Наприклад біженку з Донецька Олену Поволяєву через журналістську діяльність терористи занесли до "неприємних списків". До "списків терористів" потрапляли люди з проукраїнською позицією, громадські активісти та журналісти.
Олена розповідає, що через роботу, яку запропонували чоловіку, вони виїхали саме до Росії. Усі друзі й знайомі Олени виїхали з Донецька на мирну Україну. Вона ж переживає через те, що змушена жити в Росії й називає її Мордором.
Ми нічого не отримуємо від держави і не хотіли отримувати. У нас просто реєстрація . Ми не збираємося тут на довго затримуватися. Я дуже сумую, я дуже люблю Україну. Але повертатися особливо нікуди. Будинок, де ми жили: його розбомбили, машину нашу теж пробив снаряд,
— каже вона.
У Росії Олена мало з ким спілкується й не має бажання заводити нові знайомства.
Загалом до переселенців з Донбасу росіяни ставляться переважно зневажливо.
Біженцям із Донецька на мерседесі останньої моделі Андрій Палич здав в оренду приміщення. Донеччани планували відкрити в Ростові бізнес із встановлення металопластикових вікон.
Спочатку я подумав, що це хороші орендарі, будуть добре платити. Проте вже після першого платежу вже почали вони затримувати оплату і закінчилося це тим, що через 3 місяці я ледве-ледве їх за допомогою поліції вигнав з цього приміщення. Приміщення привели в непридатність, довелося робити ремонт,
— розповідає про біженців ростовський блогер Андрій Палич.
Від українських Луганська та Донецька до російського Ростова-на-Дону трохи більше 200 кілометрів. З початком бойових дій на Донбасі місто на Дону накрило цунамі біженців з України.
Перших утікачів із бандерівського ярма зустрічали в Ростові хлібом-сіллю червоними наметами. Російські ЗМІ навипередки тиражували акт доброї російської волі.
Але вже торік у серпні Ростовська область вичерпала квоти на розміщення біженців. Тоді федеральна міграційна служба нарахувала більше 50 000 переселенців. Їх розміщували в наметових містечках або таборах, у яких раніше чекали на свої вироки затримані поліцією нелегали.
Очі – не бачать, то й серце не болить, – вирішили державні мужі, й відправили біженців за програмою переселення співвітчизників світ заочі, – у депресивні куточки Росії.
Біженці, яких не спокусило переселення, з тимчасових пунктів проживання переїхали до родичів, друзів або на орендовані квартири. Ласі ж до обіцянок казкового життя в російській глибинці, спішно ознайомлювалися з географією нової Батьківщини.
Переселенців зустрічали цілими делегаціями. Крайові та обласні очільники анонсували українським утікачам безхмарне життя в Російській Федерації. Вдячні ж біженці охоче ділилися думками щодо ситуації в Україні. Але як тільки вимикаються камери й гаснуть софіти, для переселенців починається реаліті-шоу.
У Росії замість "русской весни" їх зустріла сувора "русская зима".
По початку було все відмінно: і харчування, і проживання, і ставлення людське. А зараз тільки коли хтось приїжджає з уряду, то, так. Починає і харчування поліпшуватися, і відразу гаряча вода з'являється. Ну, всі умови, коротше, як і повинно бути. А так, взагалі, їх немає,
— відверто розповідає біженець Данило, який оселився в селищі Домбай Карачаєво-Черкеської республікі.
Він каже, у Росії для біженців з Донбасу стають розкішшю прості побутові речі.
Біженців виселяють з гуртожитків. Хоча, згідно з держпрограмою переселення, вони можуть рік перебувати в пунктах тимчасового розміщення. Проте керівництво пунктів тимчасового розташування всіма можливими способами намагається позбутися постояльців. Їм скасовують безкоштовне харчування, виключають воду, світло, приходять із перевірками вночі й тих, хто не відчиняє двері, викреслюють зі списку мешканців.
У місті Ангарськ Іркутської області пункт тимчасового розміщення офіційно закрито. Але близько сотні переселенців відмовляється виїжджати, незважаючи на обіцянки місцевої влади перевезти їх в оздоровчий табір біля міста.
Чиновники наголошують: держава тепер буде допомагати тільки пенсіонерам, інвалідам та матерям-одиначкам. Решта біженців з України повинні заробляти на життя самостійно.
Але з цим теж складнощі: працевлаштуватися можна тільки там, де є робота. А в більшості регіонів, куди депортують українських втікачів, роботи бракує навіть місцевим. До того ж, щоб офіційно працевлаштуватися, крім дозволу на тимчасове проживання, переселенцю необхідно отримати дозвіл на трудову діяльність.
Російська бюрократична машина та чиновники спеціально гальмують процес отримання громадянства та будь-яких статусів.
Тут вирішили подати на переселення, але поки не можемо, бо не можемо отримати тимчасову реєстрацію. Ніхто не погоджується ніде її дати. Не виходить, бо прийшли сюди попросили: підкажіть, куди можна встати, в УФМС прийшли. Вони говорять, ми нічим вам допомогти не можемо, їдьте в адміністрацію, в соцзахист. Ми приїжджаємо в вашу головну адміністрацію. Мені сказали – вони теж там нічим допомогти не можуть. Вони не знають де: тобто або нам шукати самим цю реєстрацію, купувати її, десь ходити по приватному сектору у людей просити. Ось така от ситуація, мені сказали найближчим часом треба її зробити інакше будуть якісь неприємності,
— пояснює один з біженців.
Та навіть тих, хто здолав усі бюрократичні перепони та придбав дозвіл на роботу, бажання працювати відбиває закон. 1 вересня 2014 року держдума наказала людям без російського громадянства сплачувати 33% з доходу до держскарбниці. Крім того, працевлаштований переселенець зобов'язаний покинути територію табору тимчасового розташування. Зрозуміло, що за таких умов біженці з Донбасу не поспішають працювати легально.
Російські чиновники обурені офіційним неробством прийомних синів та доньок з Донбасу.
Втім є ще одна проблема. Уявлення біженців про Росію російська пропаганда підняла до захмарних висот. Утікачі з Донбасу привертають увагу до своїх проблем усіма можливими способами: скаржаться депутатам держдуми, залучають засоби масової інформації, пишуть листи Путіну. Їхня активність розбурхала російську громаду. Увага до проблем переселенців дратує місцеве населення.
У Якутії незадовго до переселення трапилась страшна пожежа. Чимало місцевих залишилися без даху над головою й жили в наметах. Маючи під боком своїх погорільців, Якутія взяла на себе витрати на проживання біженців. Інформація про переселенців викликала суспільне невдоволення. Місцеві звинувачують владу у тому, що "чуже горе їм виявилося ближче за своє". Проте місцеве населення ображатися на республіканську владу може скільки завгодно, але приймати біженців зобов'язує постанова російського уряду.
Більше за все росіяни невдоволені тим, що доводиться утримувати біженців-чоловіків, які ховаються за їхніми плечима від мобілізації.
Біженці з Донбасу, які встигли скуштувати російської гостинності, полюбили Україну. Мрія повернутися для більшості не здійсненна. Необхідність компенсувати кошти, які витратила Росія на їх прийом та розміщення, відсутність документів та грошей на квиток, — занадто глибоко засмоктав "русский мір".
Волонтерка з Росії Вікторія Івлєва, допомагає жителям Луганська евакуюватися. Вона зазначає, зараз дуже рідко люди просять відправити їх до Росії.
Утікачі з Донбасу, які всупереч логіці продовжують вірити у світлі ідеї «русского міра» й у пошуках кращого майбутнього прибувають до Ростова. Тижнями чекають на квоти переселення в залі очікування вокзалу "Ростов-Головний". Як свідчить практика, очікування не виправдовуються. Мрії про щасливе майбутнє у країні-агросора дуже швидко розбиваються об реальність. В такій Росії не потрібні власні громадяни, а втікачі з сусідньої держави – тим більше.