Водночас недавні заміри громадської думки, що їх реалізували провідні соціологічні центри, продемонстрували значний когнітивний дисонанс, що свідчить про вельми тривожні симптоми в державі й суспільстві.

До теми Дали грошей і зобов'язань: після візиту у США Зеленський захоче робити реформи

Так, у серпні цього року Центр Разумкова провів соціологічне опитування, яке засвідчило: більшість респондентів негативно ставляться до провідних органів державної влади. Так, чиновникам різних рівнів (міністерств і відомств, місцевої влади) не довіряє аж 76 % опитаних, Верховній Раді – 75 %, уряду та політичним партіям – відповідно по 72 % респондентів (згідно з опитуванням "Демократичних ініціатив", три чверті громадян не має жодної довіри до партій). При цьому левова частка українців не довіряє судовій системі (74 %), Вищому антикорупційному суду (68 %), Верховному та Конституційному Суду (по 63 %). Єдиний позитив в контексті цього "декласування" більшості держорганів народом полягає в тому, що базові показники недовіри майже не змінилися в порівнянні з минулим роком.

Згідно з результатами ще одного соцопитування (КМІС), яке відбулося на початку серпня цього року, 70 % українців вважають, що справи в країні йдуть у неправильному напрямку. Топ-проблемами, що їх назвали громадяни, є війна на Донбасі, корупція, безробіття і комунальні тарифи.

Влада зажерлася

Спробуємо відповісти на запитання, чому українці сьогодні готові показати, якщо не червону картку провідним публічним органам, то вже точно жовту.

Державні структури і громадяни ніби існують в паралельних світах – за 30 років української Незалежності цей статус-кво не зазнав практично жодних змін. Перефразовуючи класика, українські чиновники аж надто далекі від народу. Це в Німеччині канцлер може жити у скромному помешканні, що в багатоквартирному будинку. Для більшості українських топчиновників, міністрів, суддів такі "простонародні" умови сприймаються не інакше, як приниження.

Конча-Заспа, чи Козин, різнокаліберні "міні-межигір'я" по всій Україні, елітні житлові комплекси, "хатинки" у кількасот квадратів, високі мури, загороджені від "плебсу" приватні пляжі в місцях загального водокористування (до речі, заборонені Водним і Земельним кодексами України) – все це справді гідне наших державних мужів, котрі декларують скромні чиновницькі зарплати. І як українці можуть довіряти, скажімо, Верховній Раді, коли дізнаються про нардепа, який до парламентської каденції торгував книжками, а через два з гаком роки його мама купує лакшері-нерухомість і авто за 14 мільйонів гривень? Та чи наслідком цього голлівудського багатства є сильна економіка і гідний добробут більшості громадян?

Це в Великій Британії Борис Джонсон, нинішній прем'єр-міністр, будучи у свій час мером, їздив на роботу на велосипеді. У нас столичний голова сідає на двоколісного, чи на байк – хіба, щоб позувати перед телекамерами.

Президент України їздить на велосипеді тільки віртуально, в відомому серіалі – лишень для того, щоб виборці повірили у його виняткову демократичність й близькість до народу. В реальному ж житті – це а-ля брежнєвські кортежі з мерседесів із затемненими вікнами, коли машини посполитих завмирають у чеканні.

Та пишні транспортування вітчизняних небожителів – це, скоріше, потворна "символіка" держави, в якій наріжні публічні посади і бюджетні потоки роздаються родичам і друзям (а система "Ліфт" – лише для окозамилювання мас), в якій дружнім олігархічним структурам "даруються" найбагатші ресурси, пільги і преференції, а малому й середньому бізнесу – терор податкової.

До теми Не корупція, – експосол в США назвав найбільшу проблему України

Пригадую знайомого голландця, котрий кілька років тому приїздив до України в відрядження. Він щиро дивувався засиллю елітних авто на київських дорогах: мовляв, як таке можливо, адже ви живете в бідній країні? У Нідерландах ж усе – в рази скромніше?

При цьому Німеччина, Великобританія, Нідерданди – одні з найбільш заможних і економічно-розвинених країн світу. Україна – чи не найбідніша держава в Європі, яка перебуває на дні всіх світових рейтингів і з якої хоче виїхати на роботу за кордон більше половини молодих людей (недавнє опитування "Рейтингу"). Ось ці контрасти, ефекти кривого дзеркала (коли, наприклад, під час святкування 30-річчя Незалежності України "пересічних" людей не пустили на фінансований з публічних коштів концерт італійського оперного співака Андреа Бочеллі) і є джерелом тотальної недовіри українців до публічних органів.

Держава, яку побудували на радянському базисі вітчизняні чиновники – це зовсім не та країна, яку хочуть бачити громадяни. Це, на жаль, – бюрократична бутафорія, яка здебільшого запозичила з усіх систем і формацій чи не найгірші елементи.

Реформи удавані

Українці, передовсім, не довіряють владі із-за бурхливої імітації процесів топ-чиновниками – замість реальних справ. Наприклад, влада рясно пишається тим, що в нашій державі побудовано розгалужену антикорупційну інфраструктуру, яка нібито не має аналогів у світі. При цьому реальний ефект від цього антикорупційного "колосу" – на рівні статистичної похибки. Чиновники і нардепи декларують багатомільйонні статки, "виграні" в лотерею, переведені у біткоїни, вкладені у коштовні годинники, церкви, зоопарки тощо. Та максимальна санкція за незаконне збагачення державних діячів – це відкрита кримінальна справа, яка затягується на роки, а відтак правоохоронці її або кладуть до шухляди, або тихо закривають.

Жодного топ-корупціонера у нас не запроторено до в'язниці – по його заслугах. НАБУ пишномовно звітує про покараних корупціонерів – та чи не всі вони належать до дрібних посадовців місцевого розливу. Кримінальні процеси над ймовірними злочинцями-чиновниками перетворюються на багаторічну імітацію, де обвинувачення по суті потопає в хащах штучних процесуальних формальностей.

До теми У Порошенка волосся стає дибки: справа Чауса відкривала скриньку Пандори української корупції

Чого лише варта вистава з притягненням до кримінальної відповідальності, нібито за корупційні діяння, одіозного голови не менш одіозного Окружного суду Києва, що з легкої руки ЗМІ охрестили "Полюванням на Вовка". До речі, судячи з усього, полюванням безплідним (медійний резонанс щодо "його честі" поступово витруївся в повітря), як і більшість схожих справ.

На практиці, розпіарена топ-можновладцями антикорупційна інфраструктура виявилася нічим іншим, як бутафорією. І ця бутафорія, до речі, фінансується коштом платників податків. То звідки ж візьметься довіра українців до влади, яка переважно займається окозамилюванням?!

Суди в Україні – "мертві" для більшості українців, ця гілка влади практично не обстоює верховенства права й справедливості. Численні спроби змінити судову систему з боку різних владних каденцій не принесли практично жодного позитивного результату. Наприклад, зміни до Конституції і законодавства про судоустрій у 2016 році тодішня влада гучно піарила й позиціонувала як масштабну реформу, яка нібито мала привести до очищення судової системи. Та насправді все це виявилося черговим фейком: змінився лише фасад (тобто, назви судів), а практичного всі недоброчесні судді зберегли свої крісла.

Тож, здебільшого громадяни бояться звертатися з позовами до українських судів, адже розуміють: система є прогнилою зсередини. Елементарні судові справи, розгляд яких в розвинутих країнах триває щонайбільше 1 – 2 місяці, в Україні може розтягнутися на кілька місяців, а нерідко і років. А в багатьох випадках, для задоволення позову потрібні великі гроші, адже вітчизняні судді здебільшого керуються не справедливістю і законом, а власною неправомірною вигодою.

Але ж усі успішні економічні реформи в різних країнах (Сінгапур, Південна Корея, Словаччина, Грузія тощо) розпочиналися з жорсткої реформи судової системи, без чого неможливо побудувати сильну економіку.

Водночас чи будуть довіряти українці тим же таки політичним партіям, які фінансуються здебільшого олігархами (причому, непрозоро, з тіньових коштів), а не виборцями (як, зокрема, в США)? Яке може бути ставлення суспільства до уряду, міністерств, місцевої влади, які роками лише обіцяють реалізацію найважливіших для більшості громадян проєктів? Як-то, розпочати масштабну модернізацію аварійного й застарілого житла, реконструкцію Бортницької станції аерації, побудувати нарешті перший в Україні сміттєпереробний завод, реконструювати аварійні мости й ветхі житлово-комунальні мережі тощо? Проте, далі недолугого піару справи не рухаються.

Що робити

Власне, перелік "реперних точок" недовіри українців до держорганів можна продовжувати і далі. Та чи здатна все ж таки чинна влада вийти з цього порочного кола? Як на мене, це – можливо, якщо:

  • здійснити розпочату кількома роками раніше (проте імітаційно зведену нанівець) люстрацію держслужбовців в усіх гілках і на всіх рівнях влади (мають бути встановлені чіткі критерії очищення держорганів – зокрема, недоброчесність, корупційні злочини, бізнес-зв'язки з країною-агресором і т. д.);
  • радикально переформатувати Вищу раду юстиції і Вищу кваліфікаційну комісію суддів України, почавши із розробки і внесення змін до профільного законодавства. Ці органи повинні бути сформовані з міжнародних фахівців, провідних вітчизняних експертів-правників, представників найавторитетніших громадських організацій, – судді принципово не повинні входити до даних інституцій, з метою уникнення конфлікту інтересів;
  • створити при Кабміні дорадчий орган із незалежних експертів, що здійснить всебічний аналіз правозастосовчої, судової та іншої практики антикорупційних органів для формування висновків. Водночас необхідно провести комплексний аудит антикорупційної інфраструктури. За результатами експертного аналізу й аудиту слід розробити, якщо необхідно, зміни до профільного законодавства;
  • уряд і місцеві органи влади повинні сконцентрувати левову частку бюджетних, інституційних та інших ресурсів на найбільш значущих для українців національних і місцевих проєктах, визначених експертним середовищем.