І знаєте? Вони помирали. Не всі. Деякі з них ставали вояками, дехто після кількох днів зникав з "нуля". Ми з побратимами тоді закарбували собі це явище, що в нашому вузькому колі отримало визначення трагі-іронічного "неньківства".
Читайте також: "Зброєю стали гітари": як пісні з Майдану перейшли на передову
Кожного на цю війну тоді привело своє. Безперечно, більшість об'єднувала ідея захисту своєї землі і цього ніхто не віднімає.
А от підсвідомо кожен мав свої глибинні причини. Хтось виріс без батька і весь час доводив собі, що він чоловік – бо виріс в оточенні жінок і мав через це постійні комплекси. Хтось хотів повернутись Героєм для оточення, але, коли демобілізувався, не відчув і йоти мінімальної Подяки і впав у шок. А хтось захопливо слухав на уроках історії про Героїзм. Слухав з викревленими наголосами. Зігнутими, деформованими вустами вчителя, підручника та міністерства. Слухав про героїчних студентів, юнаків, що віддали своє життя за Майбутнє, яке "дорослі" потім через чвари, розбрат і майнові інтереси – про...втратили.
І я до війни, до Майдану, так само однобоко сприймав цей подвиг. Ми з друзями навіть організовували акції у знак пам'яті.
І зараз, ось за кілька днів, ви побачите цілу купу різної емоційної забарвленості публікації. Ви побачите, людей, що винні у смерті героїв сучасності, які зі сльозами на очах кластимуть квіти під пам'ятники Крутам та воїнам АТО, а потім сідатимуть у зароблені на крові авто. Багато хто говоритиме, що Крути це сторінка військової звитяги.
Але, я не можу сприймати це так, як сприймав раніше. Війна, доторкнувшись, взяла мою голову і змусила дивитись по іншому. Ні, не применшуючи героїзму і подвигу. Але змусила дуже швидко, вже на другій чи третій ротації, коли я отримував повідомлення від юнаків до 25 років з питанням, як потрапити на Схід – ставив їм 3 питання "Чи готові ви лежати без ніг і ходити під себе до кінця життя? Чи приймаєте, що вашим батькам 50/50 прийде ваше тіло у цинку? Чи готові ставати кадровим військовим (а не бути такими різношерстними айтішниками-вчителями-таксистами-кухарями, як ми, що кинули все і взяли зброю)?
І юнаки відповідали:
Та я не за це питаю, я питаю, які документи треба, як доїхати до вас?
А я перебивав, і просив спочатку відповісти на ці три питання. І мені байдуже, скільки разів мене за це прокляне штаб агітації призову, але я до кінця життя буду переконаний, що рішення йти на війну має спиратись на усвідомлення усіх ризиків (які до зустрічі з війною, все одно неможливо усвідомити) та бажання стати фахівцем у військовій справі (і тут важливо поспілкуватись з реальними кадровими військовими про реальність).
Так, в 2014 році, ми вистояли в першу чергу завдяки стихійній мобілізації, що підірвала найвідчайдушних. Якби не вони, хто знає, чи була б зараз Україна.
Але зараз не 2014 рік, і тому я можу про це говорити. Не лише тому, що мені це болить.
Крути й Іловайськ несуть у собі дві тотожності – самопожертву і відсутність відповідальності з боку командування за втрати. Але українці пам'ятають лише про подвиг. І масово забувають, що Крути – це це відсутність координації військ (які були поруч), втрати, яких могло не бути і романтики зі зброєю, на крові яких потім у екзилях пили каву в кав'ярнях за кошти УНР. (Пробачте, що богохульствую на іконостас центральної ради). Бо Крути впершу чергу – відсутність кримінальної відповідальності за військові прорахунки.
Ба, знаєте, що було після Крут? Інтелегенція, влада, командування – співало хвалебних пісень героям, "Герої не Вмирають"! Вони ставили їм пам'ятники, і організовували акції закордоном. І ті, хто в цьому був винен – робили те саме, прикриваючись жалобністю і "повагою" до тих, хто віддав життя через їх прорахунки.
Ми маємо говорити і пам'ятати про Крути. Бо Крути – це засторога, яку ми не почули. Це нагадування, про те, що ми вже взяли на себе гріх за відсутність покарання командування і влади за надпотужні помилки. І поки ми не навчимось сприймати це так – будемо усією Україною прощати Іловайськ, Дебальцево, Небесну Сотню та сотні інших борців за свій народ, які могли б зараз бути живими.
Українці, хоча б зараз, невимірною ціною, мають усвідомити, вкарбувати у свою ментальність, що найдорожчий ресурс – це не гречка, не 200 на виборах, не підвищення пенсії і мінімалки, а КРОВ. Червона, густа, з бульбашками. За кожну краплинку якої – мають відповідати на усіх рівнях.
Читайте також: Скільки років проживає боєць за один день на війні?