Коли мій колега почув, що я іду на "Анна Кареніну", запитав мене: "Нащо іти на фільм, якщо і так знаєш, чим він закінчиться?"
Власне, коли ідеш на екранізацію відомого твору, то найперше, що оцінюєш, - це наскільки режисери фільму вгадали картинку в твоїй голові, намальовану під час читання книжки.
Режисер "Анни Кареніної" Джо Райт, здається, відразу відкинув ідею вгадувати образи в чужих головах.
Стрічка дивує з перших же хвилин: актори майже не рухаються! Натомість рухаються декорації. Всі герої фільму знаходяться на театральній сцені. Вони сміються, плачуть, сваряться чи тішаться - а прості працівники театру то змінюють оздоблення, то перевдягають героїв, то прибирають сцену.
Така артхаусна знахідка - єдина самодостатня риса фільму.
Все решту - від гри акторів і до костюмів - дуже якісно, дуже гарно, дуже стильно... Але не геніально.
І складно відразу сказати, що саме бракує фільму.
Кіра Найтлі, незважаючи на сумніви скептиків, зіграла на відмінно: емоційно, драматично і пристрасно. Вона отримала право знаходитися в компанії Грети Гарбо, Вів'єн Лі та Софі Марсо - тих актрис, чиїх кінокаренін вважають найвизначнішими.
Ще й як дивує Джуд Лоу, від якого завжди чекаєш бурю чуттєвості на екрані. Тим часом Олексій Каренін в його виконанні - ідеал стриманості, всепрощення та інтелігентності. Такий собі Марк Дарсі з Росії.
Аарон Тейлор-Джонсон, якому довірили роль Вронського, якихось особливих талантів не показав. Однак яскравої зовнішності та стандартних манер героя-спокусника вистачило для того, щоб образ 22-річному актору вдався.
Домнал Ґлісон, екранний Константин Левін, разом з Алісією Вікандер-Кіті Щербацькою грали так природньо, щиро і просто, що противники істеричності стосунків Кареніної і Вронського точно стануть фанами цієї пари.
Стіва і Доллі Облонські у виконанні Метью Макфейдена і Келлі Макдональд як пара - непомітні. Але Метью Макфейден в ролі Облонського такий чарівний і добрий, що його встигаєш полюбити ще до того, як він промовив першу репліку. Тим часом Келлі Макдональд запам'ятовується жартом наприкінці фільму: "Я б сама так хотіла [мати палкого коханця]. Просто ніхто не просив".
То чому, незважаючи на класну гру акторів, екранізація визначного роману не тягне на звання "визначна" - а тільки на "варта уваги"?
Напевно, причина в тому, що показані у фільмі емоції - а вони є стержнем і книжки, і кіно - таки зіграні, а не пережиті.
Якби Джонсон і Найтлі грали свої ролі, будучи на 10 років старшими, їхній пристрасті вірилося би більше - життєвий досвід акторів би допоміг. Наразі ж враження таке, що двоє молодих людей намагаються показати глядачам те, чого самі не знають.
Думаю, саме через штучність почуттів вперше в історії українського нету серйозний і трагічний фільм використали для мемів про рідне наболіле:
От і вийшло, що у "Анні Кареніній"-2012 більше вражають герої, які замість шаленого кохання обирають виваженість і спокій - Каренін, Левін і Щербацька.
Так що маємо кіно, яке суперечить законам жанру: якщо більшість сучасних фільмів наполягають на ідеї "іти за покликом серця", тобто повністю віддаватися пристрасті, то "Анна Кареніна" каже, що пристрасть треба тримати пришпореною.
Але як би там не було, фільм варто дивитися.
"Анна Кареніна" показує почуття, яких дуже бракує в будні. І розказує історію, яка навряд чи може трапитися сьогодні. А ще і костюмами, і інтер'єром блискуче передана атмосфера аристократизму - так що ще деякий час після перегляду хочеться тримати спинку рівно!