Колегіум - це не гуртожиток, це ціла інфраструктура, з бібліотекою і фітнес-центром, зрозуміло, з церквою, з офісами для професорів УКУ, з roof-gardens та просторими кімнатами.
У просторих кімнатах житимуть не лише студенти та викладачі. Цілий поверх відведено для Професорів людських душ. Так керівник УКУ владика Борис Ґудзяк називає людей з особливими потребами, яких українці частіше називають неповносправними. Ці діти та дорослі не мають вродженої і набутої здатності вдягати маски - вони найщиріші з усіх. І там, у колегіумі УКУ вони є інтеґрованими у спільноту. Тобто ще раз - вони живуть не в окремому будиночку, а в тому таки колегіумі.
Добрі умови створено і для інших людей, з іншими особливими потребами - тих, що пересуваються на візках. Для них - ширші двері, просторіші кімнати для "піруетів", спеціальна сантехніка.
Колегіум УКУ нагадує маленький піксель Заходу в українських реаліях.
***
...Увечері на розі вулиць в американському місті Міннеаполісі до мене під'їхав чоловік. Не на авто і не на ровері, він під'їхав на візку і попросив сигарету. Я простягнув йому дві штуки, але він не взяв.
"Бачиш, у мене не працюють руки. Встав мені сигарету в зуби і підпали, будь ласка". Я помітив, що цей чоловік відрізняється від інших візочників, яких зустрічав у Штатах. Він керував своїм засобом пересування за допомогою спеціального важеля, який затискав у зубах.
Візочників на американських вулицях багато, вони помітні. Дуже побутовим і зви-чай-ним є їхнє пересування громадським транспортом - підлога на середніх дверях автобуса опускається швидко, підхоплює людину з обмеженими можливостями і маршрутка їде далі. Усі (!) тротуари обладнані спеціальними схилами на пішохідних переходах. Ліфти для візків є у метро, в аеропортах, в офісних приміщеннях, майже всюди.
...До нічного клубу Солт Лейк Сіті на візку в'їхав чоловік, якого легше порівняти з зіжмяканим арукшем паперу, з якого стирчить голова. Багато хто у клубі привітався з хлопцем, бармен нагадав про борг, деякі молоді особи навіть загравали. Це теж виглядало побутово і зви-чай-но. І хлопець почувався там у своїй тарілці.
В караоке-барі міста Вашинґтона був вечір 80-х. Одну з пісень співав хлопець з ДЦП. Співав гарно, а оплесків отримав стільки ж, скільки й інші. Тобто мало, бо де ви бачили овації у караоке-барах? Йому не аплодували фальшиво гучно, як це часто трапляється, коли людина з ДЦП наважиться вийти на сцену в Україні. Бо цього хлопця не сприймали як когось особливого, він - нормальний.
Мені важко уявити таке в Україні. Усе, що я бачив тут, - це пандуси "для галочки", що більше нагадують віраж на американських гірках. Це жахливі гуртожитки для людей з обмеженими можливостями, які насправді не соціалізують їх, а занурюють у глибоку депресію зі суїцидальними настроями. Це захмарні ціни на візки, відсутність соціальної підтримки - будь-якої, і піар на кількох щасливчиках щоразу перед виборами.
Але давайте розмови про стосунки держави і осіб з обмеженими можливостями залишимо іншим. Спробуймо зрозуміти, чому Захід такий комфортний не лише для звичайної людини, але й для тих, кого у статистичному зрізі майже нема.
Їм комфортно, тому що на вулиці, у місті, в країні створено незмінно ефективний простір. Цей простір створюють перш за все громадяни - тобто живі люди, які щодня ходять по вулицях. Основним є їхнє розуміння поваги і відчуття рівності з меншинами. Коли такі розуміння і відчуття розповсюджується на більшість громадян, це стає ментальністю - тобто моральним ДНК, з яким живе та чи інша спільнота.
Згадайте, одним з копенгагенських критеріїв, на яких базується політика ЄС, є повага до меншин. Бо, якщо розібратися, будь-яка більшість складається з меншин. Більшість є мінливою - і її, даруйте на слові, склад залежить від питань і проблем, що перед нею постають.
Суть громадянського суспільства полягає, перш за все, в тому, що кожен на своєму місці запитує у самого себе: "А що можу зробити особисто я?" І робить!
Тож створення незмінно ефективного простору для тих самих візочників залежить в першу чергу не від держави, а від згоди і бажання пересічних громадян. Така взаємопідтримка потрібна не лише через екзальтовано-благородні поривання, але й через розуміння того, що рано чи пізно і ти - опинишся в меншості, яка потребуватиме підтримки більшості.
Останнє слово у демократичній державі - не за царем, а за громадою. Нам зручно в усьому винуватити царя (та й їх в Україні є за що не любити), однак загальна згода є обов'язковою передумовою позитивних змін. Розуміння, порозуміння, співпраця і є тим, завдяки чому такі далекі ми розуміємо одне одного без слів.
Якщо ми зуміємо створити комфортний простір для своїх меншин (і не лише для візочників), жити стане зручніше усім. Змінити ситуацію на українських вулицях і в українських кав'ярнях може лише усвідомлене бажання бути громадянином: починаючи від недопалка, викинутого в урну, і закінчуючи пандусом, облаштованим біля свого під'їзду.
Можливо, тоді і наша держава не матиме обмежені можливості.