Унікальний лист: не торкатися рослин та споруд
Ця подорож розпочалася із листа на електронну пошту. Коли я його відкрила, – він був не схожий на всі, які я бачила до цього. У мандрівці мені суворо заборонено торкатись будь-яких споруд, рослин, заборонено ходити, сідати та ставити особисті речі на землю, заборонено навіть їсти на свіжому повітрі.
Цікаво Екскурсія у Зону відчуження: чим вразить місто-привид Прип'ять
Здавалося б, немає на планеті такого місця, де ці настанови будуть доречними. Однак, люди змогли створити таке місце, поставивши на паузу все живе довкола. Тут все дико плаче, стогне, реве. А природа, як турботлива справжня мати, щоночі заколихує облізлі заплакані будинки. Тільки дітей тут не чутно. І дитячі гойдалки вже, мабуть, не пригадають, як регочуть кароокі щасливі малята.
Що таке радіація? ЇЇ "панівну сутність" можна описати, використавши десятки наукових довідників, а можна приїхати в Чорнобиль та не знайти ні одного слова. Це історія мільйони життів, яка перевернула світогляд цілого покоління, відхилила залізну завісу й підірвала непорушну, здавалося, конструкцію радянської держави.
Дорога у Славутич
О 7:30 ми сіли в автобус Київ – Славутич. Попереду у нас дві з половиною години дороги. Чим далі від Києва, тим густішають дерева. Час від часу я дивлюся на цифровий годинник в автобусі – 8:32. У голові прокручується розмова з полковником внутрішньої служби у відставці, який зробив перші знімки зруйнованого 4-го енергоблока Михайлом Святненком.
Читайте також Чудово розумів, що це вибух, – автор першої карти рівнів радіації
Ще зовсім недавно він розповідав мені про те, як розпочався його ранок 26 квітня 1986 року, як по тривозі було піднято весь начальницький склад управління. І як з усієї області рятувальники відправлялися на ЧАЕС.
Думаю і про кладовище зараженої радіацією техніки – це ще одне унікальне місце, подібності якому ніде шукати. Сьогодні ж цим та іншими маршрутами возять сотні туристів. І якщо колись доплачували тим, хто сюди їхав, то зараз люди з усього світу готові самі віддавати чималі суми, щоб лишень побачити це "приспане атомом місце". Кожен по-різному знає про катастрофу, але всі однаково знають, що таке зона відчуження.
Сподіваюся побувати там, де не впускають туристів. У їдальню хочеться потрапити, в місця, де немає людей. Це гарно. Сомів хочу побачити. Коли я востаннє там бував, то вони спали. Зима була, а зараз вони мають проснутися,
– розповідає свої очікування Сергій.
Електричкою на ЧАЕС
Розмови в автобусі все замовкають, кожен, мабуть, думає про своє. О 10:00 ми прибули до Славутича. Про це невеличке місто розкажу згодом. Хочеться лише сказати, що саме звідси курсує електричка до Чорнобильської атомної електростанції. Це ще одна знахідка. Нею суворо їздять лише працівники. Щоранку о 11:15 вагони заповнюються людьми й вони направляються до ЧАЕС.
Електричка, якою їздять працівники ЧАЕС / Фото Аліни Туришин, 24 канал
Саме на цій електричці відправляємось і ми. Нам пояснюють, що такий "виняток із правил" роблять сьогодні лише для представників ЗМІ. На вокзалі на стіні висить розклад. І лише на станцію "Семиходи" неможливо купити у касі білет.
Прип'ять почали будувати у Київській області у Чорнобильському районі біля села Семиходи. Потім Прип'ять поглинула село, але станція "Семиходи" – це та станція, на яку приходять електрички зі Славутича і привозять персонал ЧАЕС на роботу. Тому Славутич – Семиходи – це назва цієї робочої електрички,
– пояснює екскурсоводка краєзнавчого музею міста Славутича ЧАЕС Людмила Підлісна.
Розклад на вокзалі міста Славутич / Фото Аліни Туришин, 24 канал
"План такий. Приїжджаємо на станцію "Семиходи", на пункт пропуску. Далі ми направляємося до оглядового павільйону, який знаходиться поруч з аркою. Завжди пам'ятайте, що ви знаходитесь у зоні випромінювання. На пропускних пунктах рівні радіації доволі низькі – 20-30 мікрорентгена на годину. Це у межах норми, приблизно такі ж показники й у Києві. Коли ми будемо направлятися до арки, рівень радіації буде рости. Ви побачите на павільйоні показники датчика – 130 мікрорентгенів. Як ви можете бути захищені?" – нагадує представниця відділу міжнародного співробітництва Чорнобильської електростанції Юлія Марусіч.
По-перше – час, чим довше ви знаходитесь під впливом випромінювання, тим більшу дозу ви отримаєте. Тому, мінімізуйте час. Де можна, там скорочуйте та прискорюйтеся. У нас приблизно 50 хвилин роботи на арці. Обід у 19 столовій їдальні. Після цього ми їдемо у Прип'ять. Зв'язок там проблематичний, тому не губіться,
– розказала Марусіч.
Кожному із нас видали накопичувачі радіації. Вони мають зберігатися у нас протягом всього перебування у зоні відчуження. А після нашого повернення, їх віддадуть у лабораторію індивідуального дозиметричного контролю. Тут я знову пригадую ліквідатора Святненка. Саме він був першою людиною, якій видали прилад дозиметричного контролю у Києві й власною рукою він наніс першу карту рівнів радіації. Сьогодні ж у нього гостра променева хвороба І ступеня.
Накопичувачі радіації / Фото Аліни Туришин, 24 канал
О 11:15 ми зайшли у вагон. Поруч з нами де-не-де сидять працівники Чорнобильської АЕС. На сьогодні на станції працює 2,5 тисячі працівників для повного виведення з експлуатації та остаточної консервації енергоблоків. Їх середня заробітна плата – 14700 грн. Більшість з них – жителі міста-атомограда Славутич, який був збудований у 1987 році для працівників ЧАЕС та їх сімей після радіаційної аварії.
Після аварії в 1986 році, з Прип'яті евакуювали людей. Згодом три блоки, які були на ЧАЕС, вирішили знову вводити в дію. І постало питання, де має проживати персонал, оскільки це не одна тисяча людей. І у рекордний термін, всього лише за два місяці спроєктували місто і менш ніж за два роки його збудували. 2 жовтня 1986 року було ухвалене рішення про будівництво нового міста. А вже на початку січня 1987 року тут почали розчищати ліс під будівництво,
– розповіла Підлісна.
І додала: "На цьому місті, де зараз залізнична станція, був залізничний роз'їзд "Нерафа", а довкола був сосновий ліс. Саме на цій точці на карті й з'явилося наше місто. Евакуювали з Прип'яті у різні міста, але потім багато хто переїхав у Славутич. Працівникам ЧАЕС житло надавали безкоштовно".
Електричка Славутич – Семиходи / Фото Аліни Туришин, 24 канал
Екскурсоводка краєзнавчого музею каже, що багато людей з усього СРСР їхали ліквідовувати саме через те, що їм та їх сім'ям надавали безплатне помешкання. У будівництві міста Славутич брали участь архітектори й будівельники з восьми союзних республік: Литовської РСР, Латвійської РСР, Естонської РСР, Грузинської РСР, Азербайджанської РСР, Вірменської РСР, Української РСР й Росії. Саме тому кожен район сьогодні має унікальну архітектуру та назву того міста, звідки й приїхали будівельники.
Зі Славутича до станції треба їхати 40 хвилин. За цей час я познайомилася з працівником відділу міжнародного співробітництва та інформації ЧАЕС Станіславом Тарасенком, який організовує візити на станцію. Чоловік розповідає, що переїхав у Славутич в 1989 році, а працювати на станцію пішов, бо немає альтернативного вибору.
Я чув багато страшних історій від батька. Він також відпрацював на станції понад 25 років. Зараз він, на жаль, помер. Ви знаєте, що таке "золотий коридор"? На станції є адміністративно-побутовий комплекс, а є головний корпус, де всі блокові щити управління, де розташовані реактори та машинний зал. Третій і четвертий блок стоять разом в одній будівлі,
– каже Станіслав Тарасенко.
Він розповів й про "золотий коридор", вкритий алюмінієвими жовтими панелями. "Він дуже довгий, як і машинний зал, де є турбіни. У цьому "коридорі" були дуже високі рівні радіації, яку не можна було просто так заміряти. Кожна хвилина, яка була проведена там, була на вагу золота для здоров'я. Одна хвилина – це дуже багато. Після того, як реактор вибухнув, ніхто не розумів, що сталося", – згадує Тарасенко.
13 тисяч. Саме за цю суму чоловік щоденно їздить на станцію. Насправді я очікувала почути інше. Ще більше здивувало й те, що на ЧАЕС досі працюють такі, які працювали й до вибуху. Жінки тут також працюють, зокрема, і вагітні. Їм, правда, можна працювати лише кілька місяців. Тарасенко розповідає, що деякі про вагітність замовчують, головна причина – зарплата.
Станція
Ось ми вже наближаємося до станції. Всередині якесь незнайоме хвилювання. Дивно боятися того, що неможливо побачити. Я одягаю весь одяг, який взяла з собою і виходжу слідом за усіма. Попереду два контрольно-пропускних пункти (КПП). Нас одразу попереджають, що фотографувати можна не скрізь, адже це режимний об'єкт.
Станція "Семиходи" / Фото Аліни Туришин, 24 канал
На КПП нас впускають за списком, перевіряючи паспорти. Заходимо через спеціальну карточку працівника ЧАЕС. Одразу в очі потрапляє вивіска "Йдучи у відпустку, здай дозиметр". Ці прилади, як розповів Тарасенко, мають змінювати раз у квартал. На виході нас вже чекає автобус "ЛАЗ". Саме на ньому нас відвезуть до самої станції. На сьогодні тут працює близько 10 автобусів, які розвозять працівників до адміністративно-побутового комплексу та до арки – нового безпечного конфайнменту.
Льоха, якого року цей автобус? 1991? Це ще новий,
– сміється водій одного автобуса до іншого.
Автобус "ЛАЗ" 1991 року / Фото Аліни Туришин, 24 канал
Підходжу до водія автобуса. Олексій сперся на кермо автобуса та байдужим голосом розповідає мені, що почав працювати на станції, коли йому виповнилося 21 рік. Спершу працював у місті Чорнобиль, а в 1987 році перейшов сюди. "Молодший ніж я зараз. Невже не було іншої роботи", – думаю я і займаю місце в автобусі.
ЧАЕС з вікна / Фото Аліни Туришин, 24 канал
Працівниця ЧАЕС / Фото Аліни Туришин, 24 канал
Ми приїхали на ще один КПП. Поки у кожного знову перевіряли паспорти, я задивилася на білу арку, яка височіє просто за вікном – ось вона, ЧАЕС. Сьогодні тут зведений новий безпечний конфайнмент (НБК), який закрив "Укриття" зруйнованого при аварії 4-го блоку у 2019 році. У найближчі роки на ЧАЕС мають демонтувати ряд конструкцій, які перебувають під "Аркою". Нас знайомлять з провідним інженером Артемом Сірим. Чоловік працює на станції вже 22 роки. На ЧАЕС приїжджає електричкою зі Славутича.
Щит контролю та управління НБК / Фото Аліни Туришин, 24 канал
У поле зору потрапляють білі халати, каски та цифровий годинник. "Чорнобиль ж не має часу. Це історія про вічне та спляче. Скільки триває бій з атомом? Їм говорили, що вони повинні перемогти. Але кого? Фізику?" – думаю я.
Щит контролю та управління НБК / Фото Аліни Туришин, 24 канал
Каски працівників ЧАЕС / Фото Аліни Туришин, 24 канал
Цифровий годинник / Фото Аліни Туришин, 24 канал
По дорозі до автобуса бачу ще одного працівника ЧАЕС – слюсара-ремонтника Іллю Костіна. На вигляд ще зовсім юний хлопець. "І ніякого серіалу не потрібно. Все є тут, у нас в Україні", – думаю я.
Ілля Костін, слюсар-ремонтник ЧАЕС / Фото Аліни Туришин, 24 канал
Ілля Костін, слюсар-ремонтник ЧАЕС / Фото Аліни Туришин, 24 канал
Їдальня на ЧАЕС
На автобусі ми приїхали до 19 їдальні, де на нас чекав обід. Накриті скатертинами столи та гарячі перші і другі страви: салати, відбивні, млинці. Працівників ЧАЕС годують тут безкоштовно. Станіслав Тарасенко каже, що "найсмачніші тут котлети". А мені їжа зовсім не йде, апетиту геть немає. Я знову згадую Михайла Святненка, його спогад з 1986 року й слова "Ми вийшли з їдальні й дивилися, як з гвинтокрилів висипали пісок з неба. Деякі мішки розривалися у повітрі від теплового потоку, а вітер зносив все в сторону..."
Гвинтокрил над ЧАЕС, 1986 рік / Фото Аліни Туришин з "Краєзнавчого музею Славутича і ЧАЕС", 24 канал
Прип'ять
Надпис на стіні будинку у Прип'яті / Фото Аліни Туришин, 24 канал
Я ніколи не відчувала нічого подібного. За два кілометра від Чорнобильської атомної електростанції нас зустріло мертве місто, безлюдна пустеля, де страшним вантажем висить тиша – голос Прип'яті. Я крокую понівеченим невідомою силою місцем, де колись вирувало життя. Я закриваю на якусь мить очі й вдихаю аромат цих трав.
І бачу як стоять сім'ї на автобусних зупинках, як батько веде за руку маленьку дівчинку в платті на прогулянку, як бабуся купує собі хліб, як наречена готується до свого весілля. Я чую сміх дітей, як у квартирах лунає музика, я чую слова "я тебе люблю", "а куди поїхав тато?", "я так люблю це найтепліше в світі місто". Я відкриваю очі й бачу біль. Все, що тільки можна побачити й відчути тут, це – біль. Яким було життя за мить до вибуху? Буквально за одну мить все перестало існувати.
Прип'ять / Фото Аліни Туришин, 24 канал
1986 рік. По радіо оголосили: місто евакуюють на три-п'ять днів, візьміть з собою теплі речі і спортивні костюми. Більшість людей й не знали, що більше не повернуться у власні квартири ніколи. Ні з чим не порівнянне відчуття, що межує між злістю і сумом від побаченого і співчуттям до людей. У цьому тунелі нескінченного листя переосмислюєш будь-які цінності. Я мовби прийшла до важкопораненого у лікарню й стою десь в коридорі за вікном, бо ближче не можна, бо ближче не треба. Будинки у ранах, земля у ранах. І за одним будинком виринає інший, і цілі вулиці стоять, мовчать.
Прип'ять / Фото Аліни Туришин, 24 канал
Пусті квартири: на кухнях більше не п'ють гарячий чай, а у своїх ліжках більше не засинають люди. Пригадую слова білоруської письменниці Світлани Алексієвич.
А про Чорнобиль хотіли б забути, тому що свідомість перед нею капітулювала. Катастрофа свідомості. Світ наших уявлень і цінностей підірваний. Якби ми перемогли Чорнобиль або зрозуміли до кінця, то думали та писали б про нього більше. А так живемо в одному світі, а свідомість існує в іншому. Реальність вислизає, не вміщається в людині,
– писала Алексієвич.
Прип'ять / Фото Аліни Туришин, 24 канал
Прип'ять, чортове колесо / Фото Аліни Туришин, 24 канал
Прип'ять / Фото Аліни Туришин, 24 канал
Ми Чорнобиль не забули, ми його не зрозуміли. Дійсно, найбільше тут запам'ятовується життя "після": речі без людини, пейзажі без людини, школи без дітей, дороги в нікуди, собаки без господарів. Вам колись було страшно торкатись тварин?
Собака у Прип'яті / Фото Аліни Туришин, 24 канал
І ось ми вже очікуємо на електричку. У радіо лунає пісня Скрябіна "Місця щасливих людей". Іронія. Чи не так? Вагони заповнюються. Працівники ЧАЕС повертаються додому, до сімей, до дітей.
Працівники ЧАЕС, 1986 та 2021 роки / Фото Аліни Туришин, 24 канал