Гарбовська пише на своїй сторінці у Facebook, що від жодного з тих, до кого підходила, не почула хамства чи різкої відмови. “Вони – наші родичі, друзі, знайомі, брати, яких забрали на службу минулої весни, а зараз як "адмінресурс" виставили "оберігати йолку".
7 місяців одслужив… і не думав, що тут буду. Це не те, чого хочу і на що сподівався. Ви думаєте я проти людей на майдані? Ні. Мене тут просто поставили і я не можу зараз нічого зробити. Я ще на службі… А що батьки - переживають! Вони, як і усі тут, хочуть, аби краще жилося. Не хочуть, аби я тут стояв, але розуміють. Мама кожного дня плаче і дзвонить у сльозах і каже, що вже не може дождатися, коли я повернуся…По-різному буває: хтось плює, мало що не в очі. Хтось словесно ображає, а хтось і сміттям кидається, європейці! А ось недавно, підійшла жінка і почала кричати на мене і питати, яка ж то у мене мама, що такого народила, - розповів 20-річний хлопець з Херсонщини.
Ми усі тут такі, мусимо терпіти, ми ж навіть не менти. Зігнали і пригрозили! Нам бардак теж надоїв. І на гражданських не піду, якщо будуть заставлять. Просто стояти буду, але не хочу, - сказав інший юнак.
Далі Ольга Гарбовська наводить інші репліки хлопців у формах, які не стримували відвертих переживань:
Я контрактник, добу стою тут, а коли у мене вихідний, виходжу сюди на майдан до людей і підтримую інтеграцію. Не можу дивитися, як мої батьки-лікарі місяцями без зарплати сидять, як друзі та родичі по закордонах їздять, аби хоч якихось грошей заробити.
Важко, дуже важко. Намагаємося до серця близько не брати і просто посміхатися. Спочатку очі опускали і, якщо відверто, плакати хотілося. А зараз намагаємося один одного підтримувати і сподіваємося, що ситуація, у якій ми зараз, зміниться. Хочемо бути по той бік цієї огорожі!
“Там, за металевим парканом, вони тужаться, холонуть і мовчки зціплюють зуби за своє європейське майбутнє. Більшість із них мріють опинитися з іншого боку барикад”, - пише Гарбовська.
Було дуже приємно, коли дівчата нам чай, печиво та квіти носили. Взяти ми нічого не можемо, казали, що ситі.
Батьки нас по “5 каналі” бачили. Дзвонили і казали, що дуже переживають. Тато хоче їхати сюди, до людей на майдан. А я не знаю, як себе поводити, що робити. Хоч і батько розуміє мою ситуацію, а в очі дивитися буде стидно.
А ще підходять і чемні люди. Цікавляться, чи не померзли. Закликають приєднатися. Агресії - нуль. Це дуже приємно, настрій піднімається. Бо просто стояти мовчки важко, а так інколи, поки "начальство" не бачить, спілкуємося з людьми.