Глядачеві, котрий звик напихатись попкорном під будь-який «кінофон», на цих показах не було що робити. Адже цей проект, зрештою, і все інше арт-хаузне кіно, розрахований на публіку, котра сприймає кіно перш за все як об’єкт роздумів, а вже потім як розвагу.
За словами мого друга-кінокритика арт-хауз – це інтимне кіно, яке, або переглядаєш вдома, або ж з людьми, об’єднаними любов’ю до такого жанру кінематографії.
Але повернемось до новинок з Австрії. Цього року проект відкрив фільм Ані Саломонович «Іспанія». У стрічці Саломонович ми бачимо суміш людських інстинктів та хиб. Головний герой «Іспанії» - біженець, котрий шукаючи «рай на землі», випадково потрапляє в справжнісіньке пекло: один чоловік намагається насильно повернути скривджену ним жінку, інший пропадає від залежності до азартних ігор – дурить і обкрадає власну сім’ю; художниця, що малює ікони, від яких їй потрібні лише гроші. У і стрічці режисерка роздумує над духовним занепадом Європи.
З фільму чітко зрозуміло, що в цивілізовану Європу прийдуть люди з бідніших країн, проте з багатшими душами і візьмуться за її духовність.
Актуальне питання жіночої самотності піднімає наступна стрічка з австрійської добірки «Солдат Жаннет» Даніеля Хйосла. Для головної героїні Фанні життя – катастрофа, котру просто варто якось пережити. З фільму зрозуміло, що Хйосл показав сильну жінку, яка прекрасно виживає без будь-якої чоловічої допомоги. Хоча, насправді, життя Фанні виглядає певною мірою жалюгідно та страшно. Жінка перебуває в стані війни. Чи то з навколишнім світом, чи то з чоловіками, чи то з собою…
В цілому характерною рисою австрійського арт-хаузу є цинізм та жорстокість, а також войовничість та холоднокровність головних героїв. Це чітко проглядається в, як на мене, геніальному фільмі Міхаеля Ханаке «Біля стрічка», котру показували на минулорічному Тижні австрійського кіно.
«Біла стрічка» - кіно, що піднімає багатий пласт проблем світового масштабу, показаних на прикладі одного маленького австрійського села. Можливо, в тому, як Ханаке на локальному прикладі зобразив причини та наслідки трагедії всього 20-го століття, і полягає його геніальність.
Австрійський арт-хаузний кінематограф «любить смакувати» до відрази реалістичні моменти, що ми і бачимо зі стрічок «Веселі ігри» чи «Відео Бенні» того ж таки Ханаке, або ж «Дихання» Карла Марковіца. «Веселі ігри» - своєрідний відеозвіт про вбивство сім’ї двома юнаками, які просто вирішили розважитись. «Відео Бенні» та «Дихання» зачіпають питання підліткової жорстокості та звірств, за які все ж таки доводиться розплачуватись.
На жаль, цього року Тиждень австрійського кіно не потішив нас цьогорічною стрічкою метра Ханаке «Любов», котру не обминули пальмова гілка Канн та Оскар. Зважаючи на останню роботу Ханаке, арт-хаузне кіно Австрії «доросло» до високих почуттів. Проте, і тут не все так просто, адже в «Любові» зображені стосунки двох літніх людей, випробування почуттів стареньких під кінець їхнього життя. Стає зрозуміло, що для цих двох любов давно не просто романтичне та палке почуття - а все їхнє життя.
За винятком фільмів Ханаке, кожна австрійська стрічка зосереджується здебільшого на одній тематиці. Австрійський арт-хауз – лаконічний, тому завжди викликає значну емоційну напругу та заставляє тебе ще довго прокручувати в голові те чи інше кіно, здається, навіть по-маніакальному смакувати страшні, проте дуже сильно відзняті кадри.