Про цей злочин наразі відомо мало, адже він трапився в окупації, й за словами жителів селища, росіяни всіляко намагалися його приховати. Солдати оточували вулицю Поштову, де жили Дармобіди, і де їх убили. Нікого не впускали, й не випускали. Місцеві також кажуть, що окупаційна влада на деякий час після трагедії вимкнула зв'язок у селищі.
Люди переконані – це зробили, аби не дозволити поширитися інформації про злочин російських військових. Втім про трагедію стало відомо. І вона сколихнула жителів окупованого селища та багатьох в Україні. Що сталось на вулиці Поштовій у ніч із 17 на 18 листопада? Ким були і як жили Дармобіди, яких убили російські солдати?
Увага Кожна жертва – не цифра, це люди, – платформа пам'яті Меморіал збирає історії загиблих у війні
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для 24 каналу. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
"Дармобідів знали всі"
Патронатна вихователька Олена Швайковська, яка опікується двома дітьми, донедавна, як і сім’я Дармобід, жила на вулиці Поштовій у Комиш-Зорі. Півроку Швайковська з дітьми перебувала в окупованому селищі, передавала звідти дані для ЗСУ. А 1 серпня їй довелося виїхати. Колаборанти, каже, здали її, а ще вона хвилювалася за долю дітей – росіяни погрожували забрати у жінки її вихованців. Зараз Олена волонтерить та допомагає ЗСУ.
Загалом у Комиш-Зорі Олена прожила 37 років. Вона пригадує, як батьки Олександра Дармобіда, Сергій і Світлана, будували в селищі власний дім, а потім допомагали з житлом також синові та невістці.
Сергій і Світлана Дармобіди, фото з соціальних мереж Світлани
Коли Олександр і Наталія одружилися, вони купили молодим земельну ділянку для забудови. Усі разом, власними силами, звели будинок,
– пригадала сусідка Олена.
Мама Олександра до пенсії працювала бухгалтеркою на місцевому елеваторі, а батько був водієм. У подружжя, крім сина, є ще донька Яна.
Олена розповідає, що Дармобіди були дружньою родиною, в якій не конфліктували. Батьки гарно виховали дітей, завжди в усьому допомагали один одному, разом працювали і відпочивали.
Олександр та Наталія Дармобіди, фото з соціальних мереж Наталії
Подруга, ім'я якої не називаємо з міркувань безпеки, знає Олександра 20 років. Разом вчилися в одній школі. Жінка каже, що він був відповідальним та серйозним хлопцем, міг вести за собою людей. Багато усміхався, мав хороше почуття гумору.
Олександр закінчив Таврійський державний агротехнологічний університет. Там у компанії молоді на вечірці познайомився зі своєю дружиною.
"З Наталею ми пізніше навчались разом в Бердянську в технікумі. Жили в сусідніх кімнатах в одній секції, товаришували. Наталя була тендітна, весела, товариська дівчина, трохи сором'язлива. З нею було дуже легко. Пам’ятаю, Саша писав нам листи з армії: мені – дружні, а Наташі – більш особисті, бо вона йому подобалась вже тоді. Їхні почуття були взаємними", – каже подруга.
Після одруження Олександр і Наталія Дармобіди вирішили, що мешкатимуть у селищі. У них народилося троє дітей, однак донька у місячному віці померла.
"Це було страшне горе, – каже сусідка Олена. – Вони ходили "чорні", важко пережили цю втрату. Але взяли себе в руки. Виховали двох синів: 14-річного Владислава і 5-річного Кирила".
Владислав Дармобід з молодшим братом Кирилом, фото з соціальних мереж матері
Владислав Дармобід навчався в 9-му класі місцевої школи. Мріяв стати кіберспортсменом, захоплювався комп’ютерними іграми. Знайомі кажуть, що Влад мав чудове почуття гумору. Добре вчився в школі. Дуже любив свою сім'ю, охоче бавився з молодшим братом та допомагав батькам у побутових справах.
Владислав був з нами з дитсадка. Завжди веселий, неконфліктний, розумний. Допомагав однокласникам, чим міг. Ділився підручниками з тими, в кого їх не було,
– розповіла Лілія, однокласниця Влада.
Кирило Дармобід, фото з соціальних мереж матері
Кирило Дармобі ходив у дитсадок. Був дуже балакучим, веселим. У січні йому мало би виповнитися 6 років.
Що мені впадало в очі – вони разом не лише працювали, а й відпочивали. Не залишали бабусі і дідусю дітей, а вчотирьох,
– пригадує сусідка.
Наталія Дармобід, кажуть знайомі, брала участь в батьківському комітеті школи. Відповідала за привітання дітей і вчителів на свята, дні народження.
Односельці говорили про Дармобідів, як про працьовиту, гарну, зразкову сім’ю. Їх багато людей знали, адже це були відомі місцеві підприємці.
Вікна-двері та "Виростайка" родини Дармобідів
Олександр разом із двоюрідним братом Віталієм займались встановленням металопластикових вікон та дверей. Наталія була бухгалтеркою, опрацьовувала заміри, виставляла рахунки клієнтам, замовляла металеві конструкції у виробників.
Наталія та Олександр разом займалися бізнесом, фото з соціальних мереж жінки
Згодом Дармобіди відкрили в селищі Кам'янка комісійний магазин дитячого одягу. Купили на ринку дерев'яний магазинчик.
Подруга Наталії з Кам'янки, ім'я якої не називаємо з міркувань безпеки, познайомилась із нею у 2015-му.
Я торгувала китайським дитячим одягом на ринку. А Наташа відкрила комісійний магазин "Виростайка", куди приносили речі матусі, діти яких вже підросли. Я тоді зайшла до неї і запропонувала продавати також речі з Китаю,
– каже подруга Наталії.
Магазин "Виростайка" мав великий попит. Наталія продавала дитячі речі від "мами до мами". Ставила націнку, яку залишала собі, а основну суму після продажу віддавала людям. Згодом Наталія переорієнтувалася на торгівлю новими дитячими речами, іграшками, дитячим харчуванням.
Знайомі кажуть: магазин мав успіх завдяки вмінню Наталії працювати з покупцями.
"Наташа була квіткою. Вона гарно спілкувалася з клієнтами, завжди співчувала, готова була вислухати. Пропонувала відтермінування оплати, коли люди не мали грошей. Одного разу віддала моєму синові, який на рік молодший від її старшого Владислава, безкоштовно підручники", – пригадала подруга.
З Олександром вона познайомилася, коли почала спілкуватися з Наталею. "Він нам поставив спочатку два вікна. Все дуже сподобалось: якість і ціна. Потім ми стали їхніми постійними клієнтами. Позитивна сім'я, йшли на зустріч, допомагали", – пригадала знайома Дармобідів.
Наталія та Олександр разом займалися бізнесом, фото з соціальних мереж жінки
Магазин дитячого одягу і продаж й встановлення металопластикових вікон, дверей був родинним бізнесом. Наталія та Олександр були рівноправними партнерами на роботі та в сім'ї.
Коли Наталія була в декреті з молодшим сином, мама Олена підміняла її у "Виростайці".
"Наташа, донечка, доця, – так мама її називала. – У них були дуже ніжні стосунки", – каже подруга.
Дармобіди багатьом мешканцям селищ Кам'янка і Комиш-Зоря замінили вікна й двері. "Відповідальні, серйозні, завзяті люди з гарною репутацією", – кажуть друзі родини.
Родину Дармобід усі знали та поважали у Комиш-Зорі, фото з соціальних мереж Наталії
28 січня, незадовго до повномасштабного вторгнення Росії в Україну, Наталія розповідала клієнтам про новації в бізнесі – відкривали магазин за новою адресою. Родина планувала масштабувати бізнес, адже справи йшли добре…
Комиш-Зоря в окупації: "Заїжджали танками, ламали паркани та гаражі"
Сусідка родини Дармобід Олена Швайковська на момент вторгнення Росії перебувала у Комиш-Зорі. Каже, російські військові зайшли в селище орієнтовно 3 березня.
Біля елеватора стояв блокпост з воїнами ЗСУ, там було десь 30 людей. На початку вторгнення односельці годували солдатів, допомагали їм, хто чим міг. Однак сили були неспівмірні,
– каже Олена.
Жінка пригадує: в селище зайшли 100 бойових одиниць російської техніки. Обстрілювали місцеве населення з гаубиць, "Градів", бомбили. Розтрощили вугільний склад та елеватор.
"Ми бачили ці бої в реальному часі. Українські воїни відступили у сторону Червоного озера та Кам'янки. На жаль, семеро солдатів загинули. Сильні обстріли тривали два дні, а потім ще кілька тижнів неподалік було чутно вибухи", – каже Олена.
Комиш-Зорянська громада, фейсбук сторінка селища
Місцева жителька пригадує, що росіяни заїжджали в Комиш-Зорю танками, ламали паркани та гаражі місцевих. Того дня загинув місцевий мешканець пенсіонер Микола Сулим. Чоловік біг із підвалу до хати – йому снарядом знесло голову.
Багато місцевих сиділи в погребах. Так само й Дармобіди. В перші дні окупації росіяни неабияк лютували. Забирали в людей телефони, обстрілювали авто із затемненими вікнами. Могли застрелити, коли бачили, що при них комусь дзвониш. Грабували магазини, трощили банкомати. У місцевих забирали все, що сподобалось: машини, техніку.
Ми ховали дітей і дівчат, не випускали їх з будинку нікуди,
– зі страхом у голосі розповіла Олена.
Люди, які мали магазини, спочатку намагались все вивозити, а потім потроху завозили назад товар. Олена пригадує, як голова громади Ігор Гнатуша роздавав людям технічну сіль, бо не було, де її купити.
"Голові довелось виїхати з селища через тиск. Росіяни забрали в нього все і поселились у його будинку. Він, коли виїхав у Запоріжжя, певний час передавав нам гуманітарну допомогу, поки росіяни не заборонили", – каже Олена.
Родина Дармобід, за її словами, виживала, як і інші. Діставали припаси з погребу: закрутки, картоплю, крупи, макарони. Діти Олени приходили гратися до Дармобідів. Наташа давала їм одяг із магазину безплатно.
Олена каже, що їй разом з дітьми і чоловіком довелося втекти з Комиш-Зорі через колаборантів, які розповіли росіянам, що вона передає ЗСУ інформацію.
"Ці люди з першого дня приймали росіян, пиячили з ними, розвозили агітаційну літературу. Росіяни їм приносили гуманітарку і крадені речі. Коли сталася трагедія з Дармобідами, я подумала, що хотіла б подивитися їм в очі", – розповідає сусідка родини.
Олена Швайковська каже, що засуджує місцевих колаборантів. "Я пів року жила в окупації і не взяла жодної крихти їхньої гуманітарки", – говорить вона.
Із Наталею Дармобід Олена востаннє спілкувалася у серпні.
Я спитала її, чи вона вже виїхала. Наташа відписала, що поки вдома, у них все гаразд. Знаю, що напередодні загибелі планували евакуюватися. Що там трапилось – знає один Бог. Але і звір такого б не зробив, як зробили росіяни,
– каже знайома родини.
Вбивство Дармобідів. "Найважче було дивитися на Наташу"
Поки селище Комиш-Зоря окуповане, українські правоохоронці не мають доступу до місця трагедії. Офіційно оприлюдненої версії обставин вбивства родини Дармобід на момент підготовки матеріалу – немає.
18 листопада голова Комиш-Зорянської територіальної громади Ігор Гнатуша повідомляв журналістам Суспільного Запоріжжя телефоном: "На цей момент там були і є озброєні російські окупанти. Щось вони там роблять, чи замітають сліди, чи роблять якесь розслідування і туди ніхто з фізичних осіб, крім батьків, зранку не попадав. З вечора вони не виходили на зв’язок, а батьки знайшли їх вбитими".
Вбивство родини Дармобід сколихнуло всю Запорізьку область, фото з соціальних мереж Наталії
Родина Дармобід / Фото з соціальних мереж
Найближчі сусіди родини в ніч з 17 на 18 листопада чули постріли в оселі Наталії та Олександра, але боялися виходити. Про те, що знають, вони розповіли Олені Швайковській. За їхніми словами, ввечері 17 листопада шестеро російських військових напідпитку зайшли до сім'ї Ковалько. Вони вимагали випивки та їжі. Звідти солдати з тими ж вимогами рушили до 84-річної Катерини Пелюшенко, налякавши її. Не отримавши випивки, вломилися у будинок Дармобідів. Познущалися з них і розстріляли. Зранку вбитих знайшла матір Олександра Світлана. Тіла загиблих забрали у морг Мелітополя. Далі оточили навколишню територію – й нікого не впускали і не випускали майже весь день.
19 листопада убитих Олександра, Наталію, Владислава і Кирила привезли з моргу в Комиш-Зорю. Поховали їх 20 листопада. На похороні було чимало односельців. Вони розповіли, що кожен із убитих Дармобідів мав кульове поранення.
Сашу вбили пострілом у голову, все обличчя було у синцях. Владислав також мав поранення голови, молодший Кирило, крім ран на голові та обличчі, мав порізи на руці. Найважче було дивитися на Наташу. Вона була не подібна на себе, вся синя, мала кульове поранення поміж очей,
– переказує слова очевидців сусідка Олена.
Поховали Дармобідів на кладовищі біля елеватора у двох могилах: Владислава й Олександра – в одній, а Наталію з Кирилом – в іншій.
Вбивство родини Дармобідів налякало і розізлило односельців. Росіяни після трагедії на деякий час вимкнули зв'язок у Комиш-Зорі. Місцеві вважають – зокрема, для того, щоби не поширювалась інформація про їхній злочин.
Подруга дитинства Олександра каже, що ця трагедія сколихнула всіх. "Я не знаю, як рідні зможуть це пережити. Співчуваю близьким. Нехай душі замордованих знайдуть спокій. Злочин проти родини Дармобід не можна забути. Цих виродків треба покарати", – каже вона.
Автор: Інна Кубай