Діти війни – хіба може звучати щось страшніше у 21 столітті? В Україні росте покоління, яке народилось під звуки вибухів, кулеметів, обстрілів. Покоління, яке назавжди пам'ятатиме, як довелось втікати від війни, полишати дім і рідних.

До теми Дружина померла на місці, мене врятували солдати, – Сергій про артобстріл Харкова

Останній випуск проєкту СВОЇ ми завершуємо історією маленького Артемчика із Лисичанська, який мріє не про нову іграшку, а про те, щоб "погані дядьки пішли і завершилась війна".

СВОЇ. Історії тих, хто поїхав, аби повернутись.

Розмова з Артемом була майже випадковою. Ми приїхали у притулок для вимушених переселенців у Львові. Записали усіх, хто погодився говорити про пекучий біль, якого завдала війна і уже полишаючи притулок, у холі побачили харизматичного козака. Його очі з цікавістю дивились на усі наші камери, штативи, мікрофон. Стихійно, ні про що не домовляючись з оператором, ми почали говорити з дитиною. Хлопчик представився Артемом.

Хлопчик сам захотів поговорити з нами / Фото Валентини Поліщук, 24 канал

Козака звуть Артем, він з Лисичанська / Фото Валентини Поліщук, 24 канал

Артем з цікавістю дивився на нашу знімальну групу / Фото Валентини Поліщук, 24 канал

Його українська звучала природно і невимушено. Це потім ми дізнались від мами, що Артемчик з Лисичанська і усе його оточення говорить російською. Дитина не лише розуміла нас, а й відповідала на усі наші запитання логічно, хоч іноді і по-дитячому.

Єдине, попри підказки мами, що він із Лисичанська, хлопець невпинно повторював, що він з України. І ми не сперечаємось – Лисичанськ – це Україна.

Жити в окупації мама Артема не захотіла, вивезла сина майже відразу з початку повномасштабного вторгнення. У місті було небезпечно залишатись – надто гучно, надто близько прилітали "визвольні" ракети.

Тепер кучерявий козак у безпеці, з мамою. Лише пригадує, що сумує за бабусею, яка пообіцяла приїхати, але поки залишається в Лисичанську. Каже, сумує за нею дуже, при цьому руки дитини стискають іграшку сильніше, а очі примружуються немов під час обіймів.

Артем: Бабуся захотіла лишитися там.
Ми: Мама, мабуть, її відмовляла?
Артем: Ага. Я казав: "Пока", сумую за нею.

Артем чекає на зустріч з бабусею, яка залишилась у Лисичанську / Фото Валентина Поліщук, 24 канал

Його очі наповненні дитячою цікавістю і не видають усього побаченого. При цьому спогади раз у раз виринають і Артем говорить про "поганих дядьків" – російських військових, які забрали його дім.

Від цих слів у нас стискається серце. Ми запитуємо, чи знає Артем, що таке війна. Він відповідає – "війна – там де мій дім". І нам стає ще нестерпніше. Дитина говорить такі пекучі слова.

Артем попри малий вік, розуміє, що таке війна / Фото Валентини Поліщук, 24 канал

Для нас усіх тепер війна – це "там, де наш дім". І від цього стає нестерпно боляче і страшно. За майбутнє, рідних, за усе, що мали, за ці блакитні очі, які дивились на нас з цілковитим прийняттям реальності.

Ми ж не можемо цим похвалитись – прийняття немає. Не можна змиритись з тим, що у 21 столітті війна забирає життя українців, гине цвіт нації, мільйони людей залишають свій дім і рідних, аби просто лиш жити і залишатись вільними.

У відносній безпеці, у Львові, про війну все ще нагадують сигнали повітряної тривоги, які змушують переходити в укриття. Та Артем гордо каже, що не боїться, але чемно переходить в укриття, коли небезпека є.

Ми: Ти не боїшся звуку сирени? Повітряної тривоги.
Артем: Ні, не боюся.
Ми: Бо ти ходиш у сховище?
Артем: Ага. Я сходжу униз, у підвал. Була тривога.

Під час розмови Артем відволікався на ігри, думав про своє. Ми не заважали / Фото Валентини Поліщук, 24 канал

Ми зробили Артему комплімент: сказали, що він дуже хоробрий. І хоч спершу він не погодився, потім таки визнав – хоробрий!

Ми: Але ти сильний хлопчик. Ти хоробрий.
Артем: Не хоробрий.
Ми: Не хоробрий? Ти дивись, як ти гарно тримаєшся.
Артем: Хоробрий, хоробрий.

Маленький Артемчик під час розмови з нами / Фото Валентини Поліщук, 24 канал

Ми ще не знаємо, як вплинула на усіх нас ця руйнівна війна. Не знаємо, яких травм зазнали наші діти. Які таємниці ховатимуть далеко під шкірою і що ніколи не захочуть згадувати. Поки ж будуть хоробрими і будуть мріяти недитячі мрії.

Ми: А про що ти мрієш?
Артем: Мрію про морозиво. Я хочу з бананом. І з вишенькою. І хочу, щоби більше не було війни.
Ми: Хочеш, щоб більше не було війни?
Артем: Ага.

Артем сподівається, що війна скоро завершиться / Фото Валентини Поліщук, 24 канал

Звісно, ми виконали першу частину мрії Артема – знайшли і привезли наступного дня бананове морозиво, а ось другу частину мрії – завершувати війну – взялись ЗСУ. Ми так і сказали маленькому козаку. І ми точно знаємо, що вони виконають її. Тоді Артем повернеться додому, в Лисичанськ, обійме бабусю і буде гратись з друзями.

Повернеться додому не лише Артем, а й мільйони інших дітей. Українці, які мусили покинути дім, де б вони зараз не були, знають, що вдома їх чекають. Знають, якщо вони на Заході України – вони вдома, бо Артем таки правильно відповів "я з України" на наше запитання "з якої ти області".

Цикл історій ми назвали СВОЇ – бо українці "свої" зараз у кожному куточку Землі. Бо ми нація, яка за правду та волю. Нація, яка переможе у війні і стане зразком гідності й опору. Нам не треба більше рівнятись до "європейських норм життя". Відтепер усі рівнятимуться на українські.