Уперше на українських землях узаконили кріпацтво в період польсько-литовської держави. Заборонивши переходити від поміщика до поміщика, кріпаками в один момент зробили 20% селян. З іншого боку, саме підневільне становище людей народило козацтво. Тікаючи від панського свавілля, чоловіки почали об'єднуватися в січі, а вже в період визвольних війн 17 століття фактично викорінили кріпацтво з території України.

На жаль, не на довго. Розправившись з козаками, Катерина ІІ швидко відновила панщину. Але вже з новим розмахом. На Лівобережжі обов'язкові роботи збільшились до 3-4 днів на тиждень, а на Правобережжі часто сягали й шести. Часу обробити свій клаптик землі часто не залишалось, як і сил зрештою.

Втративши права, селяни перетворились на інвентар, з яким дозволялось робити все, що заманеться: продати, обміняти, відірвати від родини чи вислати у Сибір. В деяких випадках поміщик втручався в особисте життя: міг заборонити шлюб або ж і навпаки до нього змусити. Пани мали право карати різками, деякі з них мали навіть свої в'язниці. Збільшення армії і постійні війни вимагали нових солдат. Поміщики їм у цьому допомагали. Як тільки в селі з'являвся волелюбний та непокірний селянин, то дуже швидко він ставав рекрутом - а це 25 років армії. Шанси повернутися були мізерними.

Знесилені та зневірені, селяни вдавалися до втеч або ж організовували повстання. Власне на початку 19 століття вони стали масовими. У 1819 році, протестуючи проти створення військових поселень, повстало одразу 250 сіл, а це 20 тисяч кріпаків. На Поділлі легендарним ватажком став Устим Кармелюк, який 25 років керував повстаннями.

У 1860 році продуктивність праці кріпаків була такою, як і півстоліття тому. Це була цілковита стагнація народного господарства.
Економіка вимагала реформ. Послабила Російську імперію ще й поразка у Кримській війні, масові повстання та зростання критики царизму з боку прогресивних кіл. Усе це змусило царський уряд нарешті змінити феодальні порядки. Напрацювання реформ тривало 3 роки.

І от таке довгожданне скасування кріпацтва.

Ми, Олександр Другий, імператор і самодержець всеросійський, цар польський, великий князь Фінляндський оголошуємо всім нашим вірнопідданим. Державне законодавство не досягло рівномірної діяльності стосовно людей кріпосних, потомственно закріплених під владою поміщиків, на яких водночас лежить обов'язок влаштовувати їхній добробут... Зважаючи на зазначені положення, кріпосні люди отримають у свій час повні права вільних сільських обивателів. 19 лютого 1861 рік.

На практиці маніфест виявився звичайною формальністю. Земля й далі належала поміщикам, а селяни лише отримували право її орендувати. А ті мізерні ділянки, що мали перейти у власність селян, визначав той же поміщик, який щедрістю точно не відзначався. Наділи були такими маленькими, що породили гіркі приказки: "Дожилися, до того, що хоч посеред хати орати".

Тоді коли Катерина ІІ доводила до крайнощів українців на східних землях, на західних, що належали Австро-Угорській імперії саме відбувався процес лібералізації.

Цісар Йосиф ІІ постановив, що панщина не може тривати більше трьох днів на тиждень. Селянам дозволили одружуватися без згоди пана, віддавати дітей до міської школи. А за свою роботу вони могли безкоштовно користуватися дровами з лісу та пасовиськами, що належали поміщику. У 1848 тут остаточно зникла ганебна повинність.

Здавалося б, тут і закінчується доба кріпацтва, насправді на зміну поміщикам прийшов тоталітарний режим. Радянський Союз приніс із собою сучасні форми рабства.

Під яскравими гаслами побудови соціалізму більшовики взялися за ліквідацію приватної власності і створення колгоспів. Добровільно віддавати свою землю селяни не хотіли.

До початку березня 1930 року в Україні колгоспи мали до 63% селянських господарств. Добровільною передача землі й майна була лише на початку, далі були погрози, регулярні війська і зброя.

Паспортів селянам не дали. Без дозволу сільради вони не мали права покинути село навіть на кілька днів. Зарплати їм не платили, натомість видавали зерно чи інші продукти. Пенсії також не виплачували, та й саме поняття пенсійного віку до колгоспників не застосовували. Людина працювала доки ще трималася на ногах. Лікарняного теж не існувало, а жінки за кілька днів після пологів вже знову були змушені ставати до важкої фізичної праці. На роботу в інші галузі селянин міг влаштуватися лише з дозволу, на основі відпускної довідки колгоспу. Незгідних миттєво карали, НКВС тримало людей у постійному страху. Всі знали, що, опинившись у відділку, додому повертались одиниці. На Північ у трудові табори потяглися ешелони з в’язнями. Загалом 850 тисяч простих селян.

Як наслідок вони почали масово втікати до міст. Наприклад на Донеччині з 1926 р. до 1939 року населення зросло аж учетверо! Під час Голодомору цей процес став масовим. Навколо міст почали встановлювати 30-кілометрові межі. Людину, яка не пред'явила паспорт, висилали.

Зрівняли в цивільних правах селян із жителями міста лише в 1976 році. А лише з 1982 року, тобто лише за 9 років до розпаду Радянського Союзу, всі його жителі, які досягли 16 років, отримували заповітний документ.

До 60- х років Україна залишалася сільською нацією. І саме українські селяни, попри роки нелюдських умов, створили основу нашої культури. Вони ж годували всю країну, першими йшли на її захист і це вони передали сучасним українцям бунтівний дух.