Юлія разом з чоловіком та синами проживали в Маріуполі. Вона пригадала моторошний ранок 24 лютого.

Дивіться також "Не хочу війни для онуків": захисник "Азовсталі" після полону повернувся на передову

Перший день вторгнення

У день повномасштабного вторгнення Росії, Юлія прокинулася о 5 ранку від звуків вибухів. Вона відразу зв’язалася з керівництвом, аби вирішити, що робити, куди прибути, як діяти.

"Жінкам з малолітніми дітьми наказали залишатись вдома з ними. У мене двоє дітей: тоді Дані було 3, Артему – 11. Чоловік уже був на службі: казармений режим у них тривав вже 2 тижні – і він взагалі не з’являвся вдома. Ще 24-го ми розмовляли телефоном: він казав, щоб я збирала дітей і виїжджала, поки є можливість. А я йому казала, що в мене теж є погони – і я маю бути теж на захисті. Далі я все ж таки наважилась зібрати тривожну валізку, бо якось раніше це морально відкладала", – пригадує жінка.

Вони проживали в Лівобережному районі. За словами Юлії, спочатку вибухи були періодичні, десь у передмісті.

"Бо з 2014-го ми в режимі війни, до вибухів звикли, і коли вибухає саме в місті – я це розуміла. Тому 24 лютого я сприйняла достатньо спокійно: завжди вірила в наше ЗСУ", – зазначила вона.

25 лютого знов якихось команд для жінок не надходило. Почав гіршати зв’язок. 1 березня у них вже не було електрики. Коли вони пішли по воду, то додому саме повернувся чоловік.

Тільки ми прийшли, чую хтось тарабанить у двері. Я відкрила – до нас якось прорвався чоловік: терміново збирайся. Я взяла сумку з речами, звісно, поліграф. Чоловік казав: кинь те все – тільки найнеобхідніше. А я кажу: ти що, це ж наш хліб, невідомо, що далі буде, хоч зможу працювати,
– пригадує поліцейська.

Виїзд з пекла

14 березня до Юлії підійшов чоловік, з родини з якою вона переховувалась у магазині, і розповів, що його родичам вдалося виїхати та в нього є машина.

"Треба ризикувати – почали потроху випускати з міста. Моя машина згоріла на лівому березі, тож це був чи не єдиний шанс якось вивезти дітей", – розповіла Юлія.

15 березня вони вирішили виїхати, в машині було 5 дорослих і 4 дітей.

Проїжджаємо табличку з написом "Маріуполь" – і така тиша. Отам все це пекло, літаки, бомби, а тут – мертва тиша. Ми так їдемо: спалена техніка по узбіччях, і наша і не наша, і форма… Тоді ми почали шукати, з ким групуватися, щоб їхати колоною, щоб нас не розстріляли,
– зазначила вона.

Повернення чоловіка з полону

Чоловік Юлії залишився в Маріуполі. Він був на "Азовсталі". Вийшов у полон за наказом. Він був важко поранений, тому його вивезли в лікарню.

Усіх важкопоранених хлопців вивозили до лікарні. Він знаходився у лікарні т його поміняли, як важкого, у першу партію – 29 червня. Він був десь півтора місяці у полоні. У лікарні він мав ставлення більш менш. Навіть, може, краще, ніж у хлопців, які потрапили до тюрми… Є такі факти, які не підлягають розголосу,
– сказала жінка.

Коли військового повернули, він важив мінус 22 кілограми. За словами Юлії, був психологічний тиск, мов "ви там нікому не потрібні".

Реабілітація й досі триває

А про тортури, може, він мені цього не розповідав, але наче не було. Коли людина дуже важко поранена, там нема чого допитувати. У нього був перебитий хребет: він не ходив – повзав. Думаю, тому його так швиденько віддали, бо думали, що він не буде вже ходити. Але наші лікарі виходили.

Сергій навідріз відмовився їхати на лікування за кордон. Зараз він ще проходить реабілітацію, але вже став до служби та виконує певні функції.

"В принципі він міг би вже не повертатися до армії, але вирішив й надалі захищати Батьківщину. Звісно, важко відпускати, бо стільки було пережито, не було взагалі зв'язку, не розуміла, чи живий, чи ні. І в кожному відео чи фото я шукала свого чоловіка: ну може я його побачу, може він живий", – додала Юлія.