Революції, яка отримала назву цегляної через масове використання демонстрантами метальних снарядів, передувала низка подій. По-перше, Молдова довгий час залишалася однією з найбідніших країн Європи через незбалансовану соціальну політику комуністів, які були при владі. По-друге, левова частина молдован виступала за тісніші зв’язки з Румунією, тоді як комуністи прагнули єдності з Росією. І, насамкінець, безпосередньою причиною народних виступів стала фальсифікація владою виборів до парламенту.
Розлючені люди вийшли на вулицю, вимагаючи проведення нових виборів. Президент Воронін, натомість, погоджувався лише на перерахунок голосів. 7 квітня мирна демонстрація переросла у погроми. Мітингувальники, переважно молодь, захопили будівлю парламенту та резиденцію президента.
Далі були погроми. Згодом все переросло у мародерство. З владних будинків виносили усе, що можна – телевізори, комп’ютери, килими. Те, що не можна було винести, повсталі нищили та палили.
Правоохоронці, які були в меншості, в безлади не втручалися. Саме тому склалася парадоксальна ситуація – на 3 сотні постраждалих від каміння міліціонерів припало усього 50 поранених демонстрантів.
У організації безладів президент Воронін звинуватив Румунію та запровадив з Бухарестом візовий режим. Щоправда, масових арештів не було – влада надто боялася розгніваного натовпу. До того ж, силовики відмовилися розганяти демонстрації.
Погроми в Кишиневі завершилися через кілька днів. Найцікавіше, що влада, навіть під шаленим тиском повсталих, у відставку не пішла. Втім, все ж погодилася на перерахунок голосів.
Комуністи здобули 60 місць в 101-місному парламенті. Але цього було недостатньо для обрання парламентом президента. За деякий час Воронін втратив свою посаду, а країна занурилася у масштабну політичну кризу. Адже ні влада, ні опозиція не мали достатньо голосів для того, щоб обрати нового главу держави.
Як результат, Молдова ще більше потрапила під вплив Румунії. А перспективи євроінтеграції затьмарює бажання західного сусіда поглинути свою колишню територію.