Одразу почну з відповіді на питання, на яке по поверненню мені поставили десятки разів. Чи було страшно? Відповідь коротка і однозначна — НІ! І не тому, що я така задавака. Просто вже давно переконалась, що страх — це рамки, які ми самі собі створюємо.
Натомість чітке усвідомлення ризиків звісно ж було. Для себе ще перед поїздкою визначила: найбільший ризик у цій подорожі — це можливість підхопити малярію. В Папуа хвороба не надто поширена, але є. Із часу, коли покинула цей далекий регіон, минуло більше місяця, тож про малярію можна поки забути.
Територію Папуа населяють кілька десятків різних етнічних груп. Вони спілкуються різними мовами і територіально розкидані по всій провінції.
Нас у цій подорожі цікавило плем’я Дані — фактично найвідоміша етнічна група, що мешкає в центральному високогір’ї острова — у долині Балієм. Та що тут приховувати — інтерес побачити вживу голих невисоких загорілих чоловічків з котеками був величезним (що таке котека детальніше опишу нижче).
Вірте чи ні, але якось засіло в мені бажання пересвідчитись чи справді такі племена існують, чи це лише колоритні інсценізації для National Geographic та схожих видань.
Перша зустріч з типовим представником племені Дані була швидкою і... нецікавою. Не встигли ми по прильоту в місто Вамена забрати свої рюкзаки, як він до нас сам прийшов вітатись. З дядьком ніби все правильно (все як бачила на фотках в неті) — котеку причепив, одягу немає, колоритна чудернацька шапка на голові — є.
Але в тій аеропортовій суєті після п’ятого поспіль перельоту (!) в голову залізла асоціація — він як наші дівчатка у віночках з хлібом-сіллю, ніби й уклінно вітаються та при цьому нетерпляче тупцяють — коли цей офіціоз закінчиться, щоб можна було перевдягнутися у звичний одяг. Правда, замість хліба-солі в дядька з племені Дані була котека.
Словом — справжньої автентики в ньому було мало, прийшов заради заробітку, ціну озвучив одразу — за фото 100 000 місцевих рупій, це трохи менше ніж 100 гривень. Торгуватись звісно ж можна було, але питання — для чого? На тому й розпрощались.
Насправді заробляти на туристах в Папуа навчилися. Заїхали неподалік Вамени у маленьке поселення. Не встигли зайти на подвір’я, як наш знайомий індонезієць попередив: «Обережно з фотографіями, бо вкінці ви будете ду-у-уже здивовані ціною».
Увійшли, оцінили все поглядом і одразу винесли вердикт — якесь тут все бутафорне. Кілька десятків Дані колоритно вбрані, а точніше майже голі, поміж солом’яних хатинок, старі-малі, чоловіки-жінки. Кожен намагається привернути твою увагу, показує обрубані пальці, пропонує придбати шапку з пір’я, намисто. Тут же сувенірна лавка.
Ми вирішили, що справжніх Дані в цій подорожі ще побачимо, тож проігнорувавши всіх і вся, попросили лише показати мумію, яку ця компанія зберігає.
Загалом мумій у поселеннях навколо Вамени є кілька. Ця — найрозкрученіша, щоб на неї подивитись і зробити кілька фото, звісно ж треба платити. Місцевим муміям по кілька сотень років, у минулому це були або племінні вожді або інші впливові особи. Їх зберігають завжди у будинках і лише на кілька хвилин виносять для загального огляду.
При чому торкатись мумій жінкам, особливо місцевим, заборонено. Також жінок ніколи не допускали до тіла під час його муміфікації. Ну, бо так заведено.
Справжніх не розбалуваних туристами та грошима Дані ми вирушили шукати у Долині Балієм. Маршрут, як і все в Папуа, дуже специфічний. Скільки могли від міста проїхали. Розбитою дорогою, аварійними мостами, бездоріжжям. Зупинила рух авто стрімка й бурхлива річка, яку потрібно перейти по складених поруч жердинах. Це був лише початок випробувань.
Попереду чекав не один міст, кілометри звивистих стежок, кам’яні огорожі, якими укріплюють городи на схилах, і які потрібно постійно перелазити, болото — словом ніхто й нічим тут не проїде. Але саме тут і знаходяться поселення Дані.
Традиційні будинки в цьому регіоні круглої форми з дерева та соломи. І жодних вікон. Інтер’єр більш, ніж скромний — підлога вистелена сухою травою та посередині місце для вогню.
Ще півстоліття тому в таких оселях мешкали лише чоловіки, жінки ж у менших за розміром будинках ночували разом зі свинями. Втім, ця традиція вже канула в історію.
У поселеннях Дані трапляються й значно сучасніші вкриті металом міцні будівлі. Це вже результати діяльності місіонерів. До речі, в таких будинках зазвичай церкви.
Котеки, діряві носи і відрубані пальці
Та повернімося до самих Дані. Перше і найголовніше, на що всі звертають увагу — це котеки. Одяг — не одяг, аксесуар — не аксесуар. Словом — предмет, який чоловіки вдягають на свій статевий орган.
Описую все як є. На чому воно тримається? У багатьох перша відповідь — чоловіки завжди у збудженому стані. Аж ніяк. Котека кріпиться двома мотузками. Одна — коротенька — обмотується навколо яєчок (перепрошую за подробиці, все-одно всім цікаво), інша — довша, обвиває пояс та верхівку самої котеки. Саме тому вона постійно піднята догори.
Таке кріплення — дуже зручне для Дані, котека не заважає ходити, сидіти і навіть обробляти город.
З чого роблять цей аксесуар? З гарбуза видовженої форми. Середину з овоча видаляють, ретельно сушать та обпалюють. Довжина та форма котек можуть бути різними. Однак, це ніяк не залежить від статусу її власника.
Зрозуміло, що котеки — один з найпопулярніших сувенірів з цього регіону. Для туристів їх можуть оздобити пір’ям, ракушками та іншим дріб’язком. Вибір — чималий.
Хто носить котеку? Ще кілька десятків років тому — всі чоловіки. Сьогодні — в основному старше покоління. Папуаська молодь масово носить футболки з логотипами авіакомпаній чи футбольних клубів. Найімовірніше, все це гуманітарна допомога.
Та повернімося до традиційного одягу Дані. Котеку найчастіше доповнюють чудернацькими шапками з пір’я. Для церемоній вдягають ще й щось на зразок краватки, сплетеної з дрібних ракушок та висушених плодів. Образ завершують прикраси в носі.
У майже всіх Дані пробита носова перегородка (от вам і зразок древнього пірсингу). Отвір достатньо великий, щоб у нього пропхати ікло якоїсь тварини, пташине пір’я чи навіть квіти. Погодьтеся, образ вражає.
Втім, не лише чоловіки Дані можуть вразити. Химерна і жорстока традиція — відрубування пальців набула поширення серед жінок.
Якщо жінка втрачала близького родича, вона відрубувала собі фалангу пальця кам’яним топірцем. Втрачала ще одного, калічила себе знову. Зрідка, у таких жорстокий спосіб за рідними горювали й чоловіки.
Відрубування пальців зараз суворо заборонене і понівечені руки можна побачити лише у літніх жінок. Та виявляється, подекуди таке трапляється й досі.
Про свиней на смітниках, меню, від якого набухають животи, та любов Дані до фотографій — наступного разу.
