У 2014 році, коли я від'їжджав з Криму до Києва, то не забрав з собою гітару. Після окупації в мене не лишилося що під неї співати.
Актуально Росія приречена на поразку в битвах за майбутнє
Музикант визначає діагноз своєму часу
Усе, що ми називаємо російським роком, народжувалося як протест. Існував великий світ офіційної пропаганди, а потім виходив музикант та визначав діагноз своєму часу. В тих текстах було бунтарство, антисистемність і небажання ходити в ногу.
А потім сталися 2000-ні роки, і кожен російський Сід Вішез поспішив стати Іосіфом Кобзоном. Включно з автором цієї пророчої формули Константином Кінчевим. Їх одомашнили: Сурков писав тексти для "Агати Крісті", Путін брав з собою в дорогу диски "Чайфу".
Російський рок народжувався як протест / Фото Unsplash
З протестно-злого російський рок перероджувався на буржуазно-ситий, в ньому право казати правду підмінювали ліричні переживання. Замість оголеного нерва – знеболювальний укол ретельно дозованої емоції, густо перемішаної з ностальгією для 40-річного офісного планктону.
Російський рок став музичним мейнстрімом, бізнесом на прагненні до безпечної фронди. Поки музиканти співали про самотність та нерозуміння – їх самих трепетно любили, старанно розуміли й пальцем на двері не вказували.
Причетність до рок-музики означала право на ототожнення з інтелектуальною меншістю. Це був час тотального кепкування, безвідповідальності та лаунжу. Багато хто цієї спокуси не витримав.
У 2014 році старий затишний світ обвалився. У цій новій реальності кожному довелося визначатися з барикадою. Навіть більше: з'явилися запитання, на які можна відповісти лише однозначно. І в цю мить колишні рокери постали перед вибором.
Музиканти обрали альтернативу
Тому що рок – це завжди контрсистемність. За логікою, якщо ти – бунтар і перед тобою барикада, то мусиш знову ставати в опозицію до вертикалі. Але влізати у власну 20-річну шкуру, коли тобі вже скоро п'ятдесят – некомфортно. І багато хто обрав альтернативу.
Читайте також Аналіз підмінили гаслами: "розіп'яті снігурі" врятували Україну від Москви
Адже вся медіавійна останніх років – це суперечка про те, хто тут слабкий. Зазвичай ми співчуваємо тим, чия моральна велич обернено пропорційна до фізичної. Давиди проти голіафів, спартанці проти персів, польська кавалерія проти танків Гудеріана.
У таких схемах моральна підтримка завжди надається слабкому. Тому що битися проти переважних сил – це перемога духу над обставинами. І саме за цей штандарт точиться інформаційна війна між Києвом та Москвою.
Коли Москва стверджує, що не є стороною у війні на Донбасі, – це не тільки геополітика. Це ще й боротьба за етику. За право транслювати події як битву українського дракона з донецько-луганським Ланселотом.
Бо якщо називати речі своїми іменами, то з'ясується, що не український Голіаф б'ється з донецько-луганським Давидом, а навпаки, 300 українських спартанців тримають оборону Фермопіл проти армії Ксеркса з двоголовими орлами на знаменах.
Чаша вибору не проминула російську рок-музику
Саме з цієї ж причини у коментарях прибічників Кремля все подається не як війна великої Росії проти маленької України, а як епічна битва "руского міра" проти "західного". Як героїчний опір фортеці під час облоги, яку прагнуть взяти штурмом ліберальні мацала світового гегемона.
І чаша цього вибору не проминула російську рок-музику. Вибір був простий: солідаризуватися з меншістю та виступати проти спраглого війни російського Левіафана. Або оголосити саму Росію контрсистемою, яка протистоїть величезному Заходу.
І далі відчувати себе бунтарем, виходячи на сцену святкового концерту з нагоди Дня поліції. Люди, чиї пісні я співав до війни, це випробування провалили.