Розп'ято нас між заходом і сходом. Що не орел – печінку нам довбе. Зласкався, доле, над моїм народом. Щоб він не дався знівечить себе!
– Ліна Костенко

Кінець 2013 – початок 2014 року, навіть не віриться, що вже пройшло стільки часу від подій Євромайдану. Цей складний період для України та нашого народу – назавжди залишиться в пам’яті кожного, навіть наймолодшого, громадянина. Адже хтось у той час відпочивав у теплій місцині, а хтось гірко плакав – за своїм батьком, сином чи побратимом.

Наш народ на очах усього світу показав, що нам немає чого ділити, ми єдина нація, згуртована, яка, захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини, боролась за спільну мету – європейську державу – Україну.

Плине кача по Тисині. Ой, плине кача по Тисині. Мамко моя, не лай мені. Мамко моя, не лай мені

22 січня 2014 року – перші смерті на вулиці Грушевського. Від вогнепальних поранень гинуть два активісти - Сергій Нігоян та Михайло Жизневський. "Беркут" застосовує силу до протестувальників, заарештовує і б’є активістів. До кінця дня медики констатують смерть п’ятьох протестувальників, ще триста – поранені.

Під час подій Євромайдану Сергій Нігоян став першою жертвою нічного наступу "беркутівців" на мітингувальників та отримав дві смертельні кулі в момент, коли ще мало тривати перемир'я.

Йому було лише 20 років. Батько та мати — вірмени. Був єдиною дитиною в сім’ї. Колись родина Нігоянів переїхала в Україну, рятуючись від війни в Нагірному Карабасі. Сергій народився вже в Україні, на Дніпропетровщині у селі Березнуватівці Солонянського району.

Події на Майдані дуже хвилювали Сергія. Він розповідав, що часто не спав ночами з початку протестів, і залишитись осторонь не зміг. Хлопець поїхав на Євромайдан та став там охоронцем. У руках активіста була табличка: "Голосом народу говорить Бог", перев’язана прапором Вірменії. Він користувався повагою серед громадськості. Вражала і українська мова Нігояна, знання віршів Тараса Шевченка та й те, як у нього щеміло серце за подальшу долю України.

Залаєш ми в злу годину. Ой, залаєш ми в злу годину. Сам не знаю, де погину. Сам не знаю, де погину

Михайло Жизневський – білоруський активіст Євромайдану та журналіст, член Самооборони Майдану, проживав у Білій Церкві, що на Київщині. Протягом тривалого часу не спілкувався з родиною в Білорусі, проте в останній рік життя відновив контакти з батьками, зустрівся з ними в Києві та планував приїхати додому навесні 2014.

Він захоплювався історією, міфологією, лицарським рухом, військовою справою. Був у душі бійцем, мав загострене почуття справедливості. Вважав, що в Україні йому легше жити та працювати, ніж у Білорусі.

У Євромайдані брав участь із перших днів на заклик організації УНА-УНСО, охороняв об'єкти Майдану, чергував у наметах. Загинув від пострілу мисливською кулею в серце. Батько Михайла Жизневського припустив, що сина вбив снайпер, але вважав, що ні українська, ні білоруська влада не домагатимуться об'єктивного розслідування. У посольстві Білорусі загибель Жизневського тоді ніяк не прокоментували.

Погину я в чужім краю. Погину я в чужім краю. Хто ж ми буде брати яму? Хто ж ми буде брати яму?

Як бачимо, на Майдані були українці різних національностей, які в подальшому загинули за краще майбутнє наступних поколінь. Зараз, можливо, рука агресора – Росії хоче нав’язати нам, що нашого народу не існує, і ми лишень «малороси». Але ми маємо яскравий приклад Героїв Небесної Сотні, котрі з чистим серцем і патріотичною позицією відстоювати наше майбутнє – будучи на вулиці, в холоді, на барикадах, у вогні та крові. Тому ми не маємо права їх підвести, і повинні завжди пам’ятати ті святі ідеї та принципи, які вони сповідували.

"Волонтером сьогодні мусить стати кожен", – Ростислав Мельник

"Революція гідності" не тільки сколихнула нашу країну хвилею нечуваного патріотизму, а і показала важливість національної ідеї. Нині саме за неї триває боротьба, і те, наскільки ця боротьба буде успішною, залежить від кожного з нас. Одні захищають країну, а інші забезпечують тих, хто на передовій. Подаровані Благодійним фондом квартири родинам загиблих Героїв не повернуть коханих людей, але забезпечать комфорт їх сім'ям.

Згідно Указу Президента Петра Порошенка від 11.02.2015р. в Україні 20 лютого щорічно вшановуватимуть День Героїв Небесної Сотні. На жаль, ми не можемо повернути час назад, як і життя загиблих героїв. Але ми можемо жити так, щоб не заплямувати їх світлу пам’ять і їх подвиг. За їх прикладом навчатися любити свою землю і боротися за спільне краще майбутнє. Розвивати державу та не шукати щастя на чужині. Як говорив відомий український мислитель Григорій Сковорода: "Шукаємо щастя по країнах, століттях, а воно скрізь і завжди з нами; як риба в воді, так і ми в ньому, і воно біля нас шукає нас самих".

Благодійний фонд Ростислава Мельника