Для початку скажу, що я не є віруючою людиною. Я був віруючим і з часом став атеїстом. Але, як то кажуть, атеїстом Київського патріархату. Я поважаю право інших людей на свободу віросповідання і дуже радий, що вони поважають мою. І я дуже тішуся тому що відбулося.
Читайте також: Сили спеціальних операцій: як Україна може дати гідну відсіч Росії
Я приймав участь в інформаційній кампанії з підтримки отримання Україною Томосу не через свої релігійні переконання, а через те, що розумію важливість цієї історичної події. І особливо її важливість у контексті національної безпеки.
Наш шлях до отримання автокефалії не був простим. Але це нормально. Ви можете здивуватись, але навіть Московська митрополія, яка згодом перетворилася на РПЦ МП не визнавалась Константинополем понад 140 років.
Підпорядкування її Києва це ще цікавіша історія. В 1686 році Київську митрополію Константинопольського патріархату приєднали до Московського патріархату, коли Вселенський патріарх Діонісій IV і Священний Синод Константинопольської Церкви видали суперечливий Томос про передачу Київської митрополії в юрисдикцію Московського патріархату.
За допомогою тиску з боку турецької влади, щедрих подарунків у розмірі 200 тисяч золотих червінців і 120 соболиних шкур – царські дипломати домоглися від патріарха Діонісія згоди на передачу Київської митрополії під заступництво патріарха Московського. Через рік обурені грецькі єпископи позбавили Діонісія патріаршого престолу, але церковну автономію Україні уже ніхто не поновив.
Патріарх Варфоломій
У 2008 році вселенський патріарх Варфоломій назвав ті події анексією. Так-так, вам не почулось. 350 років тому пращури росіян анексували помісну українську церкву. Церква у росії ніколи особливо і не була поза політикою, але в 1943-му році після зустрічі патріархів російської православної церкви з Йосипом Сталіним вона остаточно перетворилась на філію КДБ.
І якщо ви цікавились особистістю нинішнього російського патріарха – то зрозумієте, що змінилося небагато. Але це потроху відходить в минуле. З отриманням Томосу наша церква не стане вільною одразу, але вона стане визнаною і священники зі своїми приходами зможуть вільно переходити до лав нової української церкви.
Росія потроху втратить контроль над значною кількістю підвласних їй приходів. А отже втратить можливість як раніше вести у них свою пропаганду і агітацію. Але я хочу сказати іще одне – знаєте, я дуже радий, що у нашій країні дійсно працюють принаймні дві з ключових свобод: свобода вірити і свобода говорити. Ми потроху вчимось з цим жити і поважати свободи інших – це ознака росту і розвитку нас як суспільства.
Я атеїст. Я не вірю в те, що написано у священних книгах основних релігій світу (а частину з них я читав і мої знання христянства не обмежуюються чотирма Євангеліями). Це моє право і воно гарантоване мені конституцією. Як вам – ваше право вірити. З іншого боку, я розумію історичність сьогоднішного моменту і його важливість для значної кількості дорогих мені людей.
Читайте також: Чому Росія розпочала військову агресію в Азовському морі: відповідь українського адмірала
Я дуже радий, що ми нарешті змогли як нація дати відчутний і вимірюваний результат та захистити право українців ходити в церкву не до Бога, а не офіцера ФСБ. Те, що я не розділяю віри, не означає, що я не розділяю радості.
Українська православна церква
Те, що сталося – важливо для всіх. Це питання нашої національної безпеки. Я радий, що воно вирішене у такий спосіб. Я вдячний усім, хто до цього доклався, звичайно, найбільше з усіх – Патріарху Філарету, який 27 років боровся за створення української помісної церкви. Також я вдячний чиновникам, які зробили якісно свою роботу і нарешті показали вимірюваний результат, серед них я хочу виділити Ростислава Павленко і Президента.
І так, це не означає, що я став толерантним до його ситуацій навколо Семочка і Труханова. Це не означає, що я толерую тиск на антикропційні організації. Це означає, що я не знецінюю історичний момент. Бо якщо ми будемо лише знецінювати – то доведеться жити виключно у атмосфері ненависті і зневіри. А під час війни нам дуже важливо навчитися разом будувати і перемагати.
У ці дні було змінено нашу історію. Ми, як ставша дорослішою нація, перемогли. І це надихає! Я тішуся разом з вами, мої віруючі друзі! Щоб розділяти радість і любити інших, не обов‘язково розділяти їх погляди і вірування.
Найбільше я тішуся з того наскільки ми усі, в хорошому сенсі, подорослішали. І наскільки це нас відрізняє від північних сусідів. Без жодного пафосу скажу тут фразу, для якої настав її момент – Слава Україні!