Першим командиром та лідером “азовського руху” став Андрiй Бiлецький. Під його керівництвом пройшли бої за звільнення Маріуполя, Мар’їнки, Широкине, Павлопіля, Лебединське.
Читайте також Моя мета – воювати до перемоги, – інтерв’ю з легендарним бійцем "Да Вінчі"
За словами Андрія Білецького, від самого початку основу "Азову" складало 63 бійця. Це були члени організації "Патріот України", "Правого Сектору", футбольні ультрас і частина "Автомайдану". Спочатку полку дали назву "Азов'я", похідну від назви регіону – Приазов'я, але згодом скоротили її до лаконічного "Азов".
"Мав честь очолити підрозділ, який став одним із найкращих в Національній гвардії. Насправді, принцип лідерства надзвичайно простий: роби, як я. Будь кращим: прокидайся на годину раніше за інших, тренуйся більше, іди або їдь попереду. Коли ти робиш все правильно, коли у тебе люди починають всотувати елементарне поняття обов’язку, то народжується проста річ – порядок. Порядок і ієрархія", – розповів Андрій Білецький.
Фото з офіційної сторінки "Національного корпусу"
Обов’язок перед всіма іншими – колективом, нацією, як завгодно. Там чесно – ті, хто повинні бути попереду, еліта, а в армії це офіцери: вони завжди попереду, вони завжди ризикують більше за інших. Так справедливо: якщо у тебе більше прав, то повинно бути і більше обов’язків,
– додав Андрій Білецький.
"Чорні чоловічки"
Начальник партизанського штабу "Чорних чоловічків", начальник кадрової служби батальйону, а згодом полку "АЗОВ", "Цивільного Корпусу "АЗОВ" Микола Кравченко з позивним "Крук" розповів, що історія створення батальйону тісно пов’язана з тими подіями, які передували у Харкові у 2014 році.
Перші бої зіткнення, в яких брав участь той колектив, який згодом став батальйоном "Азов", відбувалися саме в Харкові. Перше – це штурм клубу "Оплот” у ніч з 28 лютого на 1 березня. Тоді ми взяли головний штаб сепаратистів, фактично, штурмом. Також важливою була участь в обороні харківської облдержадміністрації 1 березня й оборона штабу на Римарській, де російська сторона зазнала перших втрат. Це, мабуть, був перший повноцінний бій цієї війни,
– розповів Кравченко.
Фото з особистого архіву Миколи Кравченка
За словами ветерана російсько-української війни, у бою на Римарській вже брали участь ті люди, які згодом братимуть участь у війні на Донбасі: з одного боку командував Андрій Білецький – майбутній командир батальйону, а потім полку "Азов", а з іншого боку командував Арсеній Павлов, більш відомий під псевдонімом "Моторола", який згодом командуватиме сепаратистським підрозділом бойовиків "Спарта".
Війна вже тривала і ми брали у ній участь, тільки формально ми були ще партизанами, а не добровольцями. На момент бою у будівлі на вулиці Римарській перебувало понад 30 людей, але це не був весь склад. 1 травня можна завершити в Харкові так звану "русскую весну", коли був масовий в’їзд загону "Чорних чоловічків" у Харків,
– додав Кравченко.
Сам Микола Кравченко народився у Харківській області та має чотири вищі освіти. Він — юрист, економіст, історик, політолог. Кандидат історичних наук. На період 2014 року йому виповнилося 31 рік. З 2005-го року разом з Андрієм Білецьким був членом організації "Патріот України", є активним учасником Революції гідності та одним з засновників “Козацького Дому”, де проходили тренування добровольці перед фронтом.
Фото з особистого архіву Миколи Кравченка
У "Козацькому Домі" мали поселяти біженців з окупованих територій. Нашим штабом "Чорних чоловічків" він став завдяки хлопцям із Криму та Донбасу, які були у складі нашого загону. Ми почали там базуватися з квітня 2014 року. З того часу там почав діяти навчально-мобілізаційний центр і штаб спочатку партизанського "Чорного Корпусу", а згодом батальйону "Азов" як легального добровольчого формування,
– розповів ветеран російсько-української війни.
"Важко говорити родичам, що їх син чи брат загинув"
Микола Кравченко й став керівником навчально-мобілізаційного центру, де тренував й набирав майбутніх бійців полку.
Складно описувати емоції. Я розумів, що є потреба для держави і я розумів, що мені треба виконувати певне завдання для того, щоб майбутнє української нації, у мене особисто й моєї родини було як таке. Якщо я не буду це робити, то це негативно вплине на майбутнє. Кожен, хто приходив до нас, був добровольцем і кожен з них знав, що йде на серйозний ризик,
– каже Кравченко.
Фото з особистого архіву Миколи Кравченка
Чоловік розповів, що в батальйоні "Азов" також був керівником кадрової служби та відповідав за людей від вирушення до прибуття.
Мені доводилося дуже часто спілкуватися першим з родичами наших загиблих, тому що я організовував ритуал прощання й перевезення тіл до місця поховань. І емоції, звісно, були складні. Дуже важко говорити родичам, що їх син, брат, чоловік загинув і більше ніколи не повернеться живим. Але доводилося це пережити,
– зазначив Кравченко.
Ветеран полку "Азов" каже, що до війни морально був готовий, адже до 2014 року був українським націоналістом.
Ще до війни мені довелося зазнати певних репресій. Сказати, що мене щось негативно вразило я не можу, але можу сказати, що мене вразило позитивно. Мене вразив той настрій з яким люди йшли на війну. Я дуже багато знаю добровольців, які кидали все і йшли на смерть заради майбутнього своєї країни й наступних поколінь. До Революції гідності я думав, що нас, таких фанатичних борців за Україну, не так багато, а виявилося, що нас, щонайменше, тисячі
– зазначає Кравченко.
За словами Миколи Кравченка, зокрема, визволення Маріуполя бійцями "Азов" не дало утворитися суходільному перешийку між Кримом і Донбасом.
Це багато в чому поламало плани нашого ворога. Оборона Маріуполя у вересні 2014 року також багато в чому була ключовою, тому що на перших переговорах у Мінську росіяни захотіли говорити про статус Маріуполя, як "сірої зони", але через те, що "Азов" і ще кілька підрозділів не дали взяти місто, це також поламало російські переговори й вони вже говорили про "сіру зону" не в Маріуполі, а в Широкине. Заслуга "Азова" – велика,
– наголосив Кравченко.
За його словами, “Азов” досі залишається найбільш боєздатним підрозділом російсько-української війни.
Максим Жорін з позивним “Мосе” був у формуванні "Чорних чоловічків" з самого початку. Народився на Луганщині та, здобувши військову освіту, отримав звання молодшого лейтенанта. У 2014 році у віці 25 років розпочав свій шлях в батальйоні "Азов" рядовим бійцем. У 2016-2017 роках став командиром полку, а сьогодні очолює центральний штаб партії “Національний Корпус”.
Фото з офіційної сторінки "Національного корпусу"
Початок війни був складним періодом і фізично, і психологічно. Тому безумовно не всі були до цього готові - навіть з тих, хто вважав себе готовим абсолютно до всього,
– розповів Жорін.
Максим Жорін пригадує, що в дитинстві українську мову чув лише у піснях та від людей старшого віку в селі Луганської області. А в рідній школі, де навчався майбутній командир полку, українську викладали як іноземну.
Але була в дитинстві одна знакова історія. В бібліотеці "Рубіжного" я знайшов книгу, яка називалась "Історія рідного краю". Ця книга мене так захопила, що з того моменту я почав цікавитись історією Батьківщини. У підлітковому віці уже почали формуватись праві погляди і я став одним з активних правих Луганської області,
– розповів Жорін.
За його словами, у першій великій бойовій операції брало участь не більше 100 осіб. Серед них були й іноземці.
За всю війну я бачив багато хлопців з інших країн, які воювали, підтримували, або надавали інструкторську допомогу. Першим загиблим в "Азові", на вході в місто Мар'їнка, був росіянин з позивним "Балаган". Всі вони були з різною мотивацією. Від "солдат удачі", яким подобається війна, до тих, хто справді ідейно хотів допомогти нам захистити Україну. Багато іноземців з РФ та Білорусі були мотивовані можливістю перемогти чинний путінський режим,
– каже Жорін.
Фото з особистого архіву Максима Жоріна
За словами екскомандира полку "Азов", ті іноземці, які воювали за Україну, зараз мають проблеми з легалізацією.
Починаючи від посвідки на проживання, паспорта та офіційної можливості брати участь в бойових діях. Були прийняті окремі рішення, наприклад, іноземцям дозволили воювати у складі ЗСУ. Але досі нелегко цю процедуру пройти, а отримати можливість проживати легально – взагалі майже неможливо,
– розповів очільник центрального штабу партії "Національний Корпус".
"Коли гинуть бійці, ти все одно несеш за це відповідальність"
Максим Жорін пройшов шлях від рядового бійця, був командиром відділення, взводу, роти, батальйону та останні півтора року служби командував полком.
Найважчим для командира завжди є ухвалення правильних рішень, відповідальність за все. І безумовно, це втрати. Коли гинуть бійці, навіть якщо напряму від тебе не залежало, ти все одно несеш за це відповідальність. Як мінімум, моральну,
– розповів ветеран "Азову".
За його словами, одними з найважчих були бої за Широкине, адже через високу інтенсивність цих боїв по кілька діб не було можливості спати та їсти.
У 2014 році теж були важкі бої. Але бій, який я, мабуть, не забуду ніколи, це — 12 грудня 2014 року в районі населених пунктів Октябрь та Павлопіль. В цей день загинув мій друг, якого я знав дуже давно. Під час операції його група перестала виходити на зв'язок. Я з іншою групою виїхав дізнатись, що з ними сталось. Вони наїхали на міну, їхня машина підірвалась. Мій друг вже був мертвим: лежав із відірваною головою. Ще кілька хлопців були поранені, ми їм надавали допомогу та тримали паралельно оборону. У час, коли уже планували відхід, мій найкращий друг наїхав на ще одну міну,
– розповів Жорін.
І додав: "Я просто стояв і бачив як його машина злетіла у повітря, розсипалась, як яєчна шкаралупа і він з величезної висоти впав на землю. На щастя він вижив, хоча шанси він мав невисокі. Але це людина з характером. Він втратив ногу, але на сьогодні нічого не заважає йому бути активним громадянином з активною життєвою позицією. І нічого його не може зупинити".
Фото з офіційної сторінки "Національного корпусу"
За словами екскомандира полку, "Азов" зміг перейти на сучасні світові стандарти управління та навчання, користуючись досвідом західних країн.
Порівнюючи з 2014 роком також існує велика різниця між набором в полк “Азов” з тим, який є зараз. На початку російсько-української війни у полк переважно брали людей за морально-вольовими та світоглядними принципами. Також вони проходили підготовку, яка давала їм лише певні базові знання.
Зараз, аби потрапити в полк, треба пройти повноцінний курс молодого бійця, в який входять і психологічні, інтелектуальні, і дуже серйозні фізичні випробування. Різниця величезна. Різний час – різні умови. Зараз полк може собі дозволити набирати людей через такі випробування, і далеко не кожен може туди потрапити. Чесно кажучи, не впевнений, що всі ті, хто стояв у витоків "Азову", змогли би пройти ці всі "муки",
– каже Жорін.
"Кожна втрата — це важка травма, шрам на тілі "Азову"
З початку російсько-української війни, всього в боях в "Азові" загинуло 38 бійців та двоє пропали безвісти.
Кожна втрата – це важка травма, шрам на тілі "Азову". Але це ніколи не демотивувало полк, не змушувало опускати руки чи розчаровуватись. Навпаки, після кожної втрати ми ставали ще більш рішучими та впевненими. За кожного з загиблих ми мали помститись,
– наголосив Максим Жорін.
Екскомандир полку каже, що війна робить сильних ще сильнішими. А слабких просто пережовує.
Дмитро Кухарчук з позивним "Сліп" – гранатометник та колишній боєць "Азову". Має дві вищі освіти: з факультету економіки, менеджменту і права та за спеціальністю "Філософія". До війни хотів займатися викладацькою діяльністю та отримати докторський науковий ступінь. Однак, у 23 роки після окупації Криму, разом з друзями у Черкасах організували власний осередок "Правого сектору".
Фото з журналу "Willlive"
У Черкаській області ми зібрали тоді близько 300 людей, які були готові їхати й звільняти півострів, але отримали відбій від влади. Далі ми продовжили просто створювати так звану власну територіальну оборону та шукати підрозділ в який можна поїхати воювати за Україну. І такий підрозділ ми знайшли 29 травня. Ми з друзями приїхали у "Козацький Дім", що у Києві й сподівалися, що наступного дня поїдемо брати участь у бойових діях, але нам довелося трішки почекати. Пройшовши військовий вишкіл 23 червня, ми вже були у Бердянську на базі батальйону "Азов",
– пригадує Кухарчук.
Підготовку у 5-денний вишкіл проходили під Києвом з колишніми представниками "Альфи".
Насправді 5 днів було мало, але ми просто наймали інструкторів, щоб отримати хоч якісь знання, бо ми розуміли, що війна буде не на 2 тижні, а на багато більше. Прибувши у Бердянськ, була зайнята колишня дача Януковича в Урзуфі, а вже після цього розпочалися наші перші бойові операції. На жаль, ми на звільнення Маріуполя не встигли, але у всіх наступних операціях ми брали участь,
– каже Кухарчук.
За його словами, "Азов" у 2014 році складався "виключно із романтиків", які мали мету.
Тоді Азов складався із людей, більшість з яких не проходили елементарно навіть службу в армії. Мабуть, це і добре, тому що тодішня служба в армії за часів Януковича й попередніх президентів нічому доброму, як правило, людей не вчила. Наймаючи інструкторів й намагаючись вчитись по підручниках, ті люди заклали фундамент для того, щоб сформувати на сьогодні, на мою думку, один з найбоєздатніших підрозділів в Україні. Якщо порівнювати з іншими підрозділами, на всіх внутрішніх навчаннях, "Азов" отримує перші місця. На всіх бойових операціях "Азов" теж один із перших,
– розповідає Кухарчук.
Фото з журналу "Willlive"
Під час Широкинської операції Дмитро Кухарчук був командиром взводу. За його словами, Широкинська наступальна операція показала всьому світу, що українська армія може наступати. Саме під час цих боїв за 5 днів вдалося звільнити 30 км лінії фронту та 6 населених пунктів.
"Азов" для мене – найкращий спогад у житті. Я вважаю, що для кожного чоловіка, який себе поважає, найкращим спогадом має бути те, як він захищав свою Батьківщину”, .
— наголосив Кухарчук.
"Майдан був природною історією"
Владиславу Соболевському з позивним "Борисфен" у 2014 році було 25 років. Чоловік закінчив Національний педагогічний університет імені Драгоманова та працював на будівництві. Під час Революції гідності в числі перших вийшов на Майдан. А під час війни з Росією у лавах батальйону, а пізніше полку "Азов" пройшов шлях від рядового солдата до начальника штабу.
Фото з журналу "Willlive"
Для мене Майдан був природною історією, тому що революція назрівала й вона мала відбутися, а війна стала сюрпризом, до якого треба було готуватися. Ми не були готові, але всеодно організувалися й поїхали в батальйон "Азов", який на той час мав реноме одного з націоналістичних й боєздатних. На момент травня 2014 року люди не завжди розуміли навіть, що таке гвинтівка і для них обрати правильно підрозділ було вкрай важко, але мені пощастило,
— каже Соболевський.
Чоловік розповідає, що на війну приїхав 3 червня, пройшовши два п’ятиденних вишколи.
Зараз це смішно говорити, бо сьогодні той, хто хоче стати бійцем "Азову" має біля 8-9 тижнів готуватися фізично й засвоювати знання. А ми без військового досвіду й військової служби за 5 днів отримали якісь базові навички, потім ще потренувалися кілька днів на Гідропарку і поїхали в "Азов", зібрані волонтерами. До речі, маю сказати дякую всім тим, хто збирав нас тоді на війну, бо і зараз це екіпірування — достойне,
— зазначає екскомандир штабу полку.
Чоловік каже, що найважчим для нього були саме ті бої, де він керував, а не воював: Широкинська наступальна операція та оборона Широкино.
Бути командиром – завжди важче, ніж просто солдатом. Всі бої, де треба було відповідати за тисячі житті людей, за результат і за перемогу — найважчі. Іноді, хотілося допомогти хлопцям, перебуваючи разом з ними, але треба було бути в штабі на командному пункті,
– каже Соболевський.
Фото з журналу "Willlive"
Ветаран російсько-української війни розповідає, що з мотивацією і гумором на війні в "азовців" проблем ніколи не було.
Найкумедніше, що можу пригадати – коли з нашої бази з Бердянську ми їхали в Урзуф. Ми приїжджали на колгоспних камазах, на яких зерно возять з своїми пожитками. Побратим Руні вивалився з того камазу, задивившись у телефон, але не впав, а просто завис на ремені прямо на борту камаза й певний час так їхав, поки ми не сказали водію, що один боєць знаходиться поза межами камаза,
– пригадує екскомандир штабу полку.
"Ця війна – це не просто рана"
Владислав Соболевський каже, що хотів би викладати "Захист Батьківщини" у школах дітям.
"Погляди дуже змінилися, я вважаю, що багато чоловіків і жінок під час війни з РФ переродилися й побачили, що вони жили неправильно. У нас є можливість розставити правильно акценти та зрозуміти, що таке наша земля. Раніше ми читали лише у книжках, що таке воювати за свою землю, а зараз ми це робимо своїми руками і вже наступне покоління, що виросте почує від нас, наскільки важливо захищати своє. "Азов" для мене – велика сім’я, і я точно знаю, що повернуся у цю сім’ю, бо ще буде війна", – згадує він.
Ця війна – це не просто рана, яка є на тілі України, це також джерело для будови нашої нації. Це як прививка, адже ми постійно бачимо, що ці люди нам не друзі й хочуть нас вбити. Звідти ми й черпаємо мотивацію будувати Україну,
– каже Соболевський.
За словами екскомандира штабу полку, "Азов" став повноцінним, професійним підрозділом з людей, які не мали військової освіти, а лише мотивацію та бажання.
Особливість нашого підрозділу також полягає у тому, що ми піклуємось про людей. Наші люди – це наше все, не озброєння, не техніка, а люди, бо саме вони воюють,
– наголосив Соболевський.
Боєць полку "Азов" Дмитро Дорошенко з позивним "Бомба" закінчив університет культури, ставши фахівцем в сфері реклами і зв'язків з громадськістю. У рядах полку "Азов" відвоював 2 роки, після чого затіяв проєкт "Козацький дім. Центр розвитку молоді" в Києві.
Фото з журналу "Willlive"
"Там йшла війна, наші друзі були там"
"Мені було 22 роки. І на той момент я хотів займатися дуже простою справою – бути барменом. Тоді я вважав, що це буде найкрутіша для мене робота. За фахом не працював, бо на той момент він був не настільки популярним. Піти на війну ми вирішили на початку літа. У мене є друг з дитинства, з яким ми товаришуємо і разом їздили вболівати на футбол. На той момент у нас був один знайомий, який вже був в "Азові". Ми його набрали просто запитати: "Як справи?". А він якраз збирався на бойову операцію і стало не по собі. Там йшла війна, наші друзі були там, то чому ж ми сидимо вдома? Ми почали шукати варіанти, як поїхати на війну," – розповів Дорошенко.
Боєць полку "Азов" пригадує, що прийшовши в "Козацький Дім", треба було пройти співбесіду, кількаденне тренування та "Курс молодого бійця" під Борисполем, де розповідали як поводитися зі зброєю та як працювати в групі. Дмитро Дорошенко спершу був піхотинцем у першій роті в першому взводі, потім медиком.
Нас вчили надавати першу домедичну допомогу в полку: як виявити поранення, надати першу допомогу та транспортувати до безпечної зони. В автомобілі "Спартані" після Широкинської операції, ми транспортували поранених й надавали їм допомогу. Також, перебуваючи, на локації під час самих бойових дій надавали допомогу нашим хлопцям й бійцям з інших підрозділів. Хлопці з батальйону "Донбас", яким я надав першу допомогу, потім лежали з нашим пораненим другом з позивним "Мауглі". Вони зустрілися в одній лікарні і що саме цікаво, що “Мауглі” вчив мене надавати першу домедичну допомогу,
– пригадує Дорошенко.
Повернувшись у Київ, чоловік створив молодіжний центр, де проводяться лекції, тренінги та тренування. Згодом Дорошенко зайнявся патріотичним вихованням, що складає дитячі табори, вишколи та тренінги.
Деяким дітям, на момент, коли я пішов з молодіжного центру, було по 16 років. Вони виросли при мені і зараз вони служать полку "Азов". Це гордість, що є молодь, яка готова захищати країну. На жаль, в нашій країні національно-патріотичним вихованням не дуже добре займаються. Хотілося б, щоб не лише військовослужбовці цим займалися, а щоб це було елементом державної політики. На даний момент, не всі діти навіть знають, що є війна і не всі діти поважають військовослужбовців. Ми виховуємо дітей, щоб у них була колективна відповідальність. Хотілося б щоб діти-українці знали свою історію, своїх героїв і щоб у нас не повторилася більше так звана "русская весна",
– каже Дорошенко.