Олександр Харлац – ветеран АТО. У 2015 році він обороняв Маріуполь, то ж коли російська армія наблизилися до його рідної Вербівки, чоловік вирішив організувати в селі тероборону. Про пів року життя в окупації ветеран розповів журналістам 24 каналу.
Цікаво Балаклія вдома: у мережі опублікували ще одне щемливе відео з деокупованого міста
"Коли поїхали по зброю, нас атакували з літаків, підірвали авто": початок окупації
Коли влада закликала українців до евакуації у безпечніші регіони, Харлац навіть не розглядав такий варіант. Він планував обороняти рідне село, то ж разом з друзями складав списки охочих вступити в тероборону.
Нам розповіли, де лежить зброя. Коли ми туди поїхали з сином і 2 товаришами, то нас почали атакувати з літаків. Підірвали наші автомобілі. Місце перебування одного друга досі невідоме. Він коригував вогонь і росіяни його впіймали,
– розповів Олександр.
Вже тоді чоловіки дізналися, що ніякої тероборони влада не планувала. Мер Балаклії Іван Столбовий здав місто й пішов на співпрацю з росіянами. Після окупації евакуюватися вже стало пізно, то ж чоловік залишився у Вербівці.
На початку березня росіяни затримали сина Олександра, аби виманити чоловіка. Хтось з місцевих прихильників "русского міра" розповів про те, що односелець – ветеран. То ж батько одразу подався до загарбників, аби врятувати сина.
У полоні нічого не питали, просто вночі намагалися розстріляти за те, що я атовець і 8 років "бамбіл Данбас". Вдома робили обшук. Потримали 2 доби й відпустили, бо в мене тиск і проблеми з серцем. Але зробили підписку про невиїзд. Я кожного дня ходив до них відмічатися впродовж 1,5 місяця. Показував, що я на місці, нікуди не втік,
– пригадав чоловік.
Олександр Харлац з сином / Скриншот з відео
Олександр зізнався, що тоді найгіршим було те, що доводилося ворогу тиснути руку. Це бачили місцеві мешканці й думали, що чоловік співпрацює з росіянами. У честь "пабєдабєсія" на 9 травня окупанти "амністували" Харлаца і йому дозволили не з'являтися кожного разу.
У будинку Олександра окупанти облаштували свій блокпост
Будинок Олександра розташований на околиці Вербівки. Там була передова лінія між населеним пунктом та сусіднім селом Пришиб. Коли на вулицю заїхали російські танки, ветеран разом дружиною пішов жити в глиб села до племінника. Там вони прожили кілька місяців.
У будинку Олександра окупанти облаштували блокпост. "Начальство", яке там сиділо, нікого не впускало. Загарбники потужно обстрілювали вулицю з мінометів. Якось ворота в гаражі ветерана не витримали і відчинилися. Росіяни туди зайшли і знайшли військову форму Олександра та його сина, який служив в охороні Генштабу в Києві.
Росіяни перетворили будинок ветерана у звалище / Фото Олександра Харлаца
Харлаца почали шукати вже інші окупанти. Дізнавшись про це Олександр поїхав до місцевого колаборанта і сказав, що ніде не ховається, а перебуває на місці.
Я сказав, якщо хочуть зі мною говорити, то хай приходять. Керував у нашому селі такий собі "Ден" з 3 роти 2 батальйону. Але його поранили наші військові з "Градів", то ж на заміні був інший окупант з позивним "Бабай". Він хвалився, що пройшов 2 чеченські війни,
– пригадав ветеран.
"Бабай" вже знав Олександра, бо той раніше ходив відмічатися. Отож 2 місяці чоловіка ніхто не рухав.
Під час окупації подружжя жило на тому, що земля дала. Родичі приносили російську гуманітарку. Олександр був проти неї, але зізнався, що діватися було нікуди, тому також її використовував.
Зі зв'язком були проблеми. Місцеві знаходили місця, де той хоч трохи ловив. Але тут було важливо, щоб не помітили росіяни, адже зразу б зарахували до коригувальників. Інтернет окупанти вирубили.
Як світло було, то використовували супутникові антени, хоч ми ними вже багато років не користувалися. Дивилися якісь новини, бо інакше повністю ізольовані були,
– пригадав Олександр.
"Нокаут, тобі п*здець. Ведіть наступного": про тортури струмом і побиття дубинками
30 червня близько 8 години вечора до дому чоловіка увірвалися 8 спецпризначенців у потужному екіпіруванні. Вони були зовсім не схожі на решту окупантів. Олександр з дружиною саме збиралися вечеряти, але росіяни влетіли на подвір'я через паркан і почали стріляти. Вони хотіли вбити вівчарку, яка почала бігати подвір'ям через шум.
Окупанти перевірили телефон дружини, але саму жінку не рухали. Водночас чоловіку зав'язали очі скотчем, запхали в "ГАЗель" і повезли у Балаклійський районний відділок поліції.
Я кажу: "Куди везете мене? У райвідділок?" А вони: "А звідки ви знаєте?". Та я ж кожен поворот у Вербівці знаю,
– наголосив Олександр.
Чоловіка поселили у камері розміром 1,8 метра на 3 метри. Вікон у ній не було, лише отвір у дверях для їжі. Окрім Олександра, там перебували ще 8 людей. Спати доводилося і по двоє, і між ліжками, і під ними. Хто як примостився – так і дрімав.
У камері було страшенно жарко, адже на вулиці – літо, спека. Оскільки вікон не було, то й свіжого повітря теж. Їжа, яку давали росіяни, була жахливою. Рис або напів сирий, або так переварений, що хоч на хліб масти. Зранку – неїстівна пшоняна каша. Хліба взагалі не давали. У туалет полонених водили зранку та ввечері.
Допитували вербівців фсбшники у масках та окулярах, щоб облич видно не було.
Один чи то чеченець, чи дагестанець любив ночами допитувати. Бив людину як боксерську грушу. Коли полонений падав від болю, він починав вести рахунок: "Один, два, три, чотири… Нокаут, тобі пи*дець. Ведіть наступного",
– пригадав Олександр.
Ветерана під час допитів також катували. На пальці надягали так званий "табік" – телефонний апарат для биття струмом. Чим швидше його крутиш, тим швидше йде струм.
Казали – будеш п*здіти, буду швидше крутити. Руки на ноги покласти не дозволяли, змушували тримати по швах. Ноги з внутрішньої сторони били дубинками, щоб ходити не міг. Якщо я не кричав, вони одразу питали: "Тебе не болить? Терпиш?". Тоді руки зв'язали за спиною, поставили на коліна, голову у підлогу і ззаду почали бити ноги й спину,
– розповів Харлац.
Після таких допитів спина чоловіка болить досі. Зараз йому важко ходити, вилізли грижі. Цими тортурами росіяни хотіли, щоб Олександр видав місцевих патріотів, розповів, де тримають зброю, де розташовані позиції ЗСУ тощо.
"Я нічого їм не сказав, бо маю свої принципи", – запевнив чоловік.
Вибили щелепу, спалили шию і кинули помирати: історія про катування односельця
Ветеран розповів, що разом з ним у камері був 29-річний Олександр Реанський. З нього росіяни знущалися особливо жорстоко. На початку війни дружина та син чоловіка евакуювалися у Німеччину, а сам Олександр повернувся у Вербівку по маму.
Забрати маму не вийшло. Почалося, як у всіх: "Тут моя хата, я її не кину, а корова, а город". То ж Сашка й схопили чеченці. Потім мама лиш ходила й поклони била, щоб сина вернули. Але нічого не вибила,
– розповів Харлац.
Сашу вважали коригувальником. Його битою били по голові, накривали обличчя мокрою ганчіркою й заливали водою. Жорстокими ударами чоловіку вибили щелепу і йому довелося самостійно її вправляти. Шию українця спалили шокером, з автомата стріляли над вухом.
Якось окупанти одягли на Сашу форму ЗСУ, посадили у машину й повезли селом.
Той виродок-чеченець дзвонив своєму тату й казав: "Батьку, дивитися, я впіймав укропа. Ось він, під*рас, сидить на задньому сидінні й кається". Цей тікток-воїн знімав і знущався з нього, поки Саша просто сидів,
– сказав ветеран.
Після усіх тортур Сашу кинули у підвал помирати. Однак, за словами Харлаца, у чоловіка була спортивна підготовка та найголовніше – величезна жага до життя. То ж йому вдалося вижити.
Їв листя винограду й повторював, що Бандера – герой: росіяни катували й 70-річного
Ветеран поділився й вражаючою історією 70-річного Анатолія Гарагатого, який провів у полоні 100 днів. Літній чоловік мав свій канал у ютубі й на початку повномасштабної війни знімав пересування російської техніки. Окупанти видалили канал Гарагатого й вимагали, аби він наговорив гидоти про ідеолога українського націоналістичного руху Степана Бандеру. Кожного разу, коли чоловіка викликали й намагалися зняти його слова на відео, той казав, що Бандера – герой. Отож після катувань електричним струмом його вели назад в камеру.
Гарагатий до кінця не здався ворогу. Його переконання були настільки сильні, що він навіть відмовився їсти їжу, яку приносили росіяни. Тому, коли полонених вели у туалет, дідусь рвав листя винограду і їв його.
Харлац також розповів про свого тренера з футболу – 70-річного Василя Срібного. Його росіяни повісили за ноги, вибили пів щелепи і зуби.
Його типу "депортували", бо він "погано впливає" на місцевих мешканців. Діда вивезли до блокпосту і почали стріляти з автоматів, коли той біг до наших військових на блокпост. Відстань була десь 3 кілометри. Він врятувався,
– сказав ветеран.
"Наші вже в селі": ЗСУ перехитрили окупантів, ті тікали в паніці
20 серпня Олександра вкотре повели на допит. Однак на цей раз був інший фсбшник. На його столі лежали знаряддя для тортур – голки, які запихають під нігті, "тапіки" тощо. Сам окупант називав це "іграшками". Він сказав, що не полюбляє насильство, то ж краще буде говорити.
Він питав, де я працював, про сім'ю. Я розповів, що маю 4 онук, яких обожнюю більше, ніж своїх дітей. Може на жаль його пробив, а може він теж має онуків. Словом, цей "Робінзон" мене відпустив на чесне слово. 14 вересня сказав прийти на розписку. Я йшов додому й молився, щоб до того часу нас звільнили. Так і сталося,
– розповів Харлац.
Олександр після полону / Фото ветерана
6 вересня Олександр прокинувся дуже рано. Його дружина пішла готувати борщ, як раптом почалися потужні обстріли. Жінка вимкнула газ і подружжя пішло у підвал. Там вони просиділи десь до 11 ранку. Піднявшись на гору, Олександр побачив багато пропущених дзвінків на телефоні.
Я передзвонив, а до мене кричать: "Наші вже в селі! Вже бачили українських військових!"
– радісно сказав чоловік.
За словами Олександра, українські захисники перехитрили окупантів. Росіяни та й всі місцеві мешканці думали, що ЗСУ підуть з Пришиба, а вони пішли з іншої сторони. Окупанти моментально почали втікати й на ходу переодягатися у цивільний одяг. Бігли вони у шаленій паніці в сторону Балаклії.
Харлац зазначив, що ЗСУ зайшли не на такій техніці, як у росіян. Їхня була потужна, натівського зразка.
"У повітрі чулася свобода, я нарешті зміг дихати": звільнення Вербівки
Олександр дуже переживав, що втікаючи, росіяни вб'ють усіх полонених вербівців. Однак ті втікали так швидко, що їм точно було не до місцевих. Українці вибралися з камер через вибите вікно. Вони знайшли ключі від камер і звільнили решту людей.
До теми Просили казати слово "паляниця": як жителі Вербівки на Харківщині зустрічали ЗСУ
Ветеран розповів, що один хлопець був настільки наляканий, що виліз через вікно, набрав тушонки, сигарет і поліз назад у камеру. Окупанти такий срах посіяли в людях, що юнак боявся, що ті вернуться, а його нема.
Коли ЗСУ звільнили Вербівку, ми були просто приголомшені. Це величезна радість, ейфорія. Я зустрівся з хлопцями, був неймовірно щасливий, що вони живі. Ми розридалися й обіймалися всі. Це було відчуття свободи. Я зміг вдихнути повітря, яке було до війни,
– пригадав ту радість Олександр.
Він зізнався, що ще тиждень – два в окупації не витримав би. Адже пів року чоловік не міг навіть за хвіртку вийти. Росіяни постійно рили окопи, возили техніку. Олександр дзвонив сину й розказував про це, а той передавав інформацію нашим і вони крили ворога.
Усюди фекалії: що росіяни залишили в будинку Олександра
Лише після деокупації Вербівки Олександр зміг навідатися у свій будинок. Однак те, що побачив чоловік – шокувало. Зайти на повідр'я ветеран не зміг. Через величезну кількість лахміття хвіртка навіть не відкривалася. То ж господар був змушений пробиратися через гараж.
Росіяни закидали подвір'я мотлохом / Фото Олександра Харлаца
З'ясувалося, що росіяни там добряче обжилися: під саму стелю були напхані боєкомплекти, принесли 2 дивани, пічки. Навіть картопля начищена стояла. Окупанти так втікали, що не встигли її посмажити.
Сім'я Олександра робила в будинку ремонт, адже минулого року у ньому трапилася пожежа. Росіяни ж побили весь гіпсокартон, вікна, а також понищили дах. Мотиву таких дій чоловік не розуміє, адже загарбники самі жили в його домі.
Окупанти побили вікна у будинку / Фото Олександра Харлаца
У нас туалет є і в будинку, і на вулиці. Ці виродки в будинку забили весь унітаз лайном і навіть не вміли змити. Папір, яким вони витиралися, лежав під саму стелю. Не могли винести. Ходили в туалет у сарай. Дістали з горища бутелі і пісяли прямо у них. Навіть в каструлі пона*ирали. Що у цих людей в голові – я не знаю. Просто виродки, інших слів нема,
– зазначив Олександр.
Будинок ветерана після того, як у ньому пожили російські солдати / Фото Олександра Харлаца
Діти ветерана вже вертаюся у Вербівку
Наразі Олександр з дружиною живуть у сестри. Адже вдома після росіян ще багато роботи. Чоловік розповів, що збирається на Полтавщину по невістку, сина і внучок. Хоч світла у Вербівці нема, та всі дуже хочуть додому. Сам дідусь теж засумував за дитячим сміхом.
Як хату ремонтувати не знаю, там з шифером біда, і з грошима біда. Ми ж пів року в окупації. До того я працював на цементному заводі. Зарплату мені винні вже за рік. Нічого не виплатили, лише гуманітарку мінімальну дали,
– зазначив ветеран.
Чоловік розповів, що під час контрнаступу ЗСУ відпрацювали дуже точно – гатили по окупантах. Загалом постраждали не більше 10 будинків, за що місцеві мешканці дуже вдячні.
Водночас самі росіяни як тільки відійшли – запустили 4 ракети по Вербівці, а наступного дня зруйнували нову школу. До дитячого садочка ворожа ракета не долетіла кілька метрів.
За словами Олександра, у Вербівці є 2 людей, які зникли на початку війни. Один з них офіцер, а інший – звичайний місцевий, який розмовляв телефоном по дорозі. Де вони зараз – ніхто не знає.
Перші кадри зі звільненої Вербівки: відео