У системі е-декларування України є один нюанс, через який вона неефективна

Мільйони документів для 300 працівників НАЗК

Існує набагато глибша проблема системного рівня, ніж відкритість реєстрів. Вона полягає у невідповідності кількості декларацій і якості їхнього контролю.

Читайте також Деталь, яка пояснює, чому Україна так довго чекала ATACMS

Електронний реєстр працює в Україні з 2016 року. Внесення відомостей до нього стосується:

• високорівневих посадовців,
• народних депутатів,
• суддів,
• представників місцевої влади,
• правоохоронців,
• держслужбовців,
• військових на певних посадах.

Під декларування підпадає рухоме і нерухоме майно, цінні папери, корпоративні права, грошові активи. Подавати декларації зобов'язані також найближчі родичі вищеназваних осіб, аби ці особи не переписували незаконно отримані статки на членів родини.

Ведення та перевірку декларацій здійснює Національне агентство з питань запобігання корупції. Наразі приблизна кількість документів, які має опрацювати агентство – понад 700 тисяч декларацій на рік. Кількість співробітників НАЗК – близько 300 осіб.

Тобто навіть якщо уявити, що всі співробітники НАЗК займатимуться виключно перевіркою декларацій і нічим іншим, кожному з них доведеться за рік перевірити понад 2200 документів. Треба розуміти, що перевірка охоплює збір аналітики, порівняння задекларованих та наявних статків і об'єктів нерухомості. Фактично, це невелике розслідування, яке може займати дні й тижні.

Звісно, таку кількість роботи НАЗК не в змозі виконати чинним штатом із чинним фінансуванням. Завдяки тому, що електронне декларування розміщувало інформацію про майно посадовців у відкритому реєстрі, до 2022 року певна кількість незалежних громадських активістів могла власноруч провести розслідування і звернути увагу відповідних органів на ознаки корупції в тому чи іншому документі. Але і цього, вочевидь, було недостатньо для повноцінного контролю.

Після початку повномасштабного вторгнення Росії обов'язкове подання декларацій було призупинене. У зв'язку із цим було ухвалено закон "Про захист інтересів суб'єктів подання звітності та інших документів у період дії воєнного стану або стану війни". Згідно із ним, суб'єкти декларування мають змогу подавати звітність або добровільно, або через кілька місяців після скасування воєнного стану. Крім того, відкриті реєстри із даними декларацій були на час воєнного стану закриті із міркувань безпеки – аби відомості про певні прізвища й об'єкти нерухомості не опинилися у ворога.

Власне, це і було причиною голосного обурення суспільства. Це стало одним з приводів для якнайшвидшого схвалення закону про поновлення е-декларування. Іншим приводом стала позиція наших міжнародних партнерів: посли країн G7 і ЄС відкрито виступили за відновлення е-декларування та фінансового звітування політичних партій, а МВФ зробив це однією з умов для надання Україні частини кредиту у 15,6 мільярда доларів.

Отже, закон ухвалений, а це означає, що сотні тисяч чиновників, депутатів та військових найближчим часом подадуть свої декларації, зокрема і ті, які вони мали подати за 2021 та 2022 рік. Тобто мовиться про мільйони документів, контролювати які все ще мають 300 співробітників НАЗК. Очевидно, що українська система контролю просто проігнорує абсолютну більшість декларацій, бо її "проходимість" навіть близько не порівнювана з тою кількістю чиновників, які за законом мають публічно звітувати про статки.

Як і кого потрібно контролювати

То як же має працювати контроль? Спершу треба визначити "пропускну здатність" контрольного органу, і вже відштовхуючись від цього вирішувати, кого саме перевіряти в першу чергу. Наприклад, якщо відомо, що НАЗК може за рік обробити 100 тисяч декларацій і не більше, то визначмо, хто саме увійде в ці 100 тисяч.

Наразі ми бачимо, що в збройних силах перевірка відбувається за посадою від майора та вище. Однак у цивільних державних установах декларацію подають усі без винятку чиновники. Тобто, якщо брати армійську аналогію, то всі капітани, старші лейтенанти, лейтенанти й молодші лейтенанти також мали б звітувати державі. В теорії це непогано, на практиці це хвиля бюрократії такого розміру, яка закриває собою усі можливості НАЗК і створює у відомстві колапс.

Постає справедливе питання: якщо зменшити кількість людей, декларації яких мають перевірятися, чи не спровокує це хвилю корупції серед тих самих чиновників на низьких посадах? На жаль, так, скоріш за все, спровокує.

Проте наразі система настільки перевантажена надмірною кількістю вже наявних декларацій, що просто зараз критично недостатньо опрацьовує потенційних корупціонерів. Але працюючи більш сфокусовано і професійно із меншою кількістю поданих декларацій, вона зможе ефективніше відстежувати корупцію на високих посадах і запобігати розкраданню держмайна в особливо великих розмірах.

Грубо кажучи, системі не вигідно контролювати кожну прибиральницю, яка потенційно може вкрасти рулон туалетного паперу в державній установі, але вигідно контролювати директора і менеджерів вищої ланки, які можуть вкрасти річний бюджет державної установи і перетворити його на власні банківські рахунки чи нерухомість. У лейтенанта менше можливостей для корупції, ніж у генерала. І у п'ятого заступника десятого помічника відділу держустанови явно менше можливостей для корупції, ніж у директора. Тож, мабуть, треба визначити, кого НАЗК буде перевіряти в першу чергу.

Систему контролю декларацій потрібно переглянути

До роботи НАЗК має застосовуватися той самий базовий принцип, що і до податкового законодавства: процес отримання податків має коштувати державі менше, ніж є розмір цих податків. Якщо відомство, утримання якого коштує державі два мільйони, добуває із корупційних декларацій один мільйон, його робота нерентабельна. Саме тому податкова більш зосереджена на перевірці заводів, а не поодиноких МАФів із кавою: час, витрачений на перевірку МАФа, не відповідає стягненням з нього у бюджет.

Звісно, скорочення списку декларантів обов'язково має йти поруч з іншими змінами:

• з автоматизацією оцінки ризиків, яка буде швидко і стандартизовано визначати ступінь контролю людини відповідно до рівня її посади чи сфери інтересів;
• з автоматизацією процесів порівняння задекларованих доходів зі способом життя (так, це абсолютно можливо на рівні написання програм, які аналізують активність людини, її поїздки, покупки, рух грошей на рахунках і навіть інформацію з соцмереж);
• з посиленням покарання за неправильні чи приховані дані;
• з реальними прикладами таких покарань, оскільки сьогодні надто багато персонажів типу депутата Олександра Дубінського поки що жодним чином не понесли відповідальності за свої еталонні декларації з усіма ознаками корупції.

Виглядає так, що сьогодні система ловить тільки зовсім безсоромних чи недостатньо хитрих, які не змогли приховати в декларації занадто очевидні випадки нечесного володіння майном і статками. Наразі більшість покарань – це адміністративка за несвоєчасне подання декларації (яка під час воєнного стану взагалі не зараховується, бо нині подання є добровільним).

Ситуація має змінитися. Декларації мають адекватно аналізуватися, а до порушників мають застосовуватися суворі заходи покарання.

Ми маємо прийти до повного переосмислення самої системи контролю декларацій, і зайнятися цим питанням необхідно якнайшвидше. Для державної безпеки має значення не стільки відкритість реєстрів (хоча це, безумовно, важливо), скільки реальний результат оцінки й відповідно вжиті заходи. Бо інакше треба визнати, що декларування у нас має виключно декоративний характер для наших іноземних партнерів і не виконує свою основну антикорупційну функцію.

Як відбувається декларування в інших країнах

Положення про декларування є частиною Конвенції ООН щодо боротьби з корупцією. Цю конвенцію Україна ратифікувала в жовтні 2006 року. Сьогодні вимоги щодо декларування майна існують у 150 країнах світу. Десь це більше формальна процедура, десь – дієвий антикорупційний інструмент.

У США оприлюднюють звіти про свої доходи посадовці федерального рівня. Декларації звичайних службовців перевіряє податкова, але і довіра народу до цього відомства в Америці відчутно більша, ніж у нас.

У Великій Британії система декларування взагалі є частиною політики етичних стандартів у державному секторі, а не інструментом боротьби з корупцією. Якщо у політика щось не так із декларацією (яка лежить у відкритому доступі в інтернеті), він втратить репутацію і заробітну плату (так, для британців це має значення).

У країнах Скандинавії посадовці декларують статки добровільно, що влаштовує суспільство, оскільки тут один із найнижчих рівнів корупції. У Німеччині декларації подають усі без винятку громадяни, які мають дохід, крім заробітної плати, але ці дані закриті (крім даних членів Бундестагу).

Схожа до нашої система декларування у Польщі та Латвії, де статки зобов'язані декларувати більшість державних службовців, що мають посади на національному і регіональному рівнях. Вони декларують також майно своїх найближчих родичів. Декларації перебувають у публічному доступі, неподання або подання фейкових даних тягне за собою адміністративну чи кримінальну відповідальність.