Тепер ці солдати зі зброєю в руках намагаються повернути власну домівку. Декілька історій таких воїнів розповіло NYT, пише 24 Канал.
Дивіться також Підвищення боєздатності всієї України: що означає повернення командирів оборони Маріуполя
Повернення додому — їх головна мета
Історія таких військових персоналізована — вони мають свою мотивацію. Вони захищають не лише власну країну, а й власний дім, власний спокій.
Рядовий Євген прагне нарешті побачити свій дім у портовому місті Бердянськ на Азовському морі. Війна застала його в Києві. До повномасштабного вторгнення Євген з сім’єю планували переїхати саме в будинок в тепер окупованому Бердянську. Проте Росія змінила плани. Тепер Євген вже як військовий вирушає звільняти місто, яке йому так знайоме.
Я тут відчуваю енергетику ґрунту і знаю кожен кущик на цьому фронті,
— говорить він.
Військові, які були вимушені виїхати з власних домівок, готові пішки повертатися до рідних міст — цього разу у формі та зі зброєю у руках. Однак для цього вони спочатку мають пройти російські оборонні лінії. Солдати з окупованих міст розуміють ціну звільнення і розуміють, наскільки вона може бути високою.
Рядовий Євген звільняє власний дім / David Guttenfelder / The New York Times
Зараз Євген знаходиться в прифронтовому селищі Таврійське. Він готовий зробити все, що від нього залежить, навіть якщо на звільнення може піти й п’ять років. Євген навіть готовий зруйнувати свій будинок, якщо це допоможе звільнити місто. Він жартує, що рожево-помаранчева фарба, яку обрала для кімнат його дружина все одно йому не подобалася.
За 50 кілометрів від дому
У бригаді також перебуває 28-річний Владислав — колишній фермер. Хлопець покинув своє село в Запорізькій області в перші дні вторгнення. Тепер він як сержант намагається звільнити рідний дім.
У кращому випадку я сидів би в підвалі. У гіршому випадку вони б мене знищили,
– говорить Владислав.
Владислав попросив взяти його в бригаду, щоб повернути власне село. Воно знаходиться приблизно за 50 кілометрів перед його позицією. Хлопець сумує за рідними стінами, за всім, над чим він працював. А також він з теплом згадує мамині вареники з картоплею та капустою.
Війна за довоєнні спогади
Підполковник Дмитро — заступник командира 36-ї бригади морської піхоти. Він теж опинився на цьому напрямку через особисту історію. Сім'я Дмитра досі знаходиться в окупованому місті на Херсонщині. Він прагне швидше побачити своїх батьків.
Для 23-річного Олександра зі зруйнованого росіянами Бахмута ж важливо пам’ятати, як виглядав його дім до вторгнення. Це додає йому сил.
Просто згадайте, як добре вам було у вашому місті. Запам'ятайте це почуття, яке вони відібрали у вас,
– наголосив Олександр.
Олександр з окупованого Бахмуту (в центрі) / David Guttenfelder / The New York Times
Власну мотивацію має і Леонід – 43-річний хірург з Маріуполя. Спочатку він допомагав пораненим у власній лікарні, поки її не обстріляли російські війська. Він згадує, як йшов крізь російське оточення у своєму білому медичному халаті, який був забризканий кров'ю.
Після виїзду з окупованої території чоловік вступив до 36-ї бригади морської піхоти військовим лікарем і попросився на фронт під рідне місто. Зараз він уявляє, як буде їхати в Маріуполь у формі й зі зброєю. І його родина побачить, що він боровся за них весь цей час.