"Россия — приди"

Поки у Києві святкували перемогу над режимом Януковича, в Криму вже готувались до зради України. Зробити це було легко, адже російські військові бази на українській землі стояли ще з 90-х років. Одним з тих, хто за так віддав півострів у вільне користування росіян був саме той переможений Янукович. Не проти він був і неймовірної кількості агентів Кремля у складі українських правоохоронних органів, СБУ та Міністерства оборони.

Все починалось з мітингів і акцій протесту. Здавалось цілком законний спосіб висловити свою думку, але беззаконня почалось одразу під час цих протестів. Перший серйозний мітинг відбувся 23 лютого, одразу після втечі "легітимного".

Мітинг у Севастополі 23 лютого 2014 року.

Севастопольці вирішили, що "досить годувати Київ" і відмовились перераховувати податки у столицю держави, частиною якої вони були. Крім того, на вуличному зібранні натовп людей вирішив, що можна тут і зараз змінити владу міста – мером обрали російського підданого Олексія Чалого.

Пізніше саме його підпис стоятиме під злочинним документом про так зване від’єднання Криму.

Наступні кілька днів лютого – страшний сон України. Багатомільйонна країна спостерігала, як частина кримчан всіляко демонструвала повну неповагу, невдячність і зраду країні, яка десятиліттями була їх домівкою. Прокотились мітинги всіма великими містами півострова, 27 лютого відбулось захоплення парламенту та уряду Криму. Перший триколор на офіційних будівлях з’явився саме тут (вже потім цю "моду" перейняв Схід). В ці ж дні, вже захоплені кримські парламентарі приймають рішення про проведення незаконного референдуму.

А в цей час Київ вже перестав святкувати перемогу Майдану, він почав спостерігати за дерибаном портфелів, який влаштували так звані лідери Майдану, а по суті ті, хто на крові Небесної сотні, студентів і всіх небайдужих українців – отримав владу. А отже доля якогось невеликого шматка землі їм була байдужа – перед очима майоріли омріяні посади і мільйони, як можна вкрасти, маючи у руках портфель міністра, чи будь-якого іншого чиновника. Забігаючи наперед, це одна з причин, чому українському війську так і не дали наказу – захищати свою землю у Криму.

"Ввічливі зелені люди-чоловічки"

Ми чекали наказу, ми були готові відкрити вогонь в будь-який момент, ми були обурені, ми хотіли захищати свою землю. Ми не хотіли бачити тут російські прапори і російські війська,
— кажуть ті військові, які до останнього дня зберігають вірність присязі українському народу.

Весна в Криму мабуть найпрекрасніша пора року. Але не 2014 року. Ця весна вбила Крим для багатьох українців. Цієї весни півострів став чимось брудним, чого не хотілось торкатись. Де не хотілось бути, зона відчуження в наших душах.

Вже безправні раби – кримчани "обрали" своїм керівником бандитського авторитета Сергія Аксьонова. Як і заведено в тюремних колах, він звернувся до "старшого" Путіна, з проханням ввести війська на півострів (вочевидь вже існуючих там було замало, аби вбивати та катувати українців). Довго чекати не довелось – господарями Криму стали "зелені чоловічки", "ввічливі люди", які били підлітків та штовхали бабусь. Без розпізнавальних знаків, без шевронів та погонів, але зі зброєю – по суті бандити, блокували бази українських військових на півострові. Мабуть період найбільшої зради і найбільшого героїзму нашого війська.

"Зелені і ввічливі" взяли під свій контроль всі стратегічно важливі об’єкти півострову. Захопили аеропорт "Бельбек", адміністративні будівлі, транспортні магістралі, військові частини України.

На території запасного командного пункту 55-го зенітно-ракетного полку без опору з нашої сторони, "зелено-ввічливі" відібрали зброю та засоби зв’язку вояк. Кримська 55-ка була однією з багатьох частин, які нова українська влада здала без бою, дозволивши захопити або знищити зброю. На захист українських військових частин виходили жінки – сестри, матері, дружини вояків. Беззбройні вони сміливо йшли до зелено-ввічливих і вимагали, щоб ті забирались геть з їх землі і залишили в спокої їх чоловіків.

А Київ в цей час все продовжував гратись в політику, та вже подумки готувався до президентських виборів. Як же не вигідно було майбутньому голові держави, щоб бої в Криму зірвали його плани на царювання на українському троні. Перечекаємо – вирішили в Києві. Можна за владу і пів-України віддати – вважали у Києві. Тому наказу – відбиватись, справжні українські воїни так і не отримали. "Спостерігати" — мабуть єдиний наказ, який вивчили у Києві, бо застосовували його, як у Криму, так і у війні на Донбасі, частіше ніж будь-які інші.

Тим часом активно працювала і внутрішня анексія – анексія голів українських військових. Зарплати, пільги, стабільність – три чарівних обіцянки загарбників запаморочили голови частини наших військових. Вони вже подумки отримували російське громадянство та планували на що витратять окупантські рублі.

Ще в березні минулого року, одразу після анексії півострову, Міноборони України заявляло, що близько 50% українських військових в Криму перейшли на бік ворога.

Але знає кримська історія і випадки небувалого героїзму.

Подвиги українського війська в Криму

Не маючи наказу боронити півострів, українські вояки знаходили власні способи боротись з окупантами. Найвідомішим вчинком став подвиг Юлія Мамчура.

Під час захоплення Криму він був командиром Севастопольської бригади тактичної авіації Повітряного командування "Південь". Його військову частину, так само як і інші, заблокували "зелені-ввічливі". Тоді Мамчур, разом з особовим складом без зброї, під прапором своєї частини під виконання гімну України рушив на ворога. У відповідь вже не дуже ввічливі "зелені" стріляли в повітря та під ноги офіцеру та його солдатам. Це не зупинило воїнів – вони вийшли на перемовини з загарбниками і їм вдалось частково повернути свою частину.

Мамчур з особовим складом йдуть на пермовини до "зелених чоловічків".

Також саме Мамчур відправився першим гасити пожежу, яка спалахнула на вже окупованому аеропорті "Бельбек". На його рахунку і оборона військової частини А-4515, внаслідок чого Герой потрапив у полон до росіян, які протримавши його 3,5 доби, вигнали військового з півострова.

Відома також історія, коли в умовах інформаційної ізоляції, українські воїни самостійно запускали стріми, аби Україна, журналістів якої не пускали в Крим, та весь інший світ, знали, які безчинства коять на півострові загарбники при підтримці місцевих зрадників.

Власними силами справжні офіцери рятували авіаційну та морську техніку, переправляючи її на велику землю, аби не дісталась окупантам.

Подвиги воїнів-кримчан – тема для окремого матеріалу. Їх настільки багато, що звинувачувати у здачі Криму простих військових ніхто не має права. Причини, чому нова українська влада так і не дала наказу захищати землі півострова, досі не озвучені і ми можемо тільки здогадуватись.

Вогонь на ураження в Криму міг врятувати всю Україну?

Незаконне вторгнення росіян на територію Криму – таким визначенням світова спільнота оцінила події в Криму. А отже говорити, що світ нас не підтримав би, якщо б ми відкрили вогонь по загарбниках – не можна. Світ зробив перший крок, за нами був наступний, але нова українська влада не вважала за потрібним захищати свої землі.

Повторюсь – попереду були президентські вибори, і гучні заворушення були не вигідні майбутньому володарю Банкової. Тому – була обрана позиція беззахисної жертви. Ще один аргумент на користь цього – вибивання грошей зі світових організацій. Мовляв розграбована "папєрєдніками" ослабла країна, та ще й під загрозою від Росії потребує ваших грошей на розвиток. "Заграница нам поможет" — вважали у Києві, а для цього нам треба якомога довше гратись у нещасну жертву російського імперіалізму.

До того ж можна було домовитись з Росією – ми вам Крим, а ви залишаєте в спокої Схід. "Многоходовочка" від післямайданної влади. Вже звиклої до думки, що вони на гребені хвиль і все йде за планом.

Деякі експерти припускають, що така домовленість насправді існувала. Але Московія вчинила знову на свій розсуд – в куражі малолітнього гопника, якому вдалось віджати телефон в школяра, вона вирішує віджати і ще щось, наприклад, східні регіони України. І їй це вдається – знову майже без опору захоплюються міські адмінбудівлі, а серйозні бойові дії розпочинаються тільки після обрання президента. Київ свого домігся – посади роздані, можна і про країну подумати, або зробити вигляд.

Насправді Україні варто було "показати зуби" ще в Криму. Дії Путіна вже неодноразово порівнювали зі сценарієм поведінки дворового гопника – він розуміє тільки силу. Якби нашим частинам на півострові дали наказ – відстрілюватись, історія пішла б в іншому напрямку. Вводити офіційно регулярні війська Кремль не став би – цього не зрозуміла б світова спільнота. А відсіч зеленим та ввічливим, показала б західним партнерам, що ми готові боротись за своє, а кримчанам, що Україна до них не байдужа.

Читайте також: Військо України. Якби не було спротиву УПА — Україна була б тимчасовою державою

Користуючись нагодою, редакція "24" вітає усіх захисників України зі святом!