У рамках проєкту СВОЇ 24 канал поспілкувався з Євгеном Власюком. Харків'янин розповів, якими були перші дні війни у Харкові – обласному центрі, який розташований неподалік від кордону з росією та від початку вторгнення потерпає від ворожих обстрілів. А ще – про евакуацію, волонтерство, родичів, яких Євген віднайшов у Львові у час війни, та бістро, що бізнесмену разом із друзями вдалось відкрити у місті Лева.

Читайте також Харків, мов Сирія – там бойові дії, все розвалено: історія Владислава про переїзд у Львів

Яким ваше життя було до 24 лютого? Чим ви займались у Харкові?

Спокійним (сміється). Займався я здоровим харчуванням, доставкою. Мабуть, до 6 років ми будували бізнес із партнерами, і вже все було налагоджено. Сидиш собі, вже все саме собою робиться, і результат є. Все закінчилось 24 лютого, просто в один момент...

Але ми всю їжу роздали на гуманітарні потреби. Спочатку годували ЗСУ, просто хлопців завалювали їжею, щоб вона не пропадала. Ми вже потім тільки зрозуміли, що треба було якось розприділяти ці продукти.


У перші дні війни волонтери годували тисячі українців / Фото Євгена Власюка

Мабуть, для кожного українця життя розділилось на до 24 лютого і після. Як ви дізнались про повномасштабне вторгнення росії в Україну?

Я прокинувся о 5 ранку, почав усім дзвонити. Зателефонував другу і питаю: "Що ти робиш?" А він у відповідь: "Все, я їду". У мене вже була зібрана валіза, ми теж з дівчиною зібрались, але не поїхали. Заїхали на виробництво, де розташована моя кухня, бо там було багато вже готової їжі, яку зранку мали доставляти.

І мені ще кур'єри телефонували і питали, чи сьогодні будемо розвозити її, а я такий: "Ні, мабуть, що ні". "Але ж люди хочуть їсти, мабуть", – такі відповідальні у нас кур’єри (усміхається).

Загалом усе спакували в холодильники, бо залишати їжу на столах, невідомо на скільки – не вихід. А потім ще трішки посиділи і вирішили залишитись. Однак ми не довго були, десь буквально у перші дні березня поїхали з Харкова.

Тоді в місто вперше прилетіла ракета, на Майдан Свободи.


Харків потерпає від обстрілів росіян від початку війни / Фото з інстаграму Orlova.help

Як вам вдалось евакуюватись з Харкова?

Ми їхали не машиною, а потягом, бо тоді неможливо було виїхати з Харкова на авто. Точніше – було можливо, але трішки страшно.

Я знаю, що багато людей вбили чи ще щось з ними сталось, машина зламалась. Тому вирішили їхати потягом. Тоді ще не було ажіотажу ніякого. Ми приїхали на вокзал, там просто порожньо, жодної людини.

Напевно, люди тоді ще не знали, що робити…

Так. Ми сіли просто в потяг, спокійно. Вже тоді було багато людей, ми їхали шестеро в одному купе, але загалом – доїхали нормально. Тому що наступного дня, чи через 3 – 4 дні, вже було важко. Усі зрозуміли, що треба їхати, що все не закінчиться скоро.

Мені батько, а він військовий, казав: "Якщо побачиш техніку, не важливо чи нашу, чи ворога, то це означає, що треба негайно виїжджати з міста. По-перше, ти будеш заважати Збройним Силам, своїм же. Світло увімкнеш невчасно, ще щось, пристрелять... Ти ж не знаєш, де хто.

А в мене ще така куртка була, плямиста, кольору хакі. Я взагалі не знав, що робити, бо всі речі залишились в одній квартирі, а ми – в іншій, у друзів.

Ми приїхали сюди вже 1 чи 2 березня. Вийшли на вокзалі у Львові, а тут – наметове містечко, кухня польова, і ми такі: "О, Боже, тут теж саме". Підходимо до людей і питаємо: "А які тут правила?" Бо в Харкові на той момент була цілодобова комендантська година, тобто не можна було взагалі нікуди виїжджати чи виходити. ДРГ тоді їздила.

А яким загалом є воєнний Харків?

Насправді люди, які там зараз живуть, наші друзі, вони в принципі не розуміють, що ми тут робимо (сміється). У Харкові спокійно, як вони кажуть.

Я був у Харкові не так давно, приїхав туди з другом і відчув дисонанс якийсь. Ну там точно війна, така, більш сувора.


Від обстрілів у Харкові пошкоджені сотні будинків / Фото Владислава Любченка

Якщо порівнювати, то Львів завжди асоціювався з таким містом-святом. Тому десь так і лишилось. Ну так, є якісь тривоги – і повітряна, і десь всередині. Але загалом все так і лишилось, це – місто-свято.

А от у Харкові такий трішки суворіший світ. Як Mad Max ("Шалений Макс").


Спалена техніка у Харкові / Фото з інстаграму Orlova.help

Яким є Харків під час війни: дивіться відео (УВАГА! Відео містить нецензурну лексику)

Знаєте, ми недавно так порівнювали, бо в Харкові ще місяць тому важливим було паливо, їжа та вода. Все інше – не важливо.

До теми "Я – у безпеці, а рідні тряслися в підвалі": Іван з Бородянки про війну і власну справу у Львові

З перших днів повномасштабного вторгнення ви були одним із учасників волонтерського хабу Orlova.help, який допомагав і досі допомагає жителям міста та ЗСУ. Які історії найбільше запам'ятались?

Все почалось із метро. Там багато людей переховувались. На деяких станціях було по 1500 людей. Для підземки це дуже багато. Нормально для станції – це 100 осіб.

У них там нічого не було. Я віддав свій фільтр для води на станцію, друзі – каримати, спальники. Тоді ми почали шукати спортивні магазини з екіпіровкою для скелелазіння, походів, і хотіли викупити такі товари за собівартістю. Бо що ж вони з ним будуть робити? Тоді була і неприємна історія: один підприємець нам зробив знижку всього у 10%. У тих умовах ніхто не думав за гроші, викупили в нього все. Але цей факт приголомшив, бо стався у Харкові! Він – такий же, як і ми, все бачив своїми очима.

"ГАЗель", вщент набита кариматами і спальниками – все це відправили по станціях метро.

Друг мені розказував, що вони по станціях, по рейсах метро проходили, і так відправляли приготовану їжу. І от комендантська година, хлопці біжать, добігають до станції. А метро на ніч закривалось на браму, двері дуже масивні. Це броня по суті – як зачиняються двері, то вже все, ти туди не зайдеш. Ми дзвонимо друзям, кажемо: "Зараз біжіть, просто зараз, там вам віддадуть їжу". Якось добігли волонтери, домовились з тим поліцейським біля входу, він відчиняє браму, а за нею стоять військові з автоматами. Це були перші дні війни… І ніхто не знає: наші це – не наші.

І він розказує: "Ми дивимось один на одного і не знаємо, що сказати. І тільки: "Їжа. І Слава Україні!" У відповідь: "Героям Слава". І тоді зітхнули всі, слава Богу. Усе було нормально.

Виявилось згодом, що це наші друзі попросили хлопців зі ЗСУ допомогти донести ту їжу.

І з волонтерством було багато історій, особливо в перші дні війни. Пам'ятаю, як дзвонить якась дівчина і каже: "На станції "Історичний музей" кишкова інфекція". Не було води нормальної, з’явилась кишкова паличка, і всі 150 люди скаржились на біль у животі. Там ще десь 15 дітей було. І ми якимось чином через мою терапевтку знайшли ящик ніфуроксазиду.

Як зараз пам'ятаю: "Вікторіє Анатоліївно, всім людям там погано, діарея". А вона: "У мене якраз під столом в кабінеті ящик ніфуроксазиду. Треба туди піти". І це як квести: треба знайти, хто зможе туди піти, і забрати все.

Як волонтерський хаб допомагає у Харкові: дивіться відео

А ще один квест був із дріжджами. Мого друга мама керує пекарнею при монастирі в центрі міста. І я кажу: "Ви ж там печете хліб. Він у собівартості – копійки коштує. Давайте ми все знайдемо, що потрібно для хліба, нехай спечуть – ми заберемо". Вона дала номер якогось отця Нестора. Телефонуємо:

"Скільки треба", – питає він нас.
"1000 буханок", – відповідаємо.
"Добре, давайте. Борошно є, немає дріжджів".

Ми якось знаходимо номер телефону заводу з виробництва дріжджів, який розташований у зоні, де найбільше стріляли. Я знайшов водія, який туди поїхав. До речі, завод нам безплатно віддав, здається, 100 кілограмів, точно не пам'ятаю, але дуже велику кількість тих дріжджів.

Ну й не обійшлось без проблем – треба було потрапити на територію заводу. Комунікації немає, охорона не знає, хто це приїхав і чому. Нарешті зайшов той волонтер, забрав дріжджі, привіз їх і нам спекли хліб.

Ми потім відправили людей, вони все забрали і розносили по станціях.

І ви не уявляєте, що було, як занесли той хліб у мішках таких білих. Коли люди його отримали, просто розламали і стояли, нюхали. Ну це просто було… Бракує слів.

Війна, мабуть, у всіх українців змінила цінності, пріоритети та поняття важливого.

Безумовно. Мій друг майор десь був на нулі 3 місяці, тепер він переїхав у Львів і тут по суті навчає десантників, як воювати. І от він розповідав, як десь 2 місяці прожив в окопах, там щось "прилітало", і ось такі буденні проблеми – ти навіть не можеш помитись. І коли він приїхав до друзів, десь під Харків, військові зайняли якусь позицію там, знайшли дім та воду. І він каже: "Перевдягнутись, помитись, поголитись – це таке щось, ого…" Такі прості речі стають вкрай важливими.

Навіть не знаю, як то сказати. Ну та, це переоцінка дійсності.


Наслідки "русского міра" у Харкові / Фото з інстаграму Orlova.help

Зараз ви облаштовуєтесь у Львові. Ви від початку знали, що оселитесь саме у цьому місті?

Чесно кажучи, більшість людей зупинились у Львові, бо тут близько до кордону. Якби цього не було та якихось моментів і можливостей з виїздом, думаю, люди б далі втікали. Це через страх, це природно. Ти просто біжиш від цього і зупинишся, коли відчуватимеш себе хоч трошки у безпеці.

Навіть у Львові в перший час ми не відчували, що у безпеці. Мій дядько, який приїхав по нас на вокзал, щоб зустріти, він був дуже спокійним. І ми такі: "Ну добре, йдемо за ним". А самі дивились по сторонах, щоб не сталось нічого.

І в першу ніч у Львові, пам’ятаю, на вулиці щось гучно загуділо. Я думав, що то танк, чесно. Я підняв римські штори в кімнаті, а то просто "Копійка". Машину завели, а вона була без глушника (сміється).

Евакуація в інше місто – емоційно дуже складне рішення. Ваші родичі, зокрема, дядько, допомагали вам освоюватись у Львові?

Взагалі в мене 11 родичів у Львові, як виявилось (усміхається). За місяць до війни я познайомився з братом. Він подзвонив і каже: "Привіт, Женю, я твій троюрідний брат, хочу познайомитись. Приїжджай в гості, коли будеш мати вільний час". Ми з дівчиною були у Львові буквально 6 лютого і не змогли з ним зустрітись, він працював в той час. Але зустрілись трошки згодом, вже за інших обставин.


Євген з братом розвозять гуманітарну допомогу / Фото Євгена Власюка

Я вперше побачив своїх родичів у Львові, а в них вдома вже була фотографія нашої сім’ї з Житомирщини, Запоріжжя та Харкова.


Євген з родиною / Фото Євгена Власюка

Таке возз’єднання сім’ї у час війни – це дуже зворушливо.

Так (усміхається). Це, мабуть, дуже важливо, бо було на кого спертись. По-перше, психологічно, в них була спокійніша психіка. Ну а в нас вона вже була така запалена, тобто ти неспокійний точно. А вони навпаки, не чули нічого. Тоді навіть повітряних тривог таких не було у Львові, потім вже вони з’явились.

Аж коли перші ракети прилетіли в місто, тоді я вже побачив в їхніх очах цю паніку, страх, нерозуміння, що робити, може, їхати з України. А я вже це по-іншому сприймав.

Пам’ятаю, я їхав з другом, була повітряна тривога, щось бахнуло. Але ми далі їхали. Дивлюсь, люди біжать вулицею. Я розумів, що це страх. Ми вже запаркували авто, йшли до квартири, а пара якась запитала: "У вас нема ключів від паркінгу?" А ми такі: "Ні, та все нормально, це ж повітряна тривога, вибухи. Ми звикли, ми з Харкова".

Навіть далеко від дому Євген Власюк разом із друзями Михайлом, Владиславом і Олексієм наважився відкрити свій бізнес у час війни. Вже за 2 місяці роботи бістро "Перший" радо вітало відвідувачів. Атмосфера, написи, які зрозуміють переселенці з цього міста, а також особливі страви у меню – кожен зможе переконатись, що це – справді "невеличкий Харків у Львові".

Вам вдалось створити особливе бістро у ближньому центрі Львова. Як ви наважились на відкриття закладу у зовсім незнайомому місті? І що було найважчим?

Насправді в цей час змінюється світогляд, коли ти залишаєш все, що в тебе є, і їдеш кудись. Ця фраза "їдеш кудись" – дуже влучно все описує. Невідомість така.

Загалом було якось легко. Спершу знайшли приміщення, де вже була вентиляція, кухня змонтована. Я маю на увазі виводи, електрика і таке інше. Якось так вдалось, що ми знайшли ще щось, те і те. А потім – шеф-кухаря. Це – Руслан, який був помічником шефа у дуже крутому харківському закладі. А нам подобається цей ресторан, саме їжа, бо вона там смачна. Далі – спільно склали меню, відштовхуючись від наших власних вподобань.

Мабуть, ми не думали просто про невдачі. Ви знаєте, коли ти не знаєш (не робиш аналіз ринку – 24 канал), тоді все і вдається. Ми знали, що у Львові є кава, але в нас краща кава. От чесно кажемо. У нас своє обсмаження, теж з Харкова, але тепер в Івано-Франківську смажать її.

У нас навіть музика у закладі є – три жанри, які грають з періодичністю: щось Міші, щось Влада, щось моє, все перемішується. Це незвично.

Ми тому і придумали назву. "Перший" – це ж круто. Бо як буде погано, то це ж "Перший" (сміється). Смачна їжа, смачна кава, приємна атмосфера. А ще – це перший заклад у Львові, перший у житті.

І от загалом все йшло якось легко. Ми чотири незалежні людини, і кожен вносить щось своє. Напевно, найважче було навчитись працювати втрьох, як одна людина. Це більше про довіру.

На місці в бістро нас троє, ми робимо концепт і виконуємо всю роботу. Але взагалі в нас є ще один партнер, який має частку в бізнесі. Його участь – фінансова. Він віддав кошти, коли ми зрозуміли, що не вистачає власних. Він нас підтримав і взяв участь. Це людина, яка займається іншими справами, він зараз в Івано-Франківську.


Харків'яни, які відкрили бістро "Перший" / Фото Руднєва Михайла

І якщо відверто, я б не сказав, що тут є якісь власники. Просто це харківський проєкт. Ми тут бігаємо офіціантами час від часу, або щось прибираємо, миємо (сміється).

Дізнавайтесь більше Бістро "Перший" – невеличка історія про Харків у Львові

Бістро "Перший" вже досить популярне у Львові. Ви відчуваєте підтримку від відвідувачів, зокрема, львів'ян?

Так, від львів’ян – дуже сильну. Якоюсь мірою навіть більшу, ніж від харків’ян. Адже харків’яни сюди приходять, як додому. А от львів’ян ти не те, що не чекаєш, радше розумієш, що це ще один заклад у Львові. І тут їх багато.

До того ж ми не місцеві. Можливо, ми зі своїм харківським вайбом взагалі заважаємо. Тому до всього підходимо дуже обережно. Бо хочеться, щоб нас любили.

Тому хочу подякувати львів’янам. Ми коли сюди приїхали, то наш орендодавець Мирослав, він дуже лояльний, толерантний, дуже сильно нас підтримав. Він завжди з нами спілкується, дає поради. Не знаю, чи можна казати про колишніх орендарів, але вони теж нам допомагають. Приходять до нас.

Також із законодавчої сторони десь ідуть нам на зустріч. Я маю на увазі ЦНАП. Тому відчувається така потужна підтримка на кожному етапі. Навіть сусіди, з якими ми трішки мали непорозуміння, нас підтримують. І це важливо.


Львів'яни – часті гості у "Першому" / Фото Руднєв Михайло

Ми приїхали в інший простір, все одно є різниця у світосприйнятті. І коли ти створюєш щось з нуля, хоч в нас вже був якийсь досвід у бізнесі, дуже легко зламатись. У тебе вже нічого за спиною нема. Ця підтримка насправді дуже допомагає, бо ти розумієш, що середовище придатне. Тобі легко. Відносно.

І не знаю, в чому наш секрет – чи то досвід, чи середовище, чи все зійшлося.

Так хочеться, щоб війна закінчилась і всі змогли знову повернутись у свої домівки, відчути ту атмосферу дому. Ви вже думали, що в першу чергу зробите після перемоги?

(Зітхає) Мабуть, видихнемо трошки. Я не знаю, мабуть, ніхто не знає.

Людина, яка пережила концтабори, казала таке: "Спочатку померли ті, хто не вірив у перемогу. Потім – ті, хто вірив у неї. А вижили ті, хто займався рутиною, просто жили, займались своїми справами". Ну, це не ті справи денні, бо це ж концтабори. Може, якусь зарядку, може, якусь роботу давали їм. Але вижили ті, хто кожного дня чимось займались.

От ми так і робимо. А потім якийсь результат є. І не загадуєш на дуже довго, бо ніхто не знає, як воно буде.

Зараз тисячі людей залишаються у гарячих точках. І більшість із них просто бояться евакуації. З репортажів журналістів тільки й чути: "А куди ж їхати? Кому ми потрібні там? А як же будинок?" Що б ви порадили, як переселенець, який ризикнув і зумів побудувати успішний бізнес в іншому місті?

Виїжджати, в будь-якому разі виїжджати і якомога швидше.

Я скажу з того, що мені казали друзі із ЗСУ. Вони в один голос говорять: "Їдьте з міста, бо ви нам заважаєте. Бо ми не можемо відкрити вогонь по будинку, де сидять цивільні, а за ним – ворог".

А по-друге, ти не знаєш, хто ворог, а хто – цивільний. І тобі ще треба перевіряти місцевих, щоб відрізнити, де ворог, а де українець. Тому цивільні в цих умовах страждають.

Не вагайтесь: краще виїхати!


Зруйновані вулиці у Харкові / Фото з інстаграму Orlova.help

Перше, що я почав робити, коли приїхав у Львів – це дзвонити всім і казати, щоб вони виїжджали. У Львові було трошки спокійніше, тут не було таких "прильотів", літаки не пролітали так над головами. Ми дзвонили всім і казали: "Їдьте звідти, їдьте". Хтось це почув.

У мене кухарі сиділи на Салтівці, де до окружної дуже близько і кожен день щось "прилітає". Так виїжджайте звідти! У мене машина там, я кажу: "Забирайте, ключі всередині, документів нема, бензин в баку є".

І так вийшло, що деякі люди таки виїхали з Харкова на моїй машині. А своє авто, яке було стареньке (вони боялись, що не доїдуть на ньому) віддали на волонтерство.

Кожен українець по-своєму переживає війну, адже це – далеко не ті умови, за яких наш емоційний стан може бути в рівновазі. Проте історія Євгена Власюка – яскравий приклад того, як не потрібно здаватись через зміну місця проживання та створювати свою справу, жити в моменті, тут і зараз, не боячись невдач.

Україна, як ніколи раніше, єдина і згуртована, кожен із нас, як частинка великого механізму, вносить свою дещицю до загальної перемоги. А чи буде це волонтерство, чи донат для ЗСУ, а, може, підтримка переселенців, які відкрили свій бізнес, або ж створення власної справи – вибір за кожним з нас!