З 2015 року уся країна "тремтіла" від падінь пам'ятників Леніну, а міста російських діячів поступово українізовувались, повідомляє 24 канал. Декомунізація дійшла й до маленького галицького містечка Красне, що на Львівщині, проте зміни жителі сприйняли неохоче. Авторка двох знаменитих книг "Чуєш, коли приїдеш додому?" і "Ніби десь коло хати розбився літак" не могла й уявити, що проти неї повстане чимало людей. А все тому, що одну з вулиць міста в процесі декомунізації вона запропонувала перейменувати на честь Памва Беринди.
До теми Село на Хмельниччині відмовилося перейменовувати вулицю Жовтневу, бо "у жовтні багато свят"
Памво Беринда – український друкар, лексикограф, поет та релігійний діяч початку 17 століття. І хоч про місце народження чоловіка сперечаються досі, втім, вчені схиляються до думки, що він все-таки за походженням був русином (українцем). У спадок для мільйонів українців Памва передав те, що змогли свого часу одиниці серед культурних діячів – задокументований перший друкований словник української мови. Чоловік створював його впродовж 30 років, аби українці через 600 років мали свій словник. Він складався з двох частин: перекладної (церковнослов'янсько-української) та словника іншомовних слів, тлумачення загальних назв та власних імен людей.
Як розповідала сама Юлія Сливка, Памво Беринда уклав словник, щоб зберегти свою національну самобутність в часи, коли Україна входила до складу католицької Речі Посполитої. Проте "екзотичність" імені культурного діяча стала саме тим спотикаючим каменем, об який продовжують битись жителі Красного. Замість Беринди – пропонують вулицю Липневу. Бо так начебто "легше", "зрозуміліше".
Юлія Сливка – ініціаторка перейменування вулиці у Красному / Фото Наталі Боднар, 24 канал
Чому жителі "Красного-ясного", як про це згадувала у своїх книгах Сливка, так відреагували на локальні зміни у маленькому містечку? Як цей прецедент на заході України слугує яскравим прикладом для багатьох інших регіонів, коли ті відмовляються "валити Пушкіних", переходити на українську мову чи перейменовувати вулиці? Як лагідно українізуватись та почати цінувати своє – у нашому інтерв'ю з Юлією Сливкою.
Опонувати Беринді досить складно, – про перейменування вулиці у Красному
У своєму рідному містечку Ви вирішили декомунізувати одну з назв вулиць Красного, що на Львівщині. З моменту оголошення інформації про те, що все вдалось і вулиця тепер має назву "Памва Беринди", і до того, як проти Вас "повстало" село, або принаймні якась частина, пройшло всього 3 дні. Це щось нагадує про те, як "від любові до ненависті – один крок". Розкажіть детальніше про це.
22 липня – напередодні 390-річниці вшанування Памва Беринди – автора першого українського друкованого словника, життєтворчість якого я досліджувала в аспірантурі – побачила оголошення своєї ОТГ про громадське слухання з перейменування п'яти вулиць у своєму рідному селищі.
Приходжу на слухання, на одній з вулиць пропоную вшанувати Беринду, а особливо з огляду на війну за національну ідентичність і актуальний мовний контекст, тим паче, що метою перейменувань є просвітництво, вивчення заново і своєї історії, і незаслужено забутих постатей України. Всі одноголосно голосують ЗА. Наступного ж дня мешканці вулиці подають протокол-протест. Не один. Зараз я досі захищаю честь Беринди, а історія триває.
Чому в Красному виникла така гостра реакція?
Я не знаю точних арґументів, але приблизно це "не подобається, складно говорити, важко запам'ятати". Розуміючи, що прізвище не всім може бути відомим і це нормально, намагаюсь провадити освітню діяльність, розповідати доступно про таких постатей, зокрема й Беринду. В цьому випадку це чомусь не працює, однак все ж я не облишу шансу пояснити як вагу окремої постаті, так і потребу зараз дуже чітко ідентифікуватись як нація.
Юлія Сливка про важливість "деколонізації" України / Фото Наталі Боднар, 24 канал
Бо в час, коли росіяни збираються перейменувати Маріуполь на Жданов, аби чітко промаркувати це місто російським (їм недостатньо просто Маріуполь – місто Марії: має бути саме Жданов), ми маємо нагоду українізувати вулицю замість назвати якось політично зручніше, і цією нагодою нам усім треба скористатись. Прізвище Беринди тут дуже доречне, з багатьох міркувань.
Що людей могло найбільше злякати у "деколонізації", як ви це називали раніше? Просто типу "екзотичне" ім'я з прізвищем друкаря, чи щось інше, глибше? Які у них були головні аргументи при оформленні протоколу-протесту?
Я пояснюю собі це тим, що люди поважного віку часто досить важко чи навіть ворожо сприймають зміни. Стабільність – їх зона комфорту. І екзотичне, незнайоме прізвище це загострило. Але мешканці вулиці, за історією якої стежать уже тисячі українців, не лише пенсіонери, а й мої ровесники, ровесники моїх батьків, вчителі й навіть науковці. В будь-якому разі не можна так спрощувати. За такою логікою жоден український діяч, навіть якщо він зробив фундаментальні речі для України, але має незнайоме комусь прізвище, задовге, закоротке для когось, недостатньо милозвучне, що є цілком суб'єктивним і я з цим теж ніяк не погоджусь, не зможе бути вшанованим. Це абсурд. Так не може бути. Це не може бути арґументом проти Беринди в жодному разі, Ви ж розумієте.
Скажіть, чи не дивно це в час, коли люди на заході вимагають в інших переходити на українську мову, а самі не готові навіть банально переназвати вулицю?
Це несподівано, але я вірю в те, що все ще зможу пояснити вагу цієї постаті. Це наслідки тотальної русифікації в тому числі. Дуже підступної русифікації: люди навіть не усвідомлюють, що таке легковажне відречення від постаті Беринди – це якраз вона. Гадаю, росія дуже тішиться, коли ми чотири рази збираємось проти Беринди: чудовий комплімент ефективності її пропаганди. І в принципі стає неважливо, за що ми збираємось – Липневу, Молодіжну, Соборну абощо. Факт такої завзятості і неприйняття автора першого українського словника, на жаль, грає дуже не на руку Україні. Ситуація оголила нерв: нам треба вчити свою історію заново. Нам треба принаймні дозволити знати її нашим дітям, що будуть мешкати на цій вулиці, якщо уже не маємо снаги вивчити її самі.
Загалом, як Ви вважаєте, чи мають в Україні місце вулиці Липнева, Сонячна, Глиняна, чи краще називати всі іменами героїв та культурних діячів?
Я жартую, що це декомунізація, але тільки трошки. Чи погодитесь Ви на перемогу у війні з росією тільки трошки? То, може, вже час чітко ідентифікуватись як нація? Може, час об'єднуватись під куполом святих імен України? Ми не знаємо, коли така нагода у нас буде знову. Раз на скільки років ми перейменовуємо вулиці? Чи буде ця нагода взагалі? А скоро 400 років нашому першому українському словникові, автором якого був Беринда! Зрозумійте, метою оцих перейменувань якраз і є перевідкриття постатей і просвітництво. Я сподіваюсь, що для нас усіх незалежно від того, де саме відбувається декомунізація, а в Красному зокрема, це стане нагодою дізнатись, а не збирати підписи, щоб протестувати.
Якщо жителі все ж будуть проти Беринди, але у міськраді готові будуть піти на зустріч обом сторонам, ви запропонуєте, можливо, інший варіант, іншу постать для найменування вулиці?
Поки що треба пояснити, чому не Беринди: є рішення громадського слухання. Опонувати Беринді, чиє життя було всуціль служінням Україні, українській мові, українській культурі, досить складно. Я знаю, що замість Беринди були пропозиції Липневої, Молодіжною, Соборної. Поки наша розмова буде опублікована, я певна, будуть ще.
Як зараз просувається справа і чим вона може завершитись?
Буде сесія, де місцеві депутати будуть розглядати як законність рішення громадського слухання, що відбулось, так і авторитет Памва Беринди. В авторитеті Памва Беринди обізнаний Секретаріат мовного омбудсмена України і Тарас Кремінь, як і з ситуацією загалом, звісно.
Юлія Сливка очікує, що Беринді у Красному – бути / Фото Наталі Боднар, 24 канал
Росіяни прийшли поневолили нас або хоча б убити, – про війну
Усі, хто за вами слідкують не перший рік, знають, що Ви завжди мали проукраїнську позицію і постійно її підтверджували у мережі та на публіці. Проте є й такі українці, які до 24 лютого вдавали, що в країні все добре і росія – не агресор, але з вторгненням у них все різко змінились. Як ви особисто поставились до таких змін у суспільстві? Ви вірили у те, що українці так сильно усвідомлять себе як нація на 30 році незалежності, проте лише тоді, коли над головами почали літати ракети?
Не можу охопити всіх, але серед них є як ті, кому було вигідно перевзутись, так і ті, хто міг попросту не знати своєї історії і постраждати від своєї наївности. Війна від росії стала несподіванкою для дещо наївних людей. Я теж, звісно ж, сподівалась, що війна буде неможлива в наш час, але мені завжди було зрозуміло, хто ворог; навіть до 2014, завжди. Мені пощастило народитись в тих умовах, що дали це цінне розуміння. Іноді мені навіть здається, що я народилась уже з цим розумінням. Хтось став патріотом лише з початком війни, лише через гострий біль, лише через обурення, але в кожного українця свій шлях до самоусвідомлення і нічий тут не є кращим чи гіршим. Важливе лише звершення.
Що на вашу думку українці, можливо, робили не так за весь час незалежності? Чи був якийсь поворот не туди? І кого, як не Вас питати, чи вирішальну роль тут зіграла російська мова у певних регіонах?
Росіяни прийшли поневолили нас або хоча б убити. Це їхнє перманентне бажання, яке виразно засвідчує історія упродовж багатьох століть, і є причиною вторгнення. Інших причин не існує. Якщо колись я розмірковувала б про віктимність; про те, що причина в Україні власне (причина – в мені), то зараз уже в жодному разі не дозволю собі звинувачувати жертву зґвалтування, коли винен ґвалтівник.
Я мала необережність на початку війни імпульсивно опублікувати мовну карту України. Намір був благий – я хотіла пояснити так важливість говорити українською, щоб тебе як "соотєчєствєнніка" потім не прийшли рятувати, але обрала для цього, м'яко кажучи, не найкращий спосіб. Так не можна пояснювати вагу мови. Говорити українською – життєвоважливо! Але вагу мови не можна пояснювати, звинувачуюючи.
Зрештою, вони напали б, навіть якби в Україні всі говорили українською. Вони вигадали б інший привід, але напали б так само, як і тоді, коли Харків був цілком україномовним. Чи заслужив хтось війну за мовною ознакою? Ні: війни не може заслужити ніхто за жодних обставин. Але говорити українською, переходити на українську зараз і завжди критично важливо. Українська – це єдність з Україною, а російська – це єдність з "рускім міром", і я вже не знаю, як пояснити ще дохідливіше.
Українська виконує націєтвірну функцію. Комусь здається, що мова роз'єднує, але українська – об'єднує. Вона не запобігає війні, але допомагає перемогти росію; у собі точно.
Юлія Сливка завжди розуміла, хто у її країні ворог / Фото Наталі Боднар, 24 канал
З Ваших власних спостережень, чи відчули ви зміни у своїй "інстаграм-бульбашці"?
Жодних. Я фільтрувала і до того, а особливо з позиції політики, для мене це принципово. Настільки, що більше десяти років не спілкуюсь з родичами, що виїхали чомусь свого часу до росії (не знаю деталей). Родичі об'явились в перший день війни з наративом "нетвойне", але "нетвойне" – це ні про що. Отже, довелось попрощатись назавжди.
Чому блогери та інші публічні люди мають говорити про війну та мову?
Бо вони впливають і не тільки локально, а й глобально, – твіти англійською точно впливають і на світову спільноту. Це впливає і на війну безпосередньо. Крім того, що закриваються грошові збори, це інформаційний фронт війни. Мовний фронт, один з основних фронтів! І про політику мали говорити ще до війни замість того, щоби делікатно оминати, бути поза політикою. У нас не той сусід, з яким можна будь-коли бути поза політикою. Зараз уже це стало зрозуміло врешті усім. І говорити зараз мають не тільки блогери – кожен. Це один зі способів стати корисним у цій війні. Важливо тільки грамотно обрати наративи, бо буває, коли краще уже просто мовчати.
Це м'яз і його прокачують з практикою, – як перейти на українську і усвідомити її як рідну
Мова на часі, це всім зрозуміло, і чимало українців роблять кроки для того, аби на неї перейти. Однак пам'ятаємо, Ви лаконічно коментували дивну позицію Єфросиніної і Полякової. Зараз Єфросиніна каже, що комусь було вигідно, щоб її осквернили у такий складний час, поки вона робить інші хороші справи. Що можете сказати за це?
Так, пам'ятаю, як Маша Єфросиніна і Оля Полякова "обґрунтували" свою відмову від української в одному з випусків спільного шоу на YouTube: "им сложна, мисли не такие глубокие и шутки не такие смешные".
По-перше, у час війни за національну ідентичність, коли винищують все українське як нацистське, а особливо культуру як таку, Маша й Оля транслюють неважливість зберегти українську мову, заговоривши нею. У цей час вони проголошують нормою рашистську, чим утверджують російську в Україні.
По-друге, Маша й Оля нівелюють зусилля, а певною мірою й подвиг, сотень тисяч українців, що природно вирішили перейти на українську. Замість підтримати і задати тренд, вони кажуть цим: ну впринципі можна було й не переходити.
Сливка про ситуацію з російською мовою у публічному сегменті / Фото Наталі Боднар, 24 канал
По-третє, легким пасажем про те, що українською мовою вони не можуть формулювати "глибокі" думки, Маша й Оля відкидають мову (чи то пак себе) десь приблизно у 1798 рік, коли побутувало дике упередження, що українська мова нездатна передавати тонкі сенси і узагалі надається лише до побуту малоросів (тоді ж Іван Котляревський з протесту написав "Енеїду"), замість того, щоб просто повчити, повправлятись в українській, аби опанувати нею якісно.
Я не коментую вибору мови пересічних українців, і вважаю, що до цього треба дійти самостійно, але Маша й Оля – не середньостатистичні. Вони – публічні, упливовці, тому їм готова пояснювати, чому це не окей. Експрес-курс історії України й української мови, так би мовити.
У відповідь на схожі заяви публічним особам ми маємо заявити про потребу в контенті саме українською. Вони мають побачити цей запит.
Як знайти межу між жорстким хейтом російськомовних і закликами перейти на українську мову?
Я проти хейту взагалі, а тим паче проти хейту за мову. Це не просто неефективно, а дає зворотній ефект, – породжує супротив заговорити рідною мовою. Бо українська – це рідна мова. Багатьом російськомовним українцям здається, що заговорити українською – це воювати проти себе, але якщо зануритись в історію свого роду, то ви побачите, що ваші предки були україномовними.
Російськомовними вони стали насильницькими методами. Заговорити українською – означає повернутись до себе. Українська мова може не бути мовою твоїх батьків, але вона може бути мовою твоїх дітей. Я за те, аби пояснювати мову отак – зважено, по суті, без зайвих емоцій і точно без образ. А щодо публічних осіб мені імпонує cancel culture, а простіше просто бойкот. Бо вони не завжди розуміють мову любові, але завжди – мову грошей і відсутність переглядів. Замість бути публічними можна просто стати персонами non grata.
Чи є універсальна порада для тих, хто лагідно українізується або ж боїться це робити?
Не боятись помилитись. Ваша недосконала українська зараз краща за бездоганну російську. Не брати до уваги тих грубих неввічливих людей, що вирішили самоствердитись, вказуючи на помилки. Помилки будуть, бо вони абсолютно в кожного і від народження украноїмовного, а мова – це м'яз і його прокачують з практикою. Переходити поступово, змінити мову в ґаджетах на українську. Не можна вибратись на Еверест без підготовки. Читати українською, художню літературу. Порад багато, треба підготувати публікацію у свій блог про це (Сміється). І порада всім україномовним: бути чуйними і всіляко підтримувати тих, хто переходить. Це складний світоглядний вибір, що вартий поваги. Он спробуйте заговорити іншою мовою! Водномить і бездоганно.
Юлія дала пораду універсальну пораду для всіх українців / Фото Наталі Боднар, 24 канал
Відвантажували мою книгу під обстрілами, – про війну та книговидавництво
Поговоримо трішки про книговидавництво. Ситуація з видавничою справою в Україні завжди була складною, а проблем ще більше стало в часи коронавірусу, ми впевнені. Що скажете про війну та книжковий ринок?
Ситуація не дуже проста. Нові цінники на книжки, дефіцит паперу і Харків – столиця українського книгодрукування – працює в умовах форс-мажору. Я ними захоплююсь, бо працюють! Вони відвантажували і мою книжку "Ніби десь коло хати розбився літак" під обстрілами. Можливості внести фінальні правки не було, в книжці є одруки, але тим це дуже цінний, ба навіть історичний тираж (принаймні так кажуть читачі). Я не сподівалась його отримати, але Харків працює. І ми працюємо теж. У мене багато книг у роботі. Зараз навіть більше, ніж до війни. Війна змушує працювати більше і швидше, щоб справно сплачувати податки, і донатити. Попри складні обставини, ми з колегами у галузі приймаємо виклик і покриваємо свіжий запит на якісну українську книжку.
Свою другу книгу-продовження "Ніби десь коло хати розбився літак" ви видали саме в час війни. І попри такі складні виклики, ви віддали чималу суму на фонд Притули. Ви одразу знали, що віддасте кошти на благодійність? Особисто з Притулою спілкувались?
На цю книжку читачі дуже чекали. "Ніби десь коло хати розбився літак" – збірка коротких есеїв, певне продовження першої книжки "Чуєш, коли приїдеш додому?". Читач має можливість побачити, як змінились герої, бо це історія однієї сім‘ї. І в цій сім'ї відбуваються прості закономірні речі: хтось народжується, а хтось помирає. Жодних незвичайних подій – лише гіркий досвід дорослішати. Якщо "Чуєш" усміхає, то "Літак" швидше зворушує. Паперовий літак як символ дитинства, але не тільки.
Поліграфічне оформлення красиве. Відверто – знала, що наклад швидко розлетиться, тому трохи цим скористалась. За кілька днів змогла переказати у фонд відчутну суму, 150 000 гривень. З певних тиражів нових видань хочу робити схоже. Сергія Притулу не знаю у житті, але захоплююсь волонтерством. Переказала як один із донейтів та й все.
Юлія Сливка видавала свою другу книгу у Харкові, який під обстрілами / Фото Наталі Боднар, 24 канал
