Оксана Забужко – українська письменниця, що стала відомою завдяки роману "Польові дослідження з українського сексу". Книжка вийшла у 1996-му році.

Забужко знана і як поетеса. В її творчому доробку – збірки "Новий закон Архімеда", "Диригент останньої свічки", "Автостоп", "Друга спроба" та інші.

Крім того, популярними є науково-публіцистичні розвідки Оксани Забужко про "стовпів" української літератури Лесю Українку, Івана Франка та Тараса Шевченка.

Письменницю знають і як есеїстку – вона написала дві книги есеїв: "Хроніки від Фортінбраса" та "З мапи книг і людей"

Останній роман Забужко – "Музей покинутих секретів". На полицях українських книгарень він з’явився у 2010-му. Роман перекладено англійською, німецькою, чеською та кількома іншими мовами.

Половина київського політикуму була об’єктом глуму

В українському політикумі є ситуація неприродного добору. У мої студентські роки ті, котрі ішли по комсомольській лінії, - це були середнячки і трійочники, які вміли грати за правилами, ті, хто "сгорел на общественной работе". Ми, майбутні науковці, "еліта", з них підсміювалися. А тепер половина київського політикуму, - це оті самі трійочники, що ходили з комсомольськими значками, і були об’єктами глуму. Це були ніби клоуни. І в результаті, хто тепер сміється?

Це ці люди, що сьогодні складають український політичний клас. Це відбір гірших - тих, хто був абсолютними конформістами, котрі чітко бачили, куди можна влізти, бо там "кормят, поят" і так далі.

Я не буду називати імен цих сьогоднішніх політиків-чиновників. Але я вас запевняю, це просто об’єкти наших студентських анекдотів.

Я не буду називати імен цих сьогоднішніх політиків-чиновників. Але я вас запевняю, це просто об’єкти наших студентських анекдотів.

Вони елементарно вписуються в будь-яку систему. І це є гальмо. Це є спадок отого самого совка, який не закінчився. Від того, що в 91-му прийняли герб і прапор, УРСР Україною не стала. Так що її іще – робити і робити.

"А учитывая наше сегодняшнее сумасшествие, не затормозят ли выход?"

Російський переклад "Музею покинутих секретів" мав вийти ще в грудні. Однак його досі нема. І це справді дивно, адже все було готове ще минулого літа. Перші чотитри розділи були опубліковані в "Новом мире" (російський літературний журнал, що виходить з 1925 року – "24"). Після них були читацькі листи. І вже сформувався певний пул, який шле листи моїй перекладачці зі словами: "Когда выходит книга? Вот ждем... А учитывая наше сегодняшнее сумасшествие, не затормозят ли выход?".

Російська перекладачка "Музею покинутих секретів" ще жартома змагалася з чеською перекладачкою минулого року на Львівському форумі видавців, чий переклад роману вийде швидше. Ну бо для перекладача це велика і гонорова робота. І от чеську книжку вже їду презентувати, а російської досі нема, хоч москвичка йшла "з випередженням".

Спитати б у Януковича, хто займається його літературними справами

Секретар мені потрібен вже давно. А в Україні нема такої професії. В нас і письменник-то не професія. В нас тільки Янукович письменник. От спитати б у нього, хто займається його літертурними справами (сміється – "24").

Секретар письменника - це людина, яка не просто має філологічну освіту, вона мусить знати міжнародний видавничий бізнес, мусить провадити ділове листування і розуміти, що важливо й потребує мого особистого втручання, а на чому можна заощадити мені час. Наприклад, я лечу до Праги - а потім мені вертатися до Києва чи відразу летіти до Лондона – це й без мене можна вирішити. І з організаторами виступів теж без мене домовитись. Це людина, яка має в дипломі спеціальність "Літературний менеджмент". В Україні ж нема такої спеціальності. В Україні нема навіть арт-менеджменту.

Секретар мені потрібен вже давно. А в Україні нема такої професії. В нас і письменник-то не професія

Навіть якщо подивитися на арт-менеджерів, які в нас галереями займаються, - якщо це не самодіяльність, звичайно, - то це люди з західним досвідом і, дедалі частіше, з західними дипломами. Але одна справа арт – "картинка" універсально зрозуміла, вона не потребує перекладу, інша справа - література. Це набагато складніше. В нас таких фахівців немає.

Про регрес я попереджала. Тому сумління чисте, як сон дитини

Звідки мав би взятися прогрес і чому? Про регрес в українській освіті я попереджала ще в 2005-му році у виступі "На порозі гуманітарної катастрофи" під час президентських слухань. Тому моє сумління чисте, як сон здорової дитини.

Знаєте, була така індійська казка про дерево, що росте корінням нагору, а кроною вниз. І от воно так і виходить у нас. Всі проблеми суспільства – з перевернутої піраміди цінностей.

Чому, наприклад, масово перегороджують столиками кав’ярень тротуари? Хвилиночку, тут ще люди живуть!

В нас дисфункційна держава. Вона для 5% олігархату, а не для 95% людей. Ціла країна працює на групку людей. Це стосується журналістики, і це стосується всього без винятку.

От візьмемо Львів. Вчора Світлана Алєксієвич охала: "Ой, даст фору Баварии, какая красота!". Так, все гарно. Але чому, наприклад, масово перегороджують столиками кав’ярень тротуари? Хвилиночку, тут ще люди живуть! Що це означає? Що міська влада працює на туристів, бо вона збирає з цього гроші. От це є маленька крапля води, по якій видно, як працює ціла країна. Зібрали бабло, поклали собі в кишеню, поділили, розікрали, а як там мешканці – це їхні проблеми, ми з ними не живемо.

Про що говорять дядьки біля пивних кіосків

За останні 8 років ми протверезішали з усіма нашими юнацькими ілюзіями. Ми засвоїли твердо один урок. Які б там добрі наміри суб’єктивно хтось у владі не роїв, влада сама з себе мінятися не збирається. Їй і так добре. Це ж та сама радянська номенклатура, тільки трансформована. Чудес не буває.

Міра ефективності влади визначається виключно тим, наскільки вона контролюється виборцями, тобто нами таки. Влада є такою, якою ми дозволяємо їй бути. І коли я сьогодні говорю таке, то це вже висить у повітрі, про це вже говорять дядьки біля пивних кіосків. 8 років тому цього ще не було в масовій свідомості.

Українське суспільство за останні 8 років подорослішало – завжи дорослішання краще за інфантилізм

Українське суспільство справді подорослішало – завжи дорослішання краще за інфантилізм. Ставити правильний діагноз і розуміти хворобу – це перший крок до лікування. А глушити соціальний організм знеболюючими - це тільки заганяти цю хворобу все глибше і глибше.

Чому не пишу блог на УП? Бо там уже бридко з’являтися

Десь приблизно починаючи з 2008-го року - можна подивитися по "Українській правді" - в країні було вбито інтерактив. Коли я починала вести на цьому сайті свій блог у 2007-му, це було цікаво, тому що у відповідь писали люди – це ще було продовження Майдану. Тобто видно було живі реакції, ішло обговорення, дискусії – те саме, що вийти на вулицю і зібрати довкола себе якийсь гурток.

В кількох коментарях до блогових записів були спогади, які я використала в "Музеї покинутих секретів", - те, що називається, на базарі не купиш. Там кілька людей згадували про те, як Голод 47-го року пережили їхні діди. Їхні спогади про те, як ходили поїзди у 40-х, як їли ховрашків, "мой дедушка ходил в Западную, когда всех сусликов съели".

Десь починаючи з середини 2008-го року пішли боти. Просто армією. Це великий злочин проти громадянського суспільства, бо ця політтехнологія дуже загальмувала вільний обмін думками. Для того вони і пишуть – створюють димову завісу, щоб жива думка не пробилася. Пішла ця "ботизація", потім там з’явилася купа людей, поруч з якими і дописувати в блог не дуже пристойно. Ну, почало звідти віяти інформаційним брудом до такої міри, що на певному етапі ти розумієш: треба перестати читати коменти, бо цей стабільний градус божевілля ніяким чином не відображає дійсності.

Сенс блогу – в тому, щоб був зворотній зв’язок, і був обмін думками

Але тоді what’s the point? Сенс блогу – в тому, щоб був зворотній зв’язок, і був обмін думками. А так – ну для чого? Якщо просто здіймається оця стіна хейт-мейл, яка ні про що не свідчить, окрім того, що ти поцілила у якусь політичну сторону, яка сидить і пантрує, хто там що і як евписав про їхнього клієнта... Та задавіться ви! Просто-напросто задавіться. Мене потім не рік і не два запитували, чому не пишу. Ну тому що там уже бридко з’являтися.

Щось подібне відбувається з нашою телевізією. Якщо ще років 5-7 тому можна було на якому-небудь ток-шоу говорити щось осмислене, то сьогодні до Савіка Шустера іти – це вже непристойно. Тобто приблизно останні 3 роки я намагаюся від телебачення дистанціюватися. Є соцмережі, є в мене у Facebook офіційна сторінка. Її провадять два адміни, але, принаймні, раз на тиждень я там з’являюся, щось коментую, особисто відповідаю.

Facebook – це нагода говорити з читачами "не сходячи з каси"

Мене багато просять написати з різних інтернет-видань. А в мене дедалі менше часу. В мене книжкових проектів і українських, і закордонних стільки, що часу на "біжучу публіцистику" уже не залишається. Ну хіба щось проб’є, коли треба рвонути сорочку на грудях і виступити. Останній раз влітку дістали, коли мене кілька партій тягли на вибори – і я не пожаліла 2 чи 3 днів, написала статтю "Нескромна чарівність номенклатури".

Facebook - це "не сходячи з каси" поговорили з вами, 1-2 речення, якийсь коментар - і за відгуком це може бути куди чистіший експеримент на замір температури в думаючій частині суспільства, ніж було б на якій-небудь загидженій по саме нікуди "Українській правді".

Коли мене атакують, це не робить життя прекраснішим. Але наші батьки і не таке переживали

Атака проти мене ведеться як проти головного "противсіха". Мій е-мейл двічі зламували, і я маю підстави вважати, що один раз це було зроблено спеціально.

Те, що мене постійно кленуть за "противсіхство" в "Українському тижні", звичайно, не робить життя прекраснішим. Я не хочу підозрювати УТ у продовженні кгбівських традицій цькування дисидентів, але те, що це пахне глибоким психічним нездоров’ям, - то безумовно. А коли щось таке в повітрі є - душок, пішла соціопатія – отоді єдиний спосіб реагувати – дистанціюватися. Відповідно, як вони там "изощряются-изгаляются" - це вже їхня карма.

А коли щось таке в повітрі є - душок, пішла соціопатія – отоді єдиний спосіб – дистанціюватися.

Я "Український тиждень" просто не читаю. Перестала читати, коли восени 2009-го року там був скандал і звільнилася майже вся редакція. Вона ж звільнилася не просто так – підозрюю, були темники.

Звичайно, що мені прикро. Прикро в тому розумінні, що все-таки у них є певна аудиторія, і виходить, що роками ведеться планомірна дезорієнтація цієї аудиторії. Це частина тієї самої інформ-війни. Ну що ж... Наші батьки гірше переживали (Сміється – "24").

Всіх, хто висовується, - всіх відмінюють. Я звикла

Є питання внутрішньої концентрації на тому, що ти робиш, і що тобі важливо. А де, хто і як тебе відмінює, і на які букви алфавіту – Бога ради. Знаєте, всіх, хто висовується, - всіх відмінюють. Мене почали відмінювати ще з "Польових досліджень з українського сексу". Абсолютно без будь-яких політичних контекстів і конотацій. Просто, "висунулась".

Що би про мене не говорили, це неминуча плата за те, що я живу своє життя так, як я хочу. Це привілей

Що би про мене не говорили, - це неминуча плата за те, що я живу своє життя так, як я хочу. Так, як я вважаю за потрібне. Це привілей. Його, як всякий привілей, потрібно відстоювати і за нього треба платити. Тобто хто йде, той відкидає тінь. Якщо лежати – то тіні не буде.

РОЗМОВЛЯЛА ОЛЬГА ЛИПИНСЬКА

ФОТО МИРОСЛАВИ ЛЯХОВИЧ