До найостаннішого моменту не було зрозуміло, чи відбудеться та зустріч взагалі: спочатку з‘явилась інформація, що Путін від неї відмовився, потім – що його просто не запросили, ще пізніш – що, мовляв, він врешті-решт запросив себе сам. Буквально напередодні, коли стало зрозуміло, що "царь московський пажаловать ізволят", і зустріч в Берліні пройде саме у форматі "Нормандської четвірки" – російські ЗМІ раптом позичили в Сірка очі та почали стверджувати, що не запрошували туди... не Путіна, а Порошенко.

Ну, Господь із ними, з російськими ЗМІ – вони нині мало не щоденно повідомляють світові нову "правду", одразу забуваючи про попередню. Насправді, вся ця веремія чітко дає взнаки, що Путіну до Берліну, скоріш за все, вирушати край як не хотілося – розумів, що звуть не полуниці їсти. Може, він і насправді боявлся, що з ним у німецькій столиці щось негоже вчинять? Недарма ж притарганив із собою не тільки "невиїздного" Суркова (що можна сприйняти радше, як демонстративного ляпаса європейцям – мовляв, поцілуйте мене самі знаєте, куди з вашими санкціями), але й аж чотири літаки почту та ще й власну їжу-напої, вщент відмовившись від хазяйського частування...

Ну, отруїти його ніхто не отруїв, але ж настрій таки добряче попсували. Це був перший путінський візит до Німеччини з моменту нападу Росії на Україну у 2014 році. Вже на літовищі його зустрів хор проукраїнських демонстрантів, який заспівав безсмертний хіт про "лала-лала-лала-лала", а зустріч, якої вдостоїли його Анґела Меркель та Франсуа Олланд, незважаючи на розкішні апартаменти, яких було запропоновано російському гостеві в отелі "Адлон" біля Бранденбурзьских воріт, була більш ніж холодною. Сама пані канцлерка назвала її "дуже важкою та дуже відвертою розмовою", а українські журналісти розповіли, що під час цієї розмови Порошенко напряму заявив, що "вже нема таємниці в тому, що російські війська стоять на Донбасі. Просто накажіть їм припинити стріляти". Сам Путін, до речі, від будь-якої характеристики цього спілкування відмовився, що теж у дипломатичній мові багато означає.

Сувора необхідність

Чому ж він все ж таки вирішив з‘явитися? Можливо, тому, що Берлін та Париж "вкинули" до європейського обговорення нові санкції проти Росії – цього разу за російські військові злочини у Сирії? Росія й з старими ледве дише – це вже, власне, президент РФ сам і визнав прилюдно, а як ще на нові напроситися – зовсім кепсько буде. А може, тому, що йому вкрай необхідно послабити міжнародну критику з приводу бомбардувань Алеппо та уникнути таким чином дипломатичних наслідків – не лише санкцій, а й визріваючого міжнародного трибуналу. От і довелось терміново проголошувати "гуманітарну паузу" і сторч голови поспішати в Берлін, від відвідання якого до тих пір гордо відмовлявся.

Що ж дала та зустріч у Берліні Україні та Алеппо? Перш за все, мова йшла про порятунок Мінських угод – тих самих, яких Путін (а за ним, що є вельми цікавим, й українські ультра-патріоти) вже зголосив "провальними". Саме ці домовленості, як не крути, а принесли Україні бодай і ледь живе, а подекуди й просто неіснуюче – проте, перемир‘я. На щось більше воно так і не перетворилося. Звичайно, це можна називати й провалом, бо припинення вогню, яке було задумане, як перший крок з багатьох, виявилось до цієї пори єдиним кроком – та й те, воно порушується щоночі: навіть в "найтихіші" періоди терористи з фейкових "республік" стріляють аж ніяк не менш за п‘ять разів на ніч, у середньому ж нараховується десь так зо тридцять-сорок обстрілів кожної доби.

Оцей самий мінський процес ще й тому є таким складним, що домовленість була укладена на момент "гарячих" бойових дій, які насправді могли закінчитися для українського війська – такого, яким воно було на той час – неабиякою поразкою. Це слід відкрито визнати, без зайвих вихвалянь про "Та ми б! Та всіх би!". Саме через це Петру Порошенкові довелось обіцяти поступки: ухвалити закон про особливий статус Донбасу, провести децентралізацію державного управління, пообіцяти тим, хто не був замішаним у вбивствах, амністію... У відповідь Росія повинна була вивести свої війська з Донбаса, передати контроль над кордоном українським прикордонниками та припинити забезпечення сепаратистів.

Зважаючи на той факт, що перемир’я порушувалось та порушується щоденно, можна зрозуміти українську сторону, яка підкреслює, що за подібного стану ні вибори, ані амністія чи інші обіцяні "пряники" неможливі. Небажання Путіна виконувати свою частку домовленостей теж зрозуміле – він, власне, і не збирався нічого з переліченого втілювати в життя, наполягаючи на тому, що Росія, мовляв – це не сторона конфлікту, а просто собі посередник. Танки та "Гради" ростуть у сепаратистів на городах, а самі ці сепаратисти бодай розмножуються брунькуванням у підземних резервуарах донецьких шахт, немов ті урук-хаї Сарумана у толкінському "Володарі перснів". Чого ж ви хочете від невинного та непричетного російського президента?

Мінський процес підвис. І зустріч у Берліні мало що дала, стосовно цього факту – далебі, щось все ж таки дала. Мінистри закордонних справ "Нормандської четвірки" мають до кінця листопада розробити нову "дорожню мапу", про необхідність якої вже давно каже українська сторона – покрокове виконання домовленостей з перевіркою кожного кроку. З Путіна, схоже, витягли навіть згоду на озброєну "поліцейську місію" ОБСЄ, яка має наглядати за російьско-українським кордоном, аж допоки туди не повернуться українські прикордонники. Щоправда, по-перше, не є відомим, чи захоче кремлівський марнослів виконувати свої обіцянки цього разу, як не виконав їх досі. По-друге ж, виникає питання – а чи не буде Кремль намагатися протягнути до складу цієї місії якнайбільш проросійських "спостерігачів": як не власне російських, то, скажімо, вірменських, казахстанських чи пак сербських, які одразу захворіють на професійну хворобу спостерігача ОБСЄ – курячу сліпоту щодо російських бойових підрозділів та військової техніки, які й далі швендятимуть у обидва боки кордону. Або – чи не потрібна ця місія російській стороні задля демонстративної дестабілізації ситуації на Донбасі – адже ж недарма в Луганську вже встигли провести "навчання" для якихось чергових незрозумілих "народних мас", покликаних зупиняти броньовики ОБСЄ та не пускати їх до "небажаних" об‘єктів так само, як зупиняли й не пускали українських військових за часів "Антимайдану"?

Та й взагалі – про цю саму "поліцейську місію" досі щось конкретне казав лише сам Порошенко. Ні Меркель с Олландом, ані Путін не вронили й слівця про неї. Симптоматично, чи не так?

Відповідно, й сенс тих балачок у "нормандському форматі" полягає не стільки у тому, аби досягти чогось реального та довготривалого, і навіть не у тому, аби заключити мир між Києвом та Москвою. Вирішальним фактором є засторога "гарячої" війни. Подібна війна, навіть при наявності української армії зразка 2016 року, навіть за умови масивної допомоги Заходу (а чи буде вона, та допомога? "Доки сонце зійде – роса очі виїсть") – надто дорого стане усім: як Україні, так і Росії, і Європі. Тобто, важливим є не те, чого досягли "високі сторони" за столом переговорів, а те, що було відвернуто. Це гидко, але необхідно усвідомлювати.

"Коли розмовляють гармати..."

Зрештою, перед очима – зовсім інший приклад: Алеппо. У цьому випадку жодні "відверті та дуже важкі" балачки ні в якому Берліні до мирних наслідків не призвели: Путін продовжує творити з Алеппо все, що йому тільки заманеться, поспішаючи використати бездіяльність адміністрації США, аби встигти "зачистити" Сирію так, як це йому потрібно. Дивно, що остання супердержава світу, США, здається, може протиставити Кремлю у Сирії менше, ніж те, що не така вже потужна у військовому сенсі Німеччина спромоглася досягти стосовно російсько-української війни. Короткочасні припинення вогню мало що дали населенню Алеппо – насамперед через те, що не встигає воно отримати бодай якусь допомогу, як на нього знову починають сипатися російські бомби.

Чи таке вже благо – ті переговори, якщо, поки вони точаться, жінки та діти гинуть під вогнем? Можливо, у подібній ситуації й насправді потрібне щось більш серйозне – ті ж самі нові санкції, наприклад, або ще більш дієві засоби? Який у тім сенс – радіти факту, що російський "позаштатний командир Землі" зволили "пажаловать" погомоніти за життя, якщо того ж самого часу його підлеглі знищують сотні тих життів?

Так, наслідком берлінської зустрічі стала коротка пауза – але у який момент вона завершиться, коли вбивства знову будуть відновлені? Адже ж найважливішою лекцією, яку дав Путіну Берлін, здається, стала лекція про те, що знищення мирного населення не має для вбивць жодних наслідків – так само, як залишилося без наслідків, наприклад, знищення Грозного.

Читайте також: Важкі переговори: про що домовилися лідери "нормандської четвірки"