Вони, ці міфічні "людські діти" дуже рано прокидалися, навіть у вихідні дні. Вони хутко зривалися з ліжок і швидко бігли на вулицю підмітати чи сапати засіяний щирицею город. Потім наливали спраглим качкам води й ішли рвати вишні на варення й компоти. Ці святі "людські діти" дуже поважали дорослих, мовчки слухали й ніколи не "огризалися".
Зверніть увагу! Що руйнує плани на майбутнє?
Не порівнюйте мене ні з ким!
Через роки, зараз, мені дуже жаль наших батьків – змучених побутом, вічним дефіцитом і тяжкою сільською працею. Дочасно постарілих. Зневірених. Втомлених. Надірваних. Багато кого вже немає. І сусідка, яка нещадно лаяла свою доньку-випускницю, давно померла. І навіть слухняний "людський хлопчик Сашко" трагічно й за дивних обставин загинув.
Коли я зараз зустрічаюся, розмовляю зі своїми ровесниками, друзями – людьми звідти, з мого дитинства, – я весь час думаю про те, що багатьом із нас вдалося вижити і не зламатися повністю дивом. Роками тамуючи свої болі і травми. Намагаючись їх позбутися. Пропрацьовуючи своє минуле. Ігноруючи його. Накопичуючи проблеми далі. Вдаючи, що все, якщо не добре, то нормально.
Ніколи і ні з ким не порівнюйте мене. І себе. І того, хто посміхається вам навпроти. Бо кожна людина – єдина, неповторна, унікальна. Їй болить не так, як вам. І ви радієте не так, як вона. І досвід кожного – цінний і потрібний. І щастя кожного – не у підлаштуванні під стереотипи і суспільні установки, щоб продовжувати відповідати чиїмось схибленим уявленням про ідеальних "людських дітей".