Вони гарантували комфорт, а за швидкістю легко обставляли трансатлантичні судна. Дирижабль Гінденбург був найбільшим у своєму роді: чверть кілометра у довжину і до сорока метрів у діаметрі.
Увесь корпус і навіть рояль у дирижаблі було виконано з легкого алюмінію. До послуг пасажирів - оглядовий майданчик, вишуканий ресторан і навіть душові кабіни. На інший бік Атлантики вони діставалися менш ніж за дві доби.
Гінденбург справно виконував покладену на нього місію. У травні 37-го, менш ніж за рік він уже налітав майже 40 рейсів і перевіз близько трьох тисяч пасажирів. Ніщо не віщувало біди і хто б міг подумати, що перший же рейс до Нью-Йорка стане останнім.
З самого початку цепелін планувалось наповнити гелієм, а не легкозаймистим воднем. Але Сполучені Штати, на той час монополіст у добуванні гелію, наклали ембарго і повністю припинили його поставки. Німецькі інженери, потрапивши у безвихідь, накачали Гінденбург воднем.
Цепелін завис над Манхеттеном, місцеві репортери його нафотографували, а перехожі - вдосталь надивились. Далі він попрямував у бік бази Лейкхерст, там повинен був зайти на посадку. Аж раптом яскравий спалах біля газового відсіку і дирижабль охопило полум’я.
З 97 людей на борту врятувалося понад 60, але колишню репутацію і довіру дирижаблі вже не могли повернути. Люди з пересторогою дивились на ці літаючі фортеці і врешті авіаперевізники почали переобладнання поштових літаків на пасажирські. Потім з’явилися спеціалізовані моделі для авіаперевезень, які повністю витіснили колись всесильних цепелінів.