На запрошення видавництва “Старого Лева”, Іан Вайброу відвідав львівський Дитячий Фестиваль і розповів нам про те, чому пішов у дитячі письменники, а також зізнався у своїх симпатіях до маленьких читачів, батьків, що виховують книжкових ентузіастів та... їжаків.
— Ласкаво просимо до Львова! Читала ваш блог. Ви згадували Львів у двох останніх постах — це приємна несподіванка. Схоже, ви із ентузіазмом чекали на цю поїздку?
— Велика честь і величезне задоволення бути тут. Зізнаюсь вам, до запрошення на фестиваль ніколи не чув про Львів. Зате тепер знаю, де він, місто справило на мене неабияке враження.
— Ви щойно повернулися з Дитячого Фестивалю. Як він вам?
— Неймовірний! І такий галасливо-метушливий. Дітлахи дуже постаралися, усі такі схвильовані. Чудова ідея у такий от спосіб зацікавити дітей книгою. Усі ці їхні виступи, навколо стільки всього відбувалося для малюків. Бував я якось на фестивалях, що нагадували хаос. А цей — чудово продуманий і просто чарівний. І оце я думаю, якщо вже він не “наверне” дітей на читання — то вже й не знаю, що б змогло...
— Якою була ваша місія?
— Як і усюди — заохотити дітей до читання у еру дисплеїв та Інтернету. Є чимало речей, які їх відволікають. Вони наперебій говорять, що не люблять читати, тому що це надто складно. Набагато легше подивитися телевізор. Так, на початку книжки — це важка робота, та згодом вона приносить плоди, але дітям це важко зрозуміти. Найважливіше, щоб дитина бачила, з яким задоволенням читають дорослі. Не можна змусити її сприймати книгу серйозно, поки вона не побачить, як читають її батьки.
— Тобто, щоб читала дитина, потрібно насамперед привити читання батькам?
— Так. А ще, коли десь у 9–річному віці діти починають читати самі, батьки полегшено зітхають, мовляв, як добре, що не потрібно вже читати їм уголос. І припиняють це робити, або й взагалі перестають проявляти інтерес до читання. Але це надважливо. Ви не можете сподіватися, що дитина стане книжковим ентузіастом, поки не усвідомить, що читання є й у повсякденному житті, а не лише у школі.
— Чому ви почали писати для дітей? Я знаю, що вас у свій час надихнули “Щоденники Адріана Моула” авторства Сью Таунсенд. Що у них особливого?
— Я тоді був учителем англійської в школі, обожнював цю роботу. І взагалі постійно щось писав замолоду. Але це були романи, п’єси, вірші тощо. Та все почалося лише тоді, коли я задумався про цільову аудиторію. Я почув “Адріана Моула” по радіо. Розповідь йшла від першої особи, це були короткі розділи (це ж щоденник), а також багато жартів і паралелей із повсякденним життям англійців. І я вирішив, а що, я теж так можу. Тож почав думати над темою і націлився писати для дітей 11–12 років.
Аж раптом замислився — а хто ж купляє дитячі книжки? Ні, зовсім не діти. Переважно це жінки. Тітки, бабусі, матусі, старші сестри — вони є основними “постачальниками” книжок малечі. А тому вирішив написати те, що і жінкам би сподобалося. Відтоді пишу лише для певної вікової групи дітей із додаванням чогось, що і дорослим було б до смаку. Такий собі бонус.
— Але ж ви також пробували себе і у дорослій літературі?
— Якщо збираєшся видати книжку, потрібно уявити, на яку полицю вона потрапить. Тож як тільки почав думати про цільову аудиторію — вона вималювалась відразу. І тоді прийшов успіх. У дорослій ж літературі особливого успіху ніколи не мав. І відколи мене почали публікувати як дитячого автора — саме цим на життя і заробляю. Книжками ж для дорослих не переймаюсь.
— У чому основна різниця написання книжок для дітей і дорослих?
— Гадаю, однією з відмінностей є те, що у дитячій книжці має обов’язково бути якась позитивна розв’язка, якщо не повний “хепі енд”. А ще — чітка послідовність сюжету, у той час як у дорослій книжці він може бути хаотичнішим і навіть незакінченим, дозволяючи дорослим додумати фінал. У дитячих книжках потрібно прозоро вимальовувати героїв і мати чітку структуру: початок, середина оповіді і закінчення. Необхідно утримувати дитячий інтерес і знайти таку мову, що буде для них зрозумілою і не відштовхне. Потрібно писати дитячою мовою. Але от для тінейджерів я б вже не зміг писати, тому що більше не розмовляю “тінейджерською”. А для мене мова у книзі — головне.
— Як вважаєте, діти менш вимогливі щодо того, що саме читати?
— Якщо ви про те, чи потрібно усе для них спрощувати і писати менш якісно — то не думаю. Але що таки потрібно робити, то це враховувати їхній незначний досвід та інтереси. Скажімо, жодна дитина в Англії зараз би не прочитала “Книгу Джунглів” Кіплінга, вона для них надто складна. Але вони б запросто прочитали її діснеєвську версію. Чи, приміром, “Аліса у задзеркаллі” — дуже складна мова. Не певен, що багато сучаних дітей читали її самотужки. Тож я думаю, потрібно розуміти можливлості дитини.
— Офіційний старт вашої письменницької кар’єри відбувся у 1989-му, коли вийшли “The Sniff Stories” (Історії про Сніфа). Але, фактично, писати ви почали ще у дитинстві. Розкажіть про історію з дохлою кішкою і коробці, коли вам було 10?
— Це просто оповідання, яке я написав, і воно повеселило усю мою родину. Саме тоді я відчув смак до написання історій, які б викликали живий інтерес. Проте першим творінням, яке принесло мені гроші, була п’єса для дітей, яку я написав у студентські роки. Тоді приїхала режисер з Лондона і заплатила мені за неї 100 фунтів, а п’єсу потім ставили у Вест Енді. Після цього у мені прокинулася жага до писання. Але пройшло ще чимало часу, перш ніж мене знову опублікували. Та цей час не пройшов намарно. Вважаю, що усі події у житті є джерелом тем для книжок. У мене було нічим не примітне дитинство, мене досить посилено виховували. А тому мені були потрібні ці всі роки вчителювання і становлення, щоб самому стати цікавішою особистістю і мати цікавіші теми для книжок. Хто ж про тебе читатиме, якщо ти не цікавий хоча б у чомусь?
— Продовжуючи тему коробок, у вас є річ, яку ви дуже цінуєте — дерев’яна скринька із особливою історією. Розкажіть про неї.
— Якось моя сусідка, місіс Пенні, подарувала мені невеличку скриньку із вигравіюваним на кришці родовим гербом Уільяма Шекспіра — орел, що тримає списа (англ. “An eagle shaking a spear”, звідси й Шекспір — 24). Усередині ж було написано: “Цю скриньку зроблено із дерев’яних балок із будинку Шекспіра”. Тому у моїй скринці ще збереглись молекули шекспірівського подиху. Вона у мене як скарб.
— Як вам вдається відчувати, що буде цікавим для дітей? І як ви знаходите отой баланс між зовсім дитячими темами і тим, що сподобалося б дорослим?
— Гадаю, це тому, що я сам читач, а отже знаю, що мені цікаво. Мені подобаються книжки, читаючи які ти можеш сказати “о, я теж так роблю” або “і у нас так в сім’ї заведено”. У дитинстві, коли я нудився, то сідав біля вікна і намагався поцілити пальцем у літак у небі, наче стріляв у нього. Піф—паф! І, пам’ятаю, у якійсь книзі герой теж це робив. А це відразу — ух—ти, ще хтось у світі робить так само! Тому я люблю авторів, які діляться своїми секретами, і сам намагаюся дотримуватися цієї тактики.
— Ваші книжки вирізняються чудернацьким гумором і є дуже близькі дітям. Це через ваше вчительське минуле?
— Мабуть, так. Воно значно допомогло “вивчити” дитячу мову. Але я не встигаю за усіма змінами, американізацією мови, тощо. Пам’ятаю, підлітки писали на екзаменах з творчості того ж Шекспіра: “Коли леді Макбет побачила Дункана із ножем у грудях, вона така: “Wow!”” (сміється). Щось таке. Погано я вмію імітувати говір тінейджерів.
— Ви пожертвували вчительською кар’єрою, щоб повністю присвятити себе письменництву. Коли-небудь шкодували про своє рішення?
— Я не пожертвував, вона була свого роду відправною точкою, завдяки якій я згодом прийшов до писання. Коли був зовсім молодим, то думав, що ніколи не полишу школу, так я любив це діло. А потім почав заробляти як автор і мені просто вистачило духу, щоб змінити професію. І я ніколи не шкодував. Коли викладаєш, то уся твоя енергія, усі думки спрямовані на роботу і дітей. І це чудово. Та коли припиняєш це робити — маєш цілий день, щоб “виносити” гарну ідею для книжки. Настає неймовірна свобода і я був задоволений.
— А чи було це правильним вчинком у фінансовому плані?
— О так. Адже я писав, як навіжений. Коли почав, то настрочив 10 книжок за рік. Просто відчував, що маю зробити кар’єру. А тому писав, наче божевільниий, і у перші ж роки вже мав книжок із 50. Потім трішки зменшив в оберти, але часу на це у мене було вдосталь.
— Але ж це така індустрія, де успіх залежить не лише від вашого таланту, але й від кон’юктури ринку. І що популярне сьогодні, може опинитися “на узбіччі” завтра...
— Це правда, і видавці постійно тобі відмовляють. Складні часи. Але мені пощастило у тому, що люди часто підкидують мені хороші ідеї для книжок. Скажімо, кілька років тому хтось сказав мені: “Сурикати! Вони ж круті, люди їх обожнюють! Напиши щось про сурикатів”. І я подумав, чому б ні. Щоправда, я нічого про сурикатів не знав, але почитав про них і написав книжки (серія “Meerkats at Madness” — 24).
— У вас також особлива симпатія до їжаків. Чому?
— Певною мірою цьому посприяв випадок. Я збирався розвести вогнище у своєму садку, щоб спалити старі гілки та суху рослинність. Встромивши вила у кучугуру гілок, я помітив, що мало не вцілив у їжака. На щастя, я його не вбив. Але був дуже гордий тим, що їжак завітав до мого саду. Нечасто вдається побачити цих тварин. Буває, побачиш їх розчавленими машинами на дорозі, але отак вживу і зблизька — це рідкість. Я їх дуже люблю. Такі лякливі істоти, проте вміють гарно захищатися. Мене навіть запрошували вступити у товаристо із захисту їжаків (іронічно усміхається)
— Ваша думка щодо перспектив розвитку книжкової індустрії?
— О, тут криза. Ніколи не знаєш, що робити. Обертів набирає нова технологія, електронні книжки, і цим не можна нехтувати. Цілком можливо, що електроніка згодом замінить чимало паперових книжок.
— Тобто ви вважаєте, що у традиційних книжок немає шансів поряд із електронним відповідниками?
— Гадаю, саме у дитячих книжок є усі шанси “вижити”. Просто тому, що вони рідко бувають електронними. Вони тактильні, їх можна помацати, понюхати, і вони дуже відрізняються від решти книжок. І як “технологія” вони просто геніальні! Бо можна швидко гортати вперед і назад, нагадуючи собі прочитані моменти, уточнюючи імена героїв, деталі сюжету. А усі ці книги—панорами, усі ці ілюстрації, які ти відкриваєш, перегортаючи сторінку. Усе це дуже важливо, а для дітей і поготів. До того ж, часто дитячі книжки — це просто витвори мистецтва, неймовірно гарні. Мати конгломерат літератури у електронній машині — це зовсім не моє.
Я люблю переглядати книжки і думати “щось я нічого не пригадую з оцієї” або “о, пам’ятаю, як я це читав”. І це — частина твого життя, такі собі кілометрові стовпчики у твоєму досвіді. У нас в Англії є такий вислів: “Книжки — прикраса для кімнати”. І це правда. Не можу уявити свого життя без книжок, що прикрашають моє помешкання. Маємо нові технології, які можуть згодом замінити книжки. Та я не думаю, що вони їх повністю знищать, гадаю, паперові книжки таки залишаться. А ось у дитячих книжок найбільші шанси на це.
— Сучасні діти — покоління Інтернету. Що потрібно робити сучасним батькам, щоб заохотити їх до читання?
— Читати самим. Найкраще, що можна зробити у цьому плані для дитини — показати, що ти читаєш. Я от проводжу експеримент у школах, коли мене запрошують туди для виступів. Перевіряю навички читання у 9–річних, а потім пишу їхнім батькам таке: “Ми хочемо, щоб ваша дитина бачила вас за книгою хоча б кілька хвилин на день. За місяць ми знову перевіримо її навички читання, і я гарантую, що справи покращаться”. Тому що таким чином батьки роблять книжку цікавим об’єктом. Коли ти бачиш книгу у руках рідних — сам починаєш її цінувати. У мене навіть є слоган: “Читай і виховаєш читача”.
— Окрім порад від друзів, звідки ви берете ваші ідеї для книжок? Вони просто падають, як сніг на голову, скажімо, посеред ночі?
— Буває і таке. Але у випадку з моєю найпопулярнішою серією “Гаррі та повне відро динозавриків”, то це було отак. Я якось прийшов до садівничого центру, і там не було нікого, окрім маленького хлопчика із іграшковим відерцем, повним маленьких пластикових динозавриків. Йому було десь 4, і він співав своїм динозаврам, розповідав їм історії і знав усіх поіменно. І тут я подумав, що історія про хлопчика, який товаришує зі своїми іграшковими динозавриками — це хороша ідея. Я вдячний долі за той день, коли його побачив, тому що із серії “Гаррі та повне відро динозавриків” було розпродано близько 5 мільйонів книжок.
— Тепер також є багатосерійний мультик про Гаррі...
— Так, тепер він на ТБ. Але його дещо змінили. Досить захопливо, оскільки в мультяшній версії Гаррі застрибує у власне відерце, щоб потрапити у казковий світ динозавриків (цього немає у оригінальній книжці — 24). Продюсери боялися, що коли маленькі глядачі побачать, як Гаррі вирішує, скажімо, покататися на маленькій машині, то й собі подумають, що це хороша ідея, мовляв, піду-но я проїдусь маминою автівкою. Тому така зміна сюжету була необхідністю. Мультик про Гаррі зібрав чимало фанів, і я дуже вдячний за нього, проте це не зовсім те, що я написав.
— Я помітила тенденцію — часом дитячі автори наче починають соромитися того, що роблять, і перемикаються на дорослу літературу. Гадаю, Джоан Роулінг з її “Випадковою вакансією” може бути прикладом. У вас подібні думки виникали?
— О, Джоан, оце їй просто необхідно було написати такий собі зухвалий роман про наркоманів та нетверезий секс, щоб довести, що у ній тече “доросла кров”. Так, подібні думки виникають і у мене. Бо так воно і є. Ну ось, наприклад, одна з моїх перших книжок називається “Крякі Крякі—кряк!”. А тепер уявіть розмову на якійсть світській вечірці: “Чим ви займаєтеся? — Я письменник. — О, що ви пишете? Можливо, я знаю ваші книжки? — Ем, ну не знаю... Ви читали “Крякі Крякі-кряк!”?” (сміється) Не дуже воно якось привабливо. Думаю, через це проходять більшість авторів для дітей. Ось мене часто запрошують на зустрічі з дво–, три–, чотирирічними дітьми, і треба дуже постаратися, щоб втримати їхній інтерес. І мене обурює той факт, що якщо ти дорослий автор на книжковому фестивалі, то можеш собі спокійнісінько сидіти, попиваючи шампанське, і неквапом вести світську бесіду про свою книгу. А з дітьми має бути все швидко і чітко, це важка робота.
— Які основні “інгредієнти” успішної книжки для дітей?
— Вона має відповідати їхньому рівню, повинна мати щось цікаве і для батьків, аби вони із радістю читали її дитині (це дуже важливо). А також дитяча книга має відображати світ малюка і відкривати двері до нових казкових світів.
— Над чим ви зараз працюєте?
— Закінчую серію книжок для хлопчиків. Має бути щось, що б заохотило їх до читання у період, коли ентузіазм до книги починає вгасати, це десь у 9–річному віці. Це будуть короткі розділи, багато гумору, багато подій. Є ще одна історія, над якою зараз працюю, та ще не знаю, чим вона закінчиться. Але на мене сьогодні чекають 5 годин в аеропорті, тож матиму час подумати.