Перша кров
1920-1930 роки. Столицею УРСР став Харків. Там найбільше життя, там твориться культура, Харків став урбаністичним новим центром, в якому вариться культурний процес. Протягом цього десятиліття Україна спромоглася стрімкими ривками перерости саму себе. Настільки, що в середині 1920 років виникли нерозв'язні питання.
Можна сказати, що все почалось 1925 року, коли розпалилась перша літературна дискусія: такий собі партійний письменник тов. Яковенко обурився, що Хвильовий, керівник елітарної літорганізації ВАПЛІТЕ, та його однодумці оцінили якість текстів тов. Яковенка вельми низько. Мовляв, зверхні "олімпійці" зачинилися на своєму Олімпі й не пускають в літпроцес нові імена.
ВАПЛІТЕ
Але річ була не в упередженості, а в певних світоглядних принципах. Тов. Яковенко був прикладом нудного, банального, сірого мистецтва з партійним квитком у кишені. В той час як Хвильовий тяжів до вищої літератури, складної та психологічної. Недарма його так вабила Європа, яку він як комуніст (точніше комунар), звісно ж, засуджував.
Але Хвильовий чудово розумів, звідки росте коріння культури його періоду і що ізоляція від Європи – це цілковите зросійщення та варіння у затісному національному котлі.
Не зважаючи на своє темне "петлюрівське" минуле та участь у громадянській війні, Хвильовий сам себе презентував як затятого комуніста – якщо придивитись, то й у своїх памфлетах він використовує стандартну партійну риторику, сиплячи цитатами Маркса-Леніна.
Але питання ставились таким чином, що дискусія переросла літературу, бо зачіпала принципові для України проблеми. Тобто мова йшла вже не так за напрямок української літератури, як за існування української нації як цілком незалежної та самобутньої форми загалом.
Хвильовий, що досі викликає нарікання у багатьох критиків, був справді відданим ідеям комунізму: проект "українізація" та поступове налагодження суспільного стану після революцій та переворотів певний час маскували реальність. Але тов. Сталін у своєму листі Кагановичу досить популярно прояснив ситуацію:
Вимога Хвильового про "негайну дерусифікацію пролетаріату" на Україні, його думка про те, що "від російської літератури, від її стилю українська поезія повинна тікати якомога швидше", його заява про те, що "ідеї пролетаріату нам відомі і без московського мистецтва", його захоплення якоюсь месіанською роллю української "молодої" інтелігенції, його смішна й немарксистська спроба відірвати культуру від політики, — все це й багато подібного в устах українського комуніста звучить тепер (не може не звучати!) більш, ніж дивно,
– йшлося в листі.
До того ж, слова та ідеї Хвильового, як водиться, приречено перекрутили й проткраткували з очевидною для "комунізму" позиції. А Хвильовий мав на увазі, що українська культура, аби втілитись у самобутню, оригінальну культуру, повинна відійти від наслідування, тим більше, коли його так насильно нав'язують. На місці Москви була б будь-яка імперія, але питання ж не в цьому.
Стає зрозуміло, що рівність всіх республік, націй і навіть трудящіхся – чергова фікція, але мало хто міг уявити, чим все обернеться у найближчі 10 років. З того моменту Хвильового пильно беруть на мушку: полювання ще не почалось, але жертв вже помічено.
Вибір
Вдруге Хвильового підбили 1927 році, вже значно дошкульніше: заборонили до друку його найагресивніший памфлет "Україна чи Малоросія?". Не довго думаючи, автор просто "злив" текст у "самвидав", а також опублікував першу частину (і подав до друку другу) недописаного і згодом також забороненого роману "Вальдшнепи".
Зробивши такий хід конем, Хвильовий вирушає у Європу набиратися вражень та досвіду, аби все вивчене та сприйняте згодом втілити у рідній мовній стихії.
Саме під час його мандрівки Німеччиною, Австрією і, як подейкують, Францією, в його рідному Харкові почалась перша реальна атака на "неугодних" мистців. З’явилась розстрільна стаття такого собі А. Хвилі "Від ухилу – у прірву", в якій Хвильового почали звинувачувати у націоналізмі та контрреволюційності.
Почалися перші нагінки на "ваплітян", а саму організацію змусили самоліквідуватись 1928 року. Це вже не "стильові" розбіжності – це відверта атака на територію опозиційних митців, перевірка їх на міцність.
Зліва – пасербиця Люба, справа – дружина Юлія
Хвильовий розумів, що зараз перед ним стоїть вибір: повернутися додому і зіткнутися з цією абсурдною, безнадійною ситуацією – або ж лишитися за кордоном, емігрувати, розпочати нове життя і залишити позаду увесь той хаос і безодню.
Достеменно невідомо, що саме переживав Хвильовий у Відні, про що думав. Але він чітко усвідомлював, що й до чого: куди йому доведеться повертатися і з яким провалом змиритися. У листі до свого друга А. Любченка він наприкінці червоним олівцем дописує строфи:
Сьогодні дощ нудний, такий у нас буває,
Туман ховає даль, і Відень посірів.
Але тепер ніхто мене вже не спитає:
Чому зійшлись кінці моїх нерівних брів?
Хвильовий посипає голову попелом: пише покаянного листа, в якому визнає усі інкриміновані йому гріхи; відмовляється від своїх поглядів та колишніх лозунгів та заявляє, що спалив третю частину "Вальдшнепів". Це була значно серйозніша поразка.
Зашморг
Попри все, Хвильовий не опустив рук. І вже в грудні 1928 року, спільно зі своїми незмінними колегами – такими як М. Йогансен, А. Любченко, Ю. Смолич та інші – він запускає новий проект – щомісячний альманах "Літературний ярмарок". Ті ж по суті "ваплітяни" й працювали над цим справді небаченим ні до, ні після, виданням.
Але зашморг на шиї затягувався. 1929 року, на XVI партійній конференції, Сталін зосереджує в своїх руках усю повноту влади. Відтепер жодної мови про якусь там незалежність чи бодай би нейтральність не йшлося. Хвильовий це чудово розумів, тому й вирішив діяти швидко й на випередження, як зазвичай.
Найкраще тримати оборону гуртом, тому було вирішено створити нову організацію, яка б групувала усіх охочих письменників та утворювала своєрідний блок, щит, мережу спільників. Так, спільно зі старою гвардією незмінних "ваплітян", з’явилась нова організація – ПОЛІТФОРНТ, яка приймала до себе усіх охочих та діяла виключно в полі тодішньої діалектики. "Олімпійці" вже не атакували – вони відчайдушно оборонялися.
Ідея ПОЛІТФОРНТу набула нечуваної популярності: в неї вливалися як звичайні молоді люди без особливого літературного досвіду – так і вже стріляні письменники. Хоча організація й стала "масовою", що так колись дратувало Хвильового, наразі це забезпечувало письменникам хоча б якусь опору.
Не сприйняли ідею зі старих "ваплітян" лише М. Йогансен, О. Слісаренко та Ю. Смолич: вони утворили свою "Техно-мистецьку групу "А". Але не врятувався ніхто.
Майк Йогансен
На початку 1930 років радянська влада остаточно ламає хребти цим останнім вогникам спротиву та сякого-такого вільнодумства: ваплітянам-політфронтівцям згадують усі їхні старі гріхи, усі написані листи, новели, вірші та п’єси, які будь-яким чином можна вважати "контрреволюційними".
Влада вимагає розпустити ПОЛІТФРОНТ як "неправильну" організацію, яка конкурує та протистоїть тоді уже повністю державній ВУСПП (Всеукраїнська рада професійних спілок), а всіх учасників – влитись у єдино можливу та ідеологічно правильну організацію. Хвильовий, Куліш і Досвітній розуміли, що це кінець. Маневрів та шляхів для відступу більше немає.
19 січня 1931 року ПОЛІТФРОНТ самоліквідувався. Хвильовий особисто слідкував, аби всіх письменників прийняли до ВУСППу (бо ж декого демонстративно не хотіли спершу приймати, а існування поза спілкою – соціальна смерть для письменника), хоча він вже давно не мав ані такого впливу, ані авторитету саме власне в партії.
Головного "олімпійця" було повалено, довкола нього вибудовували інформаційний вакуум: старі роботи вперто ігнорувалися, можливостей для реалізації власних ідей більше не було, а спроби приладнати свій стиль під "моду" та "потреби сьогодення" викликали в критиків поверхову зневагу, мовляв, навернувся нарешті на шлях істинний.
Микола Зеров і Микола Хвильовий
Це був, умовно кажучи, тупик. Єдине, на що спромігся Хвильовий – це перевидати свої старі твори, систематизувавши та доповнивши їх відповідними коментарями, у видавництві "Рух". Своєрідний протест проти системи та нових вимог.
Симптоматично, що вихід його новел німецькою мовою викликав, мабуть, більше захвату, аніж в самій Україні – німецька критика високо оцінила ранні твори Хвильового. Але на батьківщині для Хвильового більше не було місця, хіба Соловки, які чекали на багатьох його друзів, однодумців та колег.
Незворотність кінця
1932-1933 роки. Україною шириться Голодомор. Хвильовий якраз повернувся у Харків після /побачених страхіть комуністичної реальності. Хвильовий завжди відділяв себе від звичного слова "комуніст" – він називав себе комунаром. От тільки яка тепер різниця? Адже все стало ясно: не буде ніякої України, не буде ніякого психологізму, не буде незалежності, культури й того самого комунізму теж не буде – будуть лише криваві пародії та грубі маски на обличчях катів.
Хвильовий неодноразово вертався до ідеї самогубства. Його персонажі часто закінчують життя подібним способом, та й сам він у листі до Зерова 1926 року зізнається у двох невдалих спробах суїциду.
Популярною є версія, що в той самий час, 13 травня 1933 року, у Хвильового вдома зібралось коло його найкращих друзів. Він сам їх запросив. А потім вийшов у свій кабінет, звідки й пролунав постріл.
Розстріляна сім'я Крушельницьких
Хоча остаточних та фінальних версій щодо всіх подробиць немає. Але факт залишається фактом. Народжений 13 травня Хвильовий, чиїм улюбленим числом було 13, 13 травня 1933 року стріляє собі у скроню. Через день після затримання Ялового. Розуміючи, в які обставини його завело життя і вся його ідейна діяльність.
Існує також версія, що від Хвильового лишилась передсмертна записка, в якій він зізнався у невимовній любові до життя. Але це й так було ясно з його новел. Хвильовий обожнював життя. Обожнював "запах слова", який вмів переносити на папір. Персонажі його текстів закінчували так трагічно не тому, що їх так вабила смерть, хоча й не без цього. А тому, що реальність довкола ставала надто неможливою для виживання.
На похороні Хвильового був ще один геніальний українець, чий талант найбільше вилився у кіно: Олександр Довженко. Дізнавшись про Хвильового, він негайно прибув у Харків. І ще встиг поцілувати Хвильового у прострелену скроню, прикриту білою матерією.
Похорон Хвильового
Більшість із покоління 1920-1930 років загинули. Вижив Домонтович-Петров, співпрацюючи свого часу з розвідками Німеччини та Союзу. Вижили Тичина, Сосюра і Рильський, але вижили надто дорогою ціною; вижили певні чисто "партійні" письменники, але основний масив власне українських митців добили в урочищі Сандармох 1937 року. Хвильовий вирішив піти сам, не чекаючи очевидного кінця.
13 травня можна символічно окреслювати певною фіксованою точкою, крапкою однієї з найгучніших історії української літератури в цілому.