Відзначають всюди, не викобенюючись з приводу того, "хто кому напіддав" та "можемо повторити" (окремо для знавців – виправлення: французи, які простовбичили прірву часу під окупацією, цього дня саме святкують і саме власну перемогу – й салюти запускають).

Сьогодні, у цей день, я волів би згадати вельми своєрідних ветеранів – а саме, ветеранів переможеної країни. Німців.

Загалом, таких у Німеччині навіть сьогодні можна зустріти чимало: в переможеній країні як рівень, так і середня тривалість життя незмірно вища, ніж в державах колишнього СРСР, тож старі люди, які досягли нинішнього мінімального віку учасників Другої Світової війни, 90 років, зустрічаються в Західній Європі й, зокрема, у ФРН, значно частіше, ніж на просторах екс-"великого та могутнього". Саме тому мені свого часу довелося бути знайомим з деякими з них. Втім, ті троє, про яких я хотів розповісти, вже померли. Мир їх прахові.

Перше знайомство

...було шапковим: старий, доволі забезпечений, але вкрай самотній дід, який жив неподалік від Кельну. Щоправда, сам себе він вважав корінним берлінцем, хоча, знову ж таки, народився зовсім не в Берліні, а... в Петрограді. Його сім‘я була з числа німецьких підприємців, які поколіннями жили в Росії та втекли звідти ще до революції, в 1914 році, коли почалась Перша Світова й в Росії патріотично налаштовані люмпени почали трощити німецькі підприємства. Його мати була власницею якоїсь невеличкої фабрики, раптово втратила все й з маленьким сином ледве-ледве змогла втекти через Польщу до Берліну.

Читайте також: Україні треба забити осиновий кіл у тіла "руского міра" і його символу – 9 травня

Цей дід розповідав, як у 20-ті роки ходив пішки через все місто за картоплею, бо в якомусь із районів вона, за чутками, була трохи дешевше й можна було придбати на три штуки більше (їх продавали поштучно). Як робітники, які отримали тижневу платню, чимдуж бігли з нею до магазинів, бо дорогою ці гроші знецінювалися. Як район Шарлоттенбург заповнювався російськими емігрантами й через те отримав назву Шарлоттенград.

Про Другу Світову він теж говорив – але зовсім небагато. Він брав участь в урочистому параді, якого призначив Гітлер у Парижі, а потім працював якимось невеликим військовим чином при німецькій амбасаді, яка контролювала колабораціонистський уряд Віші. Пізніш, коли німці покотилися назад, він примудрився не потрапити до фронту, а зачепився в Кельні, де щасливо здався у полон американцям. Жодних військових злочинів за ним, природно, не було, членом НСДАП він також не був – тож його спокійно відпустили й він до пенсії допрацював на невеликій дипломатичній посаді.

Його домівка була заповнена книгами російською мовою, які залишились від матері – раритетні видання Достоєвського та Гоголя, стара православна Біблія... а сам він до кінця життя сумував за Берліном (в це місто, на його думку, просто неможливо не закохатися), але ніколи туди не їздив: для нього Берлін залишився закритим навіки – спочатку через Стіну, потім – через спогади.

Другий дід

...теж з-під Кельну, але вже корінний вестфалець. Його батько був відомим архітектором, він пізніш теж став архітектором і його фірма відновила після війни хіба що не половину Кельна та приміських селищ. Він був вельми багатою людиною та збільшив капітал, який отримав у спадок.

Він був дуже спокійний та розсудливий в житті: величезний, міцний, цілком непробивний гранітний уламок недавнього минулого. Лише про дві речі в своєму житті він шкодував просто страшенно, до справжнісіньких сліз. Перша – це те, що, коли почалася війна, він пішов на неї добровольцем. Він казав: "Були хлопці, які косили, були, які втікали до Голландії та вступали до Спротиву, а я, молодий бевзь, попхався до призовного пункту та вліз у це лайно добровільно".

Читайте також: "Герої" німецької армії: де починається Бундесвер і закінчується Вермахт?

Він був чемпіоном свого містечка з боксу – здоровий, мускулястий 18-річний хлоп. Його автоматично записали до Ваффен-СС, де він, власне, й провоював на передньому краї аж до самого Сталінграда. Там він потрапив у полон разом з усією армією Паулюса. Війна, як така, й була його другою больовою точкою: згадуючи про неї, він починав плакати – здоровий, зазвичай врівноважений дід, він плакав, наче дитина.

Про війну розповідав вкрай небагато – не тому, що щось приховував, а тому, що не міг розмовляти, в нього починалась істерика. В полоні його врятувала жінка, радянська лікарка при таборі військовополонених. Після війни, повернувшись додому (знову ж таки – він не був членом НСДАП й після того, як Нюрнберзький трибунал ухвалив вирок, що Ваффен-СС не є злочинною нацистською організацією, її рядових членів вивели з-під звинувачення), він довгі роки намагався цю жінку знайти. Не знайшов.

Третім "ветераном з того боку"

...про якого мені довелося дізнатися, був один з моїх університетських професорів. Він займався в RWTH Aachen європейською програмою Tempus/Tacis – це була програма допомоги університетам колишнього СРСР, до того ж об‘єктами його "патронажу" були два київських університети – Шевченка та Могилянка. Я працював у нього в якості HiWi або ж Hilfswissenschaftler, тобто – студентом-помічником. Отримав це місце, позаяк сам – киянин, та ще й з рідною українською мовою, займався перекладом анкет.

Це був просто-таки феєричний дід. Справжній прусський юнкер, "фон унд цу" з старовинного дворянського роду. Вступив до лав НСДАП в 1933 році. Був льотчиком-винищувачем та 22 червня 1941 року у складі ескадрильї прикриття виконував наліт на Київ (де на даху будівлі штабу Київського військового округу його зустрічав мій рідний дід, озброєний зенітним кулеметом). За Гітлера на нього чекала блискуча кар‘єра... але вона увірвалася, коли було видано славетного наказу "про євреїв та комісарів".

Мій проф збрикнув, відмовився не тільки виконувати, а й взагалі визнавати цей наказ, з тріском покинув лави націонал-соціалістів та подав у відставку з армії. Над ним було вчинено процес, але гітлерівці тоді ще боялися чіплятись до дворянських родин, тож до тюрми чи під страту він не потрапив, а відбувся домашнім арештом, який продовжувався до кінця війни. На Нюрнберзькому суді він виступав у якості свідка звинувачення проти Геринга.

Це була людина велетенських здібностей, напрочуд високої освіти та страшенного сарказму. Він вільно спілкувався п‘ятьма європейськими мовами, розумів ще з сім (російської й української не знав, але спокійно гирготів польською). Коли я спитав у нього – чому він обрав для співробітництва саме київські університети (йому пропонували МДУ та Новосибірський політех), він відповів: "Я ваш Київ у сорок першому брав – тепер віддавати маю".

Над анкетами, які я перекладав, ми знущалися годинами поспіль – й було, над чим. Дика кількість радянської професури, яка писала там всілякі ідіотизми, просто зашкалювала. Питання: "Чи володієте ви комп‘ютером?". Відповідь: "Володію двома". Питання: "Які іноземні мови знаєте?". Відповідь: "Українську із словником". Питання: "Тема вашої докторської дисертації". Відповідь: "Організація соціалістичного змагання на підприємствах швацьої промисловості". Я питав у нього – нащо ви пхаєте до Німеччини на практики та семінари всіх отих пліснявілих маразматиків? Він казав: "Я чудово розумію, як та що там у вас працює. Аби привезти одного справжнього фахівця, я маю запросити з десяток ледащо".

Одного разу до мене у гості, до Аахену, приїхав з Ізраїлю мій дід – той самий, який 22 червня 1941 року відчайдушно намагався збити з кулемета літак мого професора. Я ризикнув тай познайомив профа з ним – мій дід доволі непогано розмовляв німецькою. Дід сприйняв це знайомство напрочуд легко та спокійно, а наприкінці вечору обидва надудлилися так, що мені довелося на таксі відвозити професора додому й здавати буквально з рук на руки економці.

Мій дідусь, до речі, повернувся додому на своїх обидвох й заснув, сказавши мені: "От тому ми їх і перемогли!". Тож можна вважати, що мій дід отримав над моїм профом три перемоги: в Другій Світовій, в п‘янці та ще й через те, що, бодай і ненадовго, але пережив його. Слава переможцеві, але й про переможеного я пам‘ятатиму до кінця життя.

Дисклеймер: я розповів це без якоїсь особливої мети. Просто мені здається, що тією чи іншою мірою всі ці люди, про яких я тут спом‘янув – й переможці, й переможені – є жертвами нацизму. А 8 травня – це день їх пам‘яті.

Читайте також: 9 травня: щасливі діди, які не дожили до наших днів