Регулярно бабуся самостійно приходить на своє перехрестя і доглядає за ним: озеленює, саджає квіти. Пройшовшись вулицями цього прифронтового українського містечка, від якого до лінії фронту лише чотири кілометри, видно, як йому дійсно не вистачає квітів. І не тільки…
На фото: Абітова Катерина Павлівна, жителька м. Торецьк
Торецьк – майже зруйноване шахтарське місто і від снарядів, і від багаторічної байдужості влади, і від безгосподарності його населення. Тут великі проблеми з водою, а на будь-яку "каструлю" можна зловити канали з окупованої території й заглушити їх майже неможливо через коротку відстань до окупантів. Після звільнення міста від бойовиків найглобальнішими змінами в ньому стали його перейменування з Дзержинська на Торецьк та демонтування пам'ятників Леніну й Дзержинському.
Читайте також: Інша правда: як знайомство із вчителькою "ДНР" перевернуло мою свідомість
На відміну від інших прифронтових міст Донбасу, звільнених від окупантів, у Торецьку не відбулося переналаштування на українську патріотичну хвилю. Наразі місто досі спить. Або просто боїться відкрито виражати свою позицію через пережите і страх того, що у разі широкомасштабного наступу бойовиків потрапить під удар першим. Боїться також, що до влади знову прийдуть сепаратисти і проукраїнським жити стане ще важче. Панує невпевненість. Дуже багато людей покинули місто і якщо серед тих, хто залишився, не буде розуміння того, що саме від них залежить майбутнє міста, то згодом можна буде сміливо вішати табличку "destroyed". Саме від населення залежить скільки в місті з'явиться нових лавок для сидіння, чи відкриється якийсь молодіжний заклад та чи продовжить хтось добру справу Катерини Павлівни з озеленення міста…
Торецьк як прифронтове місто несе особливу місію. Воно має бути прикладом та орієнтиром для окупованих територій. І тоді, наприклад, люди із сусідньої Горлівки, які постійно приїздять в Торецьк за продуктами і за пенсією, побачивши, що в ньому вирує життя, відновлюються шахти, з'являються нові підприємства, – захочуть назад, в Україну. А поки що їм залишається вибирати з двох лих менше.
Душею кожного міста є його люди. І якщо таких, як Катерина Павлівна, вистачає – надія на кращі зміни існує.
Читайте також: Діти Донбасу: що показали три роки війни