Чому ви пішли на війну?
– Коли почалася окупація Криму, я одразу пішов до військкомату, щоб захищати країну. Пам'ятаю, як командир сказав: "Всі хто хочуть добровільно захищати Донецький аеропорт – поїхали". Тоді в моїй 79 бригаді були перші жертви й це торкнулося кожного особисто. Це була вже помста за наших хлопців, тому майже вся рота поїхали до аеропорту.
Читайте також: Який вигляд мав Майдан по іншу сторону барикад: особиста історія бійця спецпризначення "Ягуару"
– Перший поштовх піти на війну був тоді, коли на Інститутській у Києві я побачив фото Небесної сотні й зрозумів, що ці хлопці, загиблі на Майдані, віком мого сина. Я зрозумів, що не можу залишитися.
– Коли ми пішли в аеропорт (Бої за Донецький аеропорт, – 24 канал), я сказав дружині, що ми їдемо на навчання. Не хотів, щоб вона хвилювалася. Я сказав правду лише двом-трьом найкращим друзям, що знали, де кінцівки шукати.
Як ви отримали поранення?
– В нашого підрозділу були не дуже зручні позиції, будь-хто міг закидати нас гранатами. Це і відбулося. В один момент я побачив, що під ногами лежить граната. Перша реакція – викинути її. Я не встиг, вона розірвалася в мене в руках. Мої думки після вибуху: "Цього не може бути". Я був впевнений. що зі мною нічого не може трапитися.
Інтерв'ю з ветераном АТО Олександром Терещенком
Як жити після війни?
– Під час тривалої реабілітації я навчився приймати себе таким, який є. Думки про самогубство були. Я просто не міг усвідомити, як мені жити далі, що я буду робити. Я просто хотів, щоб Бог швидше забрав мене до себе.
– Жалість – це дуже підступна штука, а особливо для людей з інвалідністю. Не можна підпускати до себе це почуття, бо воно тебе засмоктує. Тоді це прямий шлях стати або овочем, або накласти на себе руки. Жалість – це табу. Людина, мов передавач, на яку частоту ти налаштовуєшся, так тебе люди та сприймають.
Читайте також: Ухвалення закону про мову: перемога чи провал?
– По-друге, всі сили треба черпати в собі. Не треба перевішувати тягар на близьких, не робити з себе ікону, на яку всі мають молитися. Людей з інвалідністю треба сприймати просто, як блондина, шатена тощо. Вони нічим не відрізняються від інших.
– Я не маю права бути слабким. Я живу для того, аби мотивувати та підтримувати інших, вчити їх бути сильними. Один з моїх життєвих девізів: "Можна все життя проклинати темноту, а можна просто запалити свічку". Цим я зараз і займаюся.