У кожного - свій шлях приходу в параспорт
Українці посіли 4 загальнокомандне місце. На рідній землі їх зустрічають квітами, оплесками, гучними словами та неприхованими емоціями.
Втім, попри теплу зустріч, саме Україна і залишається однією з тих країн, де людей з обмеженими можливостями часто намагаються просто не помічати. На усіх рівнях.
Ціна слави, здобутої для країни, та шлях у спорт у кожного з півтори сотні спортсменів свій.
"Мрія дитинства - стріляти з лука. Всі хлопці люблять стріляти. І ось я прийшов на стрільбу. І все - кожен день бавлюся у Робін Гуда", - майстер спорту України міжнародного класу зі стрільби з лука Юрій Копій.
"В 9 років я травмувала свій хребет. Так стала інвалідом. Тож коли я сказала, що іду в спорт, наді мною спочатку всі в сім'ї сміялися", - чемпіонка України зі стрільби з лука Ксенія Маркітантова.
"Коли ми закінчували інтернат, нам казали, що ми тільки місто можемо піти замітати. А я дуже хотів марафон пробігти, 24 кілометри", - майстер спорту з легкої атлетики Андрій Голіней.
Реалії українських паралімпійців далекі від ідеалу
Спортсмени щоденно долають систему, сподіваються на розуміння місцевих можновладців та на звичайний щасливий випадок. Одним доля всміхається, і вони знаходять тренерів, місцевих чиновників та бізнесменів, що допомагають з тренажерними залами і басейнами.
Інші, попри таланти, опиняються на узбіччі.
Довгі роки, попри власні хвороби, через виснажливі тренування вони йдуть до омріяних результатів. Долаючи фізичний біль, стають кращими з кращих.
Кожен зі спортсменів - з величезним багажем пройдених змагань, десятками високих європейських та світових нагород. Щоправда, навіть вони не гарантують зіркової кар'єри.
На шляху до омріяних олімпійських стадіонів знову стає буденність - проблеми з інвентарем, одягом, обладнанням.
Причина прозаїчна - уся галузь часто фінансується за "залишковим принципом".
Біля Євпаторії знаходиться головна база тренування для спортсменів-інвалідів
Втім, не все так погано.
Вже 10 років поблизу Євпаторії функціонує Національний центр паралімпійської підготовки та реабілітації інвалідів для спортсменів з особливими потребами. Тут і поля для командних видів спорту. і бігові доріжки, і лучний стадіон, і кілька басейнів. Під керівництвом досвідчених тренерів сотні спортсменів проходять тут реабілітацію, поновлюються після змагань та готуються до нових.
Через традиційну для України фінансову скруту розвивається центр не надто швидко. Втім, його керівники кажуть, що мають наполеонівські плани: нові тренувальні майданчики, технічне оснащення, відкриття потужного медичного комплексу для повнішої медичної реабілітації.
Здолати біль - це найголовніше
А спортмени не зупиняються ні на мить. На шляху до Олімпу вони здобувають ім'я для цілої країни. На заваді спортивній впертості стає лише фізичний біль.
"Коли починаєш тренуватися на максимальну потужність, судини головного мозку просто не витримують - починається головний біль. І все, далі плисти не можу... Але від того, що жалітимусь, мій результат не стане кращим", - 3-разовий золотий призер Паралімпіади з плавання Максим Веракса.
На зоряну 14 Паралімпіаду у Лондоні команда виїжджає з єдиним бажанням - перемагати. Вирішують брати не кількістю, а якістю.
Залишаючись у меншості, займають перші сходинки на п'єдисталах, шпальтах закордонних газет, серцях вболівальників.
Лише у перший день в скарбничці збірної - 8 високих нагород. Українських атлетів щиро побоюються та захоплюються ними.
З першого золота на Паралімпіаді у Атланті у далекому 1996-му команда робить колосальний стрибок - з 44 на 4 загальнокомандне місце.
Самі ж спортсмени кажуть, що готувалися, скоріше, морально. Підтримували один одного. І не можуть забути миті, коли на стадіоні лунає гімн та вгору здіймається синьо-жовтий прапор.
Потужні перемоги та трепетні нагородження, сподіваються у Національному комітеті спорту інвалідів України, не залишать остронь державних мужів. Розраховують, що зміниться і свідомість простих українців, здобудеться дискриміноване право людей з інвалідністю жити повноцінним життя.
Результати паралімпійців впливають на життя інших українців
Результатами на спортивних аренах світу спортсмени з інвалідністю доводять, що здатні на високі нагороди. І, як наслідок, помічають перші позитивні зрушення.
У повсякденних речах - пандусах біля шкіл, магазинів, аптек, лояльніших умовах під час працевлаштування.
Після Паралімпіади Україна, однією з перших на пострадянському просторі, підписала та ратифікувала конвенцію з прав інвалідів.
А кожен з медалістів, отримав таку необхідну їм фінансову підтримку.
Зоряні паралімпійці доводять, що вони сильні і тілом, і духом. А їх неймовірна жага до життя стає орієтиром для кожного українця.