Два тижні я провів у Сполучних Штатах. Сюди мене запросили з коледжу Моллой, аби я розповів американській науковій аудиторії про війну в Україні. Всі турботи з організації моєї подорожі взяв на себе доктор Марк Джеймс, який колись викладав (як випускник програми Фулбрайт) у горлівському інязі, коли Горлівка ще не була окупованою бойовиками. Для Марка тема української війни цікава і з наукової, і з особистої точки зору, бо його наречена теж з окупованої частини Донбасу.
Для решти західних дослідників важливо було отримати інформацію з першоджерела. І кращого першоджерела, ніж український воєнний журналіст вони не придумали. А я не вигадав нічого кращого, ніж нарешті відкинути героїчний пафос війни і розповісти правду. І, на жаль, ця правда гірка для всіх.
...Аеропорт "Шарль де Голль". Гучномовець оголошує початок посадки пасажирів на рейс Париж – Нью-Йорк. Люди неспішно просуваються скляним тунелем до літака. Підходить моя черга, але далі стійки реєстрації мене не пропускають – технічні проблеми. Приємна француженка, посміхаючись, намагається вимовити моє ім’я. Але їй це зробити не вдається. Вона намагається пояснити, що з квитком якійсь проблеми, і мені треба зачекати. Вибачається за незручності. Поки чекаємо на якогось менеджера, обіцяє проапргрейдити мій квиток до бізнес-класу. Приходить менеджер. Вони з півгодини говорять французькою, після чого жінка повідомляє мені, що все гаразд… бізнес-класу не буде, і я можу зайняти своє місце в літаку.
Це нагадує ставлення всього західного світу до України – обіцяти те, чого виконати не можуть і не збираються. ЄС увесь час щедро демонстрував і рекламував свої цінності і стиль життя українцям, запрошував приєднатися до дружньої європейської родини. Але ніколи по-справжньому не бачив Україну спорідненою із собою.
Коли американці хочуть чемно із кимось попрощатись, вони кажуть: "Може, якось сходимо на ланч?". Проте, по-справжньому ланчу ніхто не пропонує. Просто ввічливість, нічого особистого. Простою ввічливістю було і підписання добре всім відомого Будапештського меморандуму. Коли Україна відмовлялася від ядерної зброї (при тому навіть не становлячи загрози іншим державам), нам обіцяли гарантії територіальної цілісності, суверенітету та незалежності. Не судилося. Спочатку Росія віджала Крим, потім частину Донбасу… Американці і британці (які також підписували історичний документ, який насправді виявився папірцем) майстерно продовжують удавати, що дипломатія працює. Мінськ-1, Мінськ-2… Нормандський формат… Медведчук і Кучма, які (чомусь) представляють інтереси українського народу.
...Лицемірство. Росія прикидається, що не бере участі у війні в Україні, що не постачає зброю і боєприпаси, прикидається, що "захищає російськомовне населення України".
Захід удає, що дійсно турбується долею українського народу, насправді намагається закрити конфлікт "як вийде". Бог допоможе, чи то дипломатія… Не існує воєнного вирішення конфлікту в Україні. Лише дипломатія може протистояти військовій агресії. А люди гинуть. Тисячами гинуть військові, бойові дії забирають життя мирних, вимушені переселенці рахуються сотнями тисяч.
Українське керівництво розповідає про мирний план, економічні зміни і кардинальні реформи в суспільстві. Нуль балів за всіма параметрами. Єдине, чого вдалося домогтися – нова поліція. Щоправда, її повноваження не дозволяють працювати, до того ж вся система вище патрульної служби працює по-старому. Щодня Україна витрачає мільйони доларів на війну, а вояки і досі не мають форми та нормальної їжі. Новенька техніка прикрашає столичні полігони, поки "передок" воює, чим є. Хоча нема вже нічого – відвели.
...Шахту "Бутівка" і "Зеніт" закрили для проїзду журналістів. Без пояснень. Хоча кожен з нас знає, що ці позиції обстрілюють. Там "пилять" метал і "гонять контрабас" на Донецьк. Знову лицемірство. Влада блокує провезення товарів до так званої "ДНР", обмежує пересування. Але зрештою це спричиняє лише хабарництво. Ті, кого суспільство намагається і нині вважати героями і захисниками України, тихенько заробляють. Один блокпост піднімає близько двох мільйонів гривень на день. Закінчити війну чи то дипломатією, чи то зброєю заважає лицемірство. І загиблі герої Іловайська, Донецького аеропорту, Дебальцевого і інших нікому раніше невідомих міст поступово забуваються. У людей коротка пам’ять. Лицемірство.
Читайте також: "Война закончилась", как "закончился" первый и второй Майдан. Народ устал