В Україні суспільство повільно позбавляється стереотипного бачення ролі жінки та дотримання загальних прав людини. Й хоча Стамбульську конвенцію, що стосується запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству, не ратифіковано, трансформаційні процеси не зупинити.

Ми поговорили з координаторкою руху HeForShe в Україні (ООН Жінки) Ольгою Дячук та Тетяною Філевською – креативною директоркою Українського Інституту, кураторкою Премії Women in Arts.

Важливо Дискримінація жінок досі невидима: організаторка Маршу жінок про 8 березня і сексизм

Світ змінюється, це неминуче

Як би ви пояснили, що таке фемінізм людині, що не є соціально активною та все ще залежить від стереотипів?

О.Д.: Я досить часто спілкуюсь і виступаю перед аудиторією, яка частково ознайомлена з темою або й зовсім має упередження.

Не знаю, чи вдається мені пояснити фемінізм, але у мене є 2 головні "стратегії":

  • Пояснюю, що вимоги фемінізму – це банально вимоги дотримуватись прав людини. Прав людини – не у широкому ефемерному контексті, а саме тих "прав людини", які виписані у Декларації ООН, і які ми, як держава, для себе прийняли.
  • Другий спосіб – я запитую людину "а чому ні?". Тобто я прошу навести адекватні причини, чим фемінізм шкодить конкретно цій людині. Не причини в стилі "тому що так не заведено" чи "бо мені це не подобається", а щось суттєве. Досі ще ніхто не зміг відповісти на це. Жахалки про демографію не працюють, адже ми бачимо, що у країнах з феміністичними урядами (Швеція, Канада, Ісландія та інші) населення не вимерло, натомість ці держави усіляко надають підтримку і мамам, і татам, і дітям.

Яким способом можна переконати заангажовану людину, що рівність та повага – це win-win стратегія? Чи варто це робити?

О.Д.: Переконування забирає багато сил, особливо, якщо людина з самого початку не налаштована на зміну чи перегляд своєї точки зору. Я за діалог з тими, хто цього діалогу хоче. Щодо інших – усі мають право залишатися при своїй думці, але світ змінюється, це неминуче. У всі часи були люди, яким зміна "порядків" давалась складно. Тут для наочності можна провести аналогію з перейменуванням вулиць: чимало людей звикли жити на вулицях імені диктаторів, їм просто незручно запам’ятовувати нову назву. Але ж ми вселюдно вважаємо, що у цивілізованому світі вулиця не може бути названа на честь диктатора?

З новою етикою толерантності та ж історія – мине час і ми всі звикнемо до того, що не брати людину на роботу через сексуальну орієнтацію чи не давати жінці вищу посаду через те, що "жінки емоційні" – це за межами адекватності.

Чи зіштовхувалися ви особисто з сексизмом та які поради щодо реакції на неповажне ставлення можете дати?

О.Д.: Мене часто запитують про це, бо досі є стереотип, що до боротьби з якоюсь соціальною проблема людина приходить через персональну травму. Я можу сказати, що зіштовхуюсь із сексизмом мало не щодня і мало не все життя, як і більшість жінок, просто не всі з нас це усвідомлюють (сміється – 24). Ось вам приклад: коли я бачу банер з рекламою пельменів і жіночими сідницями – я стикаюсь з сексизмом. Звісно, у житті мені сотні разів казали, що головне бути гарною господинею, вийти заміж, мене домагались у транспорті й цей список можна продовжувати, але це реальність, в якій живуть жінки.

Ольга Дячук / Фото з архіву героїні

Реагувати на таке треба немовчанням: писати скарги на сексистську рекламу, робити зауваження, коли при вас хтось розповідає анекдот про блондинок, цитувати трудовий кодекс, коли вас дискримінують на роботі. Я розумію, що часом це дуже складно робити, але ви маєте розуміти, що чините правильно.

Як на ваш погляд змінюється ставлення до важливості захисту прав жінок в Україні в останні 5 років? Які ще челенджі варто подолати?

О.Д.: Змінюється в позитивному річищі, і є великий прогрес, хоча часто за рутиною нам складно це помічати. Загалом, після 2014 року тема прав людини вийшла на новий рівень. Гендерну рівність обговорюють серйозно, її важливість розуміють у провладних кабінетах і у приватному секторі.

Цікаво Президентки та очільниці уряду: якими країнами світу керують жінки

Зараз ми маємо таку кількість феміністичних медіа, спільнот, рухів, яку не могли й уявити 10 років тому. Зрештою, офіс ООН Жінки з'явився в Україні у 2015 році, на запрошення тодішнього уряду. На рівні держави – це серйозний крок, який засвідчує певні наміри щодо інтеграції у прогресивний контекст.

Челенджів в України багато: від більше конкретних, як ратифікація Стамбульської конвенції, до більш глобальних – зміна уявлень суспільства про гендерні ролі, зміна несприйняття інакшості, боротьба зі стереотипами на всіх рівнях.

Які ініціативи HeForShe в Україні мали найпотужніший відгук й зрезонували з потребами суспільства?

О.Д.: Найбільш потужні відгуки ми традиційно отримуємо після наших подій: HeForShe Arts Week та HeForShe Congress. Перше є цілим комплексом різних активностей, де через мистецтво і культуру ми говоримо про права жінок. Конгрес - це наша освітня платформа, де ми збираємо представників прогресивного бізнесу, аби обговорити ідеї та кроки з впровадження гендерної рівності. Обидві події є щорічними, і ми бачимо, що і спільнота, і артінституції, і приватний сектор чекають їх.

Багатьом дуже зрезонувала книга "Чоловіки про фемінізм", яку ми спільно з видавництвом Книголав переклали й видали у 2019-му році. Це переклад бестселеру Майкла Кауфмана та Майкла Кіммела, який написаний з гумором, простою і доступною мовою про найважливіші аспекти гендерної рівності. Книга досі є у продажі й може стати чудовим подарунком не лише татові чи партнеру, а й іншим жінкам, у яких є питання до фемінізму.

Як залучаєте до ініціативи чоловіків? За кордоном багато акторів та лідерів думок активно просувають ідею підтримки жінок. З ким співпрацюєте в Україні?

О.Д.: В Україні ми маємо своїх амбасадорів: Дмитра Шурова, Ярославу Кравченко та Майкла Щура.

Роман Вінтонів та Ярослава Кравченко – адвокати глобального руху солідарності за гендерну рівність HeForShe / Фото elle.ua

Вони є нашими голосами, але також ми маємо велике коло “друзів та подруг” руху HeForShe в Україні, серед яких Сергій Бабкін, Алевтина Кахідзе, Дмитро Кулеба, Alyona Alyona, Іван Фролов, Ірина Данилевська, Тарас Тополя, Дана Павличко, Антон Дробович, Владислав Рашкован, Вадим Карп’як і цей список можна продовжувати. Засоби руху HeForShe – це комунікація, адвокація, оприявнення питань, які є досі непроговореними.

Важливо бути професіоналкою

Чи може мистецтво бути "безпечною територією" для самовираження жінок? Чи через різні нав'язані наративи чи моду, жінка частіше об'єктивізується і її образ використовується?

Т.Ф.: Мистецтво – доволі широке поняття і загалом відображає суспільство та його цінності. Є умовне масове мистецтво, яке маніпулює стереотипами. ДО прикладу шоу-бізнес. Але й тут є певні тенденції, зокрема, після глобального руху metoo, скандалів та судових справ, які за ним послідували, ситуація почала змінюватись. Видимість проблем не дозволить уже її замовчувати. Натомість у сучасному мистецтві ще з 1960-х років активно розвивається феміністичне мистецтво, яке застосовує критичний інструментарій погляду на дійсність. Тут жінки давно мають визнання на рівні з чоловіками.

Які інструменти варто використовувати жінці, щоб заявити про себе у мистецтві, але при цьому не утискати свою особистість?

Т.Ф.: Перш за все, важливо бути професіоналкою та вписувати свою практику в ширші контексти. Я не думаю, що жінка має використовувати якісь особливі інструменти. Бути жінкою – це вже мати відмінний від чоловічого погляд на світ. Артикулювати його, формулювати та комунікувати, знаходити виразні форми висловлювання своєї позиції – достатній інструментарій для мисткині. А якими саме будуть ці методи – питання індивідуальної мистецької стратегії та практики. Якісний, цікавий мистецький твір неодмінно знайде свого глядача та отримає належне визнання. Принаймні, необхідна для цього інституційна система в Україні вже означена.

Розкажіть про нову категорію "Жінки в культурній журналістиці, критиці та дослідженнях". Чому вирішили додати її до списку?

Т.Ф.: Ця категорія з’явилась ще минулого року. Логіка дуже проста: без роботи критикинь, культурних журналісток та редакторок мистецтво не може існувати. Це дуже важлива засаднича частина мистецького поля і важливість роботи жінок цієї сфери не менше ніж мисткинь чи менеджерок, які від початку отримували премію. Крім того жінки, що займаються цією справою, дуже часто залишаються за лаштунками, а менш видимим категоріям потрібно більше оприявлення та визнання.

Тетяна Філевська / Фото з архіву героїні

Вважаю, що це дозволить збільшити престиж професії та підвищити мотивацію професіоналок цієї галузі. Цього року ми маємо ще дві нововведення: ми розділили категорії театру та кіно на дві окремі, а також додали Особливу відзнаку – нагороду для жінок, що не займаються професійно культурою, але зробили важливий внесок в цю сферу. Особлива відзнака визначається поза основною процедурою і є вибором Наглядової ради, а не професійної спільноти. Ця категорія робить премію ще більш інклюзивною і дозволить оприявнити роль жінок, які мають дуже мало можливостей визнання.

Якщо не ми, то ніхто

Які жінки у світовому чи українському мистецькому просторі надихають вас особисто й чому?

Т.Ф.: Я захоплююсь своїми колєжанками, які роблять неймовірні зміни в нашій культурі сьогодні: директоркою УКФ Юлією Федів, продюсеркою та менеджеркою Юлією Сінькевич, реформаторками літературної сцени Олександрою Коваль та Тетяною Терен, арт-менеджеркою Олесею Островською-Лютою, засновницею Культурного проекту Наталею Жеваго та іншими розумними, сміливими, потужними керівницями мистецьких та культурних інституцій та проектів, лідерками та мисткинями. Думаю, що такі професіоналки можуть займати найвищі посади і керувати процесами в культурі на рівні держави і міжнародному рівні.

Які стереотипи, на вашу думку, найскладніше наразі подолати?

Т.Ф.: На мою думку, окрім зовнішньої роботи за видимість ролі жінок та адвокації, треба ще працювати з внутрішнім сприйняттям жінками самих себе. Дуже важливо, щоб жінки цінували себе, усвідомлювали свою цінність та визнавали власні здобутки.

Зараз ми так багато працюємо і боремось за те, щоб мати право і займатись чим ми хочемо, що не маємо часу насолодитись результатами своєї праці та успіхами, отримати та прийняти визнання, славу, винагороду. Як на мене, зараз нам час зробити цю роботу.

Наразі багато талановитих жінок виїжджають за кордон. Які б три короткі поради ви дали б жінці, яка сумнівається у можливості творити чи працювати у рівних умовах в Україні?

Т.Ф.: Перша: якщо не ми, то ніхто. Ми живемо в той час і в Україні можливостей, які ми вибороли під час Революції Гідності. Як би не було складно, але ми можемо і робимо зміни власними руками останні 7 років і це не можна не бачити. Це очевидно і дуже надихає. Ми потрібні тут і зараз.

Символ премії / Фото Women in Arts

Друге: в культурній сфері традиційно було задіяно більше жінок (на це були свої причини, але зараз не про них), що дозволило сформувати сильну жіночу спільноту в культурі. Ми знаємо що таке солідарність, повага, підтримка, сила, відкритість. Третє: в Україні є дуже багато можливостей. Брак інституцій водночас є простором для реалізації нових ініціатив, проектів та започаткування власних правил.