла, підтримувала своїх агентів. У 1992 році Крим відвідав віцепрезидент РФ Олександр Руцькой та зробив провокативну заяву, яку розтиражували усі ЗМІ.
Здоровий глузд диктує, щоб Крим став частиною Росії. Ті, хто підписав рішення 1954 року, були, мабуть, з похмілля або після сонячного удару,
– говорить голова російської урядової делегації в Криму Руцькой, 7 квітня 1992 року в аеропорті Бельбек.
"Кримське питання" не зникло з риторики перших осіб РФ і у наступні роки.
У 1994 році Росія активно підтримала так званого президента автономії – Мєшкова, який намагався влаштувати державний переворот у Криму. Щоправда, більше на словах. У цей час Росія зав’язла у війні в Чечні й не мала сил на відкриту конфронтацію з Україною. Цей фактор вдало використав Київ та за допомогою "легкої" сили розігнав сепаратистів та ліквідував посаду президента Криму. Прикметно, що це зроблено було за наказом проросійського президента України Леоніда Кучми. Він змінив на цій посаді хитрого, але маніакально нерішучого Леоніда Кравчука.
Вы мне, гади, еще за Севастополь ответите,
– казав герой нині забороненого в Україні фільму Алєксєя Балабанова "Брат 2".
Звісно, Крим нікуди не подівся з порядку денного РФ (щоправда, сепаратисти маргіналізувалися, а їх натхненником став скандальний мер Москви Юрій Лужков). Карту півострова ще не один раз розіграють. Зокрема, у перемовинах щодо Чорноморського флоту.
"Дерибан" Чорноморського флоту
Після розвалу СРСР постало питання – що робити з його реліктом у вигляді Чорноморського флоту. Де-факто, Україна отримала іноземний анклав на власній території, адже бази ВМФ у Криму контролювала Росія або її симпатики. Більшість особового складу ЧФ були або росіянами, або вважали себе такими, або були лояльними до Кремля. Втім, серед флотців було й чимало людей, які бажали служити під українськими прапорами. У їх випадку вірність Росії як спадкоємиці СРСР насаджувалася силою – проукраїнських мічманів та офіцерів залякували, змушували звільнитись або погрожували забрати житло.
Це відбувалося на фоні так званої "війни наказів", коли і Єльцин, і Кравчук у квітні 1992 року оголосили ЧФ власністю Росії та України відповідно.
Як тільки я підписав свій указ, а Єльцин – свій, наступного дня військові на кораблях почали масово піднімати георгіївські прапори. Якби там стояли лише українці, такого не було б. Більше того, там почали силою змушувати приймати присягу на користь Росії,
– заявив президент Кравчук згадує про події весни 1992 року у інтерв'ю "Лівому Берегу".
У липні 1992 року відбулося повстання проукраїнських моряків на бойовому кораблі ЧФ СКР-112
та його ефектна втеча до Одеси під акомпонемент бойової артилерії колишніх колег та їх незграбної спроби переслідування. Втім, у Києві такому подарунку були не раді. Президент Кравчук не знав, що з ним робити, а тому самоусунувся.
В недавньому інтерв'ю виданню "Лівий Берег" перший президент України прикинувся дурником та розповів казочку, нібито йому не доповіли про візит командувача ЧФ адмірала Касатонова до Києва.
Мені про його приїзд не доповідали... Я не міг його не прийняти. Ніхто не казав, що він на мене так довго чекає,
– розповів президент Кравчук намагається вдавати з себе інфантила у інтерв'ю "Лівому Берегу".
"Війна наказів" завершилась тим, що Кравчук і Єльцин відкликали свої підписи, але ініціативу, яку мав Київ, було втрачено. Україна змушена була надалі відбивати наскоки Росії. "Братній народ" задіяв тоді проти України свою гібридну зброю та почав "травити" нашу країну в ЗМІ та зі сцени – це робили різні штибу гумористи та шоумени. Стараннями пропагандистів президент Кравчук в очах росіян та тих українців, що дивилися російське ТБ (тобто майже всі) став "підступним бандерівцем", а самі українці – запопадливими, жадібними та дріб'язковими з обов'язковим комплексом меншовартості. Тоді ж на російському ТБ активно насаджувався образ "хохла" й до його формування долучилися й самі українців, зокрема гумористи "Джентльмен-Шоу" та "Кролікі".
Кучма – другий президент України:
Також у хід пішли важка артилерія – газовий шантаж, торговельна війна проти українських експортерів, а також брязгання зброєю у Криму.
Все це послабило переговорні позиції України. Про те, щоб весь флот, що базувався в українському Криму, став українським, вже не було мови. Так само, як і про справедливий розподіл 50/50. Після серії зустрічей між президентами Кравчуком та Єльциним у Москві та Дагомисі Україна була поставлена у край скрутне становище. 3 вересня 1993 року були підписані так звані Масандрівські угоди, які мали вирішити питання розподілу ЧФ, також долю іншої надокучливої "валізи без ручки" – ядерної зброї, що перебувала в Україні.
Обережний Кравчук вважав, що підписав в Ялті самі лише протоколи про наміри, які ні до чого не зобов'язували. Іншої думки були в Росії (так само, до речі, які у ситуації з Переяславськими угодами 1654 року, що стали початком кінця української козацької держави).
Підписані українським президентом документи стали основою для майбутнього розподілу флоту, згідно з яким Україна отримала лише 18% кораблів, а решта були віддані Росії у якості сплати боргів за газ. Звісно, за курсом, який був вигідним Кремлю.
Так Україна отримала ворожий анклав у тилу – який стане плацдармом для окупації Криму в 2014 році. Парадокс ситуації в тому, що майбутній окупант зобов'язувався не зазіхати на територіальну цілісність України. ЇЇ мав гарантувати так званий Будапештський меморандум.
Меморандум без гарантій
5 грудня 1994 року наступник Кравчука – другий президент України Леонід Кучма – поставив свій підпис під документом, згідно з яким Україна втрачала свій ядерний статус в обмін на моральну підтримку та обіцянку безпекових гарантій з боку США, Великої Британії та Росії.
Нині з цього приводу є чимало спекуляцій, зокрема – маргінальних. Їх виразником став голова фракції партії "Слуга Народу" Давід Арахамія, який днями висловив публічне розчарування через неможливість шантажувати світ ядерною зброєю. Натомість шантажувати можна було лише статусом "мавпи з гранатою" з ризиком від нового Чорнобилю до нової Хіросіми.
До теми Могли б шантажувати світ, – Арахамія назвав відмову від ядерної зброї головною помилкою
Фактично Україна опинилася на шпагаті, адже не мала коштів та технологічних можливостей утримувати ядерний арсенал. Крім того, на владу чинився великий дипломатичний тиск через міжнародні канали. Дуже переймалися через ядерний арсенал України в США, адже ще з часів "холодної війни" ракети, що перебували на території УРСР, були націлені на цілі в США та американські об'єкти в Європі. У підсумку Україна опинилася між двох вогнів та просто не мала іншого виходу.
Інша справа, що домогтися можна було більш конкретних гарантій, менше декларацій та обіцянок проведення якихось химерних консультацій. З другого боку, навіть покращений текст Меморандуму навряд чи б зупинив Путіна, адже Росія неодноразово демонструвала, що зневажає міжнародне право й розуміє лише мову сили. А вона тоді була не на боці України.
"Великий мир"
У 1997 році президенти Кучма та Єльцин підписали так званий "Великий договір" між Україною та Росією. Згідно з ним Росія визнавала кордони України та відмовлялася від територіальних зазіхань, проведено демаркацію кордонів (здебільшого – декларативну). Перед цим нарешті було розділено Чорноморський флот та визначено далекий 2017 рік як фінальну дату його перебування в Україні.
Як Кучма та Єльцин поділили Чорноморський флот:
Президент Кучма взяв курс на зближення з Росією, який назвав "багатовекторністю".
Втім, отримувати бонуси і від Заходу, і від Сходу не виходило. Росія, яка в другій половині 90-х набирала силу в результаті продажу власних природних багатств (в першу чергу – вуглеводнів) почала активну економічну експансію в Україні та взяла під свій контроль цілі галузі промисловості.
"Дружба" була настільки міцна, що Україні довелося у 2001 році взяти на себе відповідальність за збиття росіянами цивільного літака Ту-154 у небі над Чорним Морем та загибель 78 людей. Іншого вибору в України не було, адже президент Кучма після вбивства Георгія Гонгадзе став нерукопожатним на Заході. У цій ситуація "дружба" з Росією виглядала для президента логічним кроком. Ізоляція України посилилась у 2002-му, коли розгорівся так званий "кольчужний скандал" навколо нібито продажу Іраку вироблених у Донецьку станцій радіотехнічної розвідки "Кольчуга-М".
За "дружбу", звісно, довелося платити. Так Росія отримала нові преференції в Україні.
Не забули росіяни й про "м'яку силу". На початку 2000-х до набору з російської попси та пропаганди долучилася так звана "духовність". Москва зробила ставку на так звану УПЦ МП, що незабаром перетворилася на справжню гібридну зброю "руського миру".
Культурний спротив:
Також в Україні практично прописалися російські церковники вищих рангів – патріарх Алєксій Другий (Олексій Другий), а згодом патріарх Кірілл (Кирило) раз по раз навідувались до Києва з так званими "пастирськими візитами", у ході яких нав'язували тези про спільне минуле, сьогодення та майбутнє українців та росіян. На це витрачалися шалені гроші та ресурси.
Острів розбрату
Попри те, що президент Кучма всіма силами демонстрував лояльність, росіяни не відмовляли собі у спробах загарбати те, що погано лежить.
Пробою пера став конфлікт навколо острова Тузла в Азовському морі.
У 2003 році росіяни відмовили Тузлі у її геологічній природі й заборонили бути островом. Шматок суходолу, який з усіх боків омивала вода, оголосили косою, тобто частиною Таманського півострова та відповідно – російського Краснодарського краю.
Острів Тузла – як Росія готувала захоплення українських земель:
Наприкінці вересня 2003 року росіяни самовільно почали будувати дамбу, яка б мала з'єднати острів з російською територією.
Читайте також Історія російсько-українських конфліктів на морі: від Тузли до NEYMA
Рейдерське захоплення зупинили активні дії Києва, який чи не вперше продемонстрував рішучість стосовно РФ. На Тузлу особисто прибув президент Кучма у чорному картузі та у супроводі військових провів інспекцію. Росія відступила, зупинила будівництво та почала чекати нової нагоди встромити Україні ніж у спину.
Помаранчева революція
За рік після подій навколо Тузли українсько-російські стосунки суттєво погіршились. Це було пов'язано з подіями Помаранчевої революції.
На виборах Президента України 2004 року Росія зробила ставку на Віктора Януковича. Його головним конкурентом був прозахідний кандидат – Віктор Ющенко.
Двічі засуджений представник так званого "донецького клану", якого Кучма проти власної волі призначив спадкоємцем, був вигідний Москві. Він обіцяв бути повністю лояльним і виконувати всі вказівки, а Янукович отримав право на безперешкодне збагачення для себе та своєї "родини".
Для розкрутки недалекого та обмеженого політика були залучені великі гроші та найкращі російські та західні політтехнологи. За Януковича агітували мало чи не всі відомі артисти – від Кузьми Скрябіна до Кобзона. Основний акцент кампанії Януковича був на закріпленні в головах людей поділу України на проросійську частину – Схід і Південь, та на прозахідну – Захід та Північ. Начебто прірва між частинами держави нездоланна й треба негайно робити вибір типу "пан або пропав". Прозахідна частина всіляко демонізувалась, мешканців Сходу лякали "агресивним блоком НАТО" та іншою маячнею.
Втім, груба робота не переконала – українці повстали й у результаті Помаранчевої революції привели Ющенка до влади.
П'ята колона
Ейфорія від перемоги була велика, але розвинути успіх не вдалося. В цьому велику роль зіграла Росія. Вона посилила тиск на Україну: ще активніше задіяла пропагандистів та знову розіграла "газову карту".
У 2005 році почалася так звана "Друга українсько-російська газова війна". Після перемоги Віктора Ющенка у "третьому" турі виборів президента України російський "Газпром" в односторонньому порядку зажадав збільшення ціни на газ, яка була заморожена за часів Кучми. Тривалі переговори ні до чого не призвели й 1 січня 2006 року "Газпром" зупинив постачання газу до України, а перед цим звинуватив її у крадіжках транзитного газу.
Читайте також Газовий король у засланні: все про олігарха Фірташа, якого тісно пов'язують з Росією
Ситуацію вдалося вирішити ціною поступок росіянам та появі олігарха-паразита Дмитра Фірташа, якого Москва зробила розпорядником нового газового монополіста "РосУкрЕнерго".
Не забула Росія й про Януковича – він отримав підтримку та незабаром реваншується за поразку 2005 року.
Також Москва зрозуміла, що жорстоко помилилася в 2004-му році, коли поставила все на Януковича. Після роботи над помилками кремлівські стратеги вирішили тримати яйця у різних кошиках та почали активно працювати в різних сегментах українського політикуму, залучаючи під свої знамена різних політиків.
В інтересах Росії діяв вже не лише один Янукович та "Партія Регіонів", але й чимало інших політиків та партій. Наприклад, ВО "Свобода" створювала картинку для російських ЗМІ, які тиражували образ неадекватних перепатріотів з ультраправими поглядами.
На внутрішній же арені завданням "Свободи", виходячи з подальших подій, було блокування важливих політичних рішень та перетворення політичного процесу на балаган, а ще – дискредитація націоналістичного руху в очах простих українців та перетворення його на маргінес.
Ще одним агентом впливу Росії став Віктор Медведчук. Колишній сірий кардинал часів Кучми був оголошений резидентом президента Путіна в Україні та отримав значні кошти на проведення антиукраїнської роботи. На виході на початку 2010-х вийшов пшик, але Медведчук знову про себе нагадає за 10 років.
Юлія Тимошенко та Володимир Путін, початок "великої дружби" / Фото – РІА "Новості"
Відверто проросійську позицію у ході так званої "третьої газової війни" зайняло найвище керівництво держави. Зокрема чинна очільниця уряду – Юлія Тимошенко 18 січня 2009 року уклала з Путіним, який тоді грав роль російського прем'єра, кабальні газові угоди. Базова ціна з газ зросла до 450 доларів за 1 тисячу кубічних метрів, що було самогубством для української економіки та не мало нічого спільного з ринкової ціною та логікою.
Фактично Юлія Тимошенко здійснила акт державної зради та повісила на шию України ярмо. Саме під соусом його ліквідації вже наступний президент України – Віктор Янукович – підписував горезвісні Харківські угоди.
Харківські угоди – зрада тотальна
Навесні 2010 року Віктор Ющенко програв вибори президента й Януковичу та "Партії регіонів" вдалося взяти реванш. Чи не першим великим рішенням нового президента стали Харківські угоди квітня 2010 року.
Згідно з ними, Україна отримувала знижку на газ, який зробила золотим Тимошенко за рік до цього. Янукович погодився на продовження оренди для росіян бази ВМС у Криму до 2042 року, між іншим – всупереч Конституції України, яка забороняє розміщення іноземних військових баз на території України.
Харківські угоди – державна зрада Януковича:
Харківські угоди були сприйняті суспільством як зрада національних інтересів, власне, неї вони й були. Наразі Офіс генерального прокурора веде розслідування обставин укладання угоди, щоправда, більшість зрадників давно сховалися в Росії. Це стосується як Януковича, так і більшість членів кабінету Миколи Азарова.
Знищення обороноздатності України
Після харківської капітуляції Росія продовжила наступ на Україну. Кремлю було мало лояльних політиків при владі у Москві зажадали призначення на відповідальні пости власних агентів. Янукович це мовчки проковтнув.
Таким чином мало не весь силовий блок забрали собі громадяни Росії. СБУ очолив громадянин Росії Олександр Якименко, міністром оборони – також власник російського паспорта Дмитро Саламатін. Росіяни також посіли інші важливі пости.
Як з'ясувалося згодом, їх завданням було знищення обороноздатності й без того слабкої української армії та системи безпеки держави. Завдяки їм та іншим агентам Росія змогла взяти під повний контроль армію та спецслужби.
Це зіграє трагічну роль у 2014 році, коли через параліч силовиків Росія захопить Крим та частину Донбасу, а також матиме всі шанси не зупинитися на цьому й відкусити добру половину території України. Схоже, Україну від цього сценарію врятувало лише диво.
Торгові війни – Митний союз
Після вдало проведеного Євро 2012 українці відчули, що є частиною європейського субконтиненту й мають набагато більше спільного з європейцями, ніж з росіянами. Це зрозуміли навіть у "Партії регіонів" – тоді Янукович (а він теж є українцем) почав обережний рух до Європи.
Спроби євроінтеграції України викликали істерику Москву, яка бажала загнати Київ до так званого "Митного союзу". У відповідь на бажання підписання Україною угоди про асоціацію з ЄС Росія почала жорстокий пресинг. Москва в однобічному порядку розпочала торгову блокаду України, російський санепідемнадзор оперативно знайшов в українських продуктах загрозу для життя росіян. Поза законом в Росії було оголошено український сир (в 2012 році), наступного року росіяни піддали репресіям український шоколад (в першу чергу – виробництва компанії Roshen).
Муки вибору:
Це був болісний удар для українських виробників, адже більшість своїх товарів вони продавали невибагливим росіянам. Українські товари у своїй більшості не відповідали стандартам ЄС й не могли конкурувати з європейцями (в першу чергу, через бажання економити на логістиці, пакуванні та дотриманні екостандартів), натомість були в рази кращими та якіснішими за російські. Тим більше, коштували дешевше. Саме тому український бізнес пішов простим шляхом і зайняв зрозумілий російський ринок.
Піку торгово-експортна блокада України сягнула в серпні 2013 року. Тоді на українсько-російському кордоні зупинилися сотні фур та тисячі вагонів з українськими продуктами. Також росіяни заблокували ввезення з України металургійної продукції. Таким чином уряду Азарова Росія передала привіт й показала, що буде, коли Україна відмовиться від вступу до Митного союзу.
Тогочасна влада України все зрозуміла й почала готуватися стати частиною РФ, адже Митний союз був лише початком поглинання. Власне, саме це було прописано у новій концепції російської зовнішньої політики, ухваленої якраз 2013 року.
Революція Гідності та "руська вєсна"
Процес повзучої окупації України росіянами зупинила нова революція. Майдан скинув президента Януковича й "Партію Регіонів" та проголосив курс до Європи та НАТО.
Важливо Фарс у Кремлі: як Росія 7 років тому вкрала український Крим
В Росії швидко зорієнтувалися й вирішили змінити тактику. Навесні 2014 року Росія наважилась на відкриту воєнну агресію проти України та захопила Крим. Українська армія та флот спротиву практично не чинили, а влада у Києві не наважилась віддати наказ про рішучі дії. Операція з окупації Криму була проведена блискавично – Росія під дулами автоматів провела фейковий референдум, а потім в односторонньому порядку оголосила про анексію українського півострова.
Захоплення української суверенної території не було визнано світом й Росія опинилася під санкціями, а майже 2 мільйони українських громадян, що живуть в Криму, стали заручниками режиму Путіна.
До теми Камені з неба, води та землі: як і чому Росія знищує Крим
Після вдалого захоплення Криму Росія спробувала повторити цей "трюк" на Сході України. Втім, російським диверсантам та представникам п'ятої колони вдалося взяти владу лише в Луганську, Донецьку та околицях. Натомість Харків, Запоріжжя, Херсон, Миколаїв та Одеса встояли й не стали частиною "руського миру". Проєкт "руська вєсна" в Україні зазнав фіаско, але українцям було від того не легше, адже почалася повномасштабна війна на Донбасі.
Війна на Донбасі
Спочатку на Донбасі з'явилися російські диверсійні групи, які мали завдання підняти антиукраїнське повстання серед заляканого казками про "бендерівців", що їх активно поширювала російська пропаганда. Так виникло так зване "ополчення". На початку воно було доволі чисельне. Доволі швидко українці зрозуміли, що їх просто використовують як "гарматне м'ясо", а бойовики-ополченці куди страшніше за міфічних "бендерівців". Банди "ополченців" не бажали воювати, а лише грабувати всіх без розбору, зокрема – тих самих мешканців Донбасу.
Влітку 2014 року Росія ввела на українську територію свої регулярні армійські частини, які завдали українському війську важких поразок. Добре підготовлена та озброєна до зубів російська армія не приховувала, що прийшла вбивати українців. При цьому російські пропагандисти не забували звинувачувати у всіх гріхах саме українців.
Після активних бойових дій 2014 – 2015 років війна на Донбасі перейшла у напівхолодну фазу. Укладені в Мінську президентом Порошенком кабальні для України домовленості зупинили наступ Росії, але не принесли звільнення від окупантів Донецьку та Луганську. Наразі війна на Сході України триває восьмий рік й далека від свого завершення. За цей час в результаті відкритої воєнної агресії Росії загинули понад 13 000 українців, понад мільйон людей втратили домівки та стали біженцями, зруйновано всю інфраструктуру Донбасу, регіону завдано збитків на мільярди доларів, а сам він перетворився на зону екологічного лиха, гуманітарної катастрофи та територію нових темних віків. Такої виявилася ціна приходу "руського миру" на мирний український Донбас.
Росія намагалася знищити Україну та перетворити її населення на "руських" не лише в останні 30 років, цей процес триває кілька століть. Історія пам'ятає багато – знищення солдатами Петра Першого гетьманської столиці Батурина та вбивство всіх його мешканців, заборону української мови та культури в 19 столітті, війну більшовиків проти України, масові політичні репресії та геноцид українського народу в 1932 – 1933 роках, а також в 1946 – 1947 роках, русифікацію та багато інших злочинів. Всупереч цьому Україна вистояла, була й буде. Українці знають, хто їх ворог та більше ніколи йому не підкоряться.