Читайте добірку про сучасних героїв, життєвий шлях яких вартий поваги, у матеріалі 24 каналу.
Вадим Василевський – чотирикратний Чемпіон Світу з бодибілдингу
Фото з особистого архіву Вадима Василевського
"Чемпіонами стають ті люди, у яких є воля до перемоги"
Спортом Вадим почав займатися з дитинства. У 20 років взяв участь у першому Чемпіонаті серед юніорів в області та посів третє місце.
У 2007 році, ставши чемпіоном України, потрапляє в Національну Збірну України з бодибілдингу та готується до міжнародних турнірів. Наразі є 4-кратним чемпіоном світу та чемпіоном Європи. А також тренером Національної Збірної України з бодибілдингу у напрямку "класичний бодибілдинг", "змішані пари", "чоловічий фітнес" та classic physique. Крім того, очолює Луганську обласну федерацію з бодибілдингу та фітнесу.
Чемпіонами стають ті люди, у яких є воля до перемоги та спортивна злість. Ніщо так не мотивує, як програш чи не той результат, якого ти хотів досягнути. І це лише штовхає тебе вперед до твоїх нових досягнень. Становлення чемпіона – це перш за все самодисципліна та самоконтроль,
– каже чоловік.
Підготовку спортсмена до Чемпіонату світу у 2014 році перервала російсько-українська війна. Вадим Василевський тоді переїхав разом із родиною з Луганська в Київ та почав увесь свій шлях спочатку.
Зараз спортсмен готується до Чемпіонату світу, у планах – отримати вище звання заслуженого майстра спорту України. Також чоловік тренує й інших спортсменів до міжнародних змагань. Наразі, він підготував 8 чемпіонів світу, 12 чемпіонів Європи, 2-кратного абсолютного чемпіона світу та абсолютну чемпіонку Європи. У 2021 році Збірна України посіла переможне перше об’єднане місце та була визнана найкращою командою Європи.
"Я радію за кожного, кого веду"
Фото з особистого архіву Вадима Василевського
Мої результати мотивують моїх вихованців, я й сам мотивуюся їх результатами. Одна з найяскравіших моїх емоцій, – коли я їхав на Чемпіонат у Польщу зі своїм спортсменом і командою від України. Там ми стали першими. Наступного дня переміг мій спортсмен, я був цьому радий навіть більше, аніж за себе. Також мій спортсмен став абсолютним чемпіоном світу у 2019 році. Я радію за кожного, кого веду і готую до змагань міжнародного рівня,
– розповів майстер спорту України міжнародного класу.
Справжні спортсмени, на думку Василевського, мають пройти відповідну дорогу, яка загартовує їх характер та робить їх сильними. Він також зазначив: часто бачить, як молоді спортсмени, які стають чемпіонами України, але на міжнародних змаганнях займають треті місця, не радіють таким результатам. Тоді Василевський відразу згадує себе і додає: все має бути поетапно.
"Не буває такого, що ти одразу став чемпіоном, це – одиничні випадки. Справжні спортсмени проходять відповідну дорогу, і це їх загартовує. Вони приймають будь-який подарунок долі навіть, якщо стають третіми. Бо це результат, це те, чого ти добився. Причини завжди треба шукати в собі й працювати над собою. Справжньому спортсмену хочеться жорсткої конкуренції, тоді, – коли ти перемагаєш, то отримуєш задоволення. А коли конкуренції немає, то це не змагання", – пояснив Василевський.
Волонтерка Катерина Дмитрівна
Фото з особистого архіву Катерини Дмитрівної
"Ми ніколи не входили в жодну волонтерську чи політичну організацію"
Художниця та волонтерка Катерина Дмитрівна розповіла, що любов до України їй із сестрою батьки заклали з дитинства. У 17 років вона була активісткою Революції Гідності. І з початком російсько-української війни почала займатися волонтерством.
Ми стояли у магазинах та збирали продукти для наших військових. Передавали їх волонтерським організаціям і відправляли їх на Схід, де також служив наш рідний брат. Відправляли також і його бригаді, й іншим. Ми ніколи не входили в жодну волонтерську чи політичну організацію й працювали виключно самі від себе. Спочатку допомагали військовим. Потім ми пройшли курси аеророзвідки й у 2018 році поїхали працювати на Схід,
— розповіла Катерина Дмитрівна.
Фото з особистого архіву Катерини Дмитрівної
"Таку велику кількість діток, яка живе на першій лінії фронту, я ще ніколи не бачила"
У 2019 році сестри перекваліфікували свій профіль волонтерства на допомогу дітям, які живуть на першій лінії фронту. Найперша поїздка відбулася на Новий рік. Волонтерки організували дітям кінопоказ новорічних мультфільмів та привезли новорічні подарунки.
"У 2019 році мало відбутися відведення військ в Золотому. Ми з сестрою приїхала туди до добровольців, та перебували там близько двох місяців. Там було близько 60 дітей, які живуть на першій лінії війни. Тоді ми займалися місцевим населенням та дізнавалися, що вони потребують та передавали іншим волонтерам. Вони, по можливості, привозили для цих сімей щось необхідне. Я зрозуміла, що таку велику кількість діток, яка живе на першій лінії я ще ніколи не бачила", – зауважила волонтерка.
За її словами, деякі з цих дітей навіть у кінотеатрах раніше не бували. Показували все виключно українською мовою, щоб вони її чули. Все це відбувалося у їхньому місцевому клубі, де навіть немає світла.
Фото з особистого архіву Катерини Дмитрівної
"Вони завжди будуть пам’ятати, що жили під обстрілами на війні"
Волонтерки почали допомагати також дітям з сіл Катеринівка та Оріхове, що в Луганській області. За словами Катерини, її вразило, що жоден політик реально не займається цими дітьми та не дарує їм "ці миті дитинства". Діти ж завжди будуть пам’ятати, що жили під обстрілами на війні.
"Ці дитячі моменти їм вирішили дарувати я з сестрою, бо держава не робить ніякі дії навіть не вивозить їх у табори, щоб подарувати їм якісь емоції. Вони зараз у дуже складній ситуації. Це діти війни і їхнє дитинство є не простим. У них дуже великий стрес, вони постійно ховаються в хатах, чують постріли. Це не нормально, щоб діти звикали до війни", – розповіла волонтерка.
Михайло Парфьонов – керівник Оболонського підрозділу "Муніципальної Варти" Києва
Михайло Парфьонов, другий з ліва / Фото з особистого архіву Михайла Парфьонова
"Ми хотіли, щоб на вулицях було безпечно, щоб люди спокійно жили"
Михайло Парфьонов, ще будучи дитиною, спостерігав за роботою власних батьків, які були майорами міліції. Сьогодні ж він – сержант спецзагону Нацгвардіії в запасі, кандидат в майстри спорту з кікбоксингу та керівник Оболонського підрозділу Муніципальної Варти міста Києва і вже понад 15 років разом з поліцією охороняє громадський порядок міста.
"Я дуже пишаюся, що прохожу повз кабінет, де працювала моя мати. Тяга до професії моїх батьків все ж таки взяла своє. У 2017 році я познайомився з ветеранами ЗСУ та АТО. Ми всі мали однакове бажання – змінити Київ на краще. Ми хотіли, щоб на вулицях було безпечно, щоб люди спокійно жили у своєму районі та місті. Я вважаю, що на даний момент Муніципальна варта є вагомим інструментом та виконує багато завдань з охорони громадського порядку", – заявив Михайло Парфьонов.
Чоловік розповів, що є донором крові й допоміг врятувати життя багатьом дітям. Разом із поліцією виходить на патрулювання та допомагає дотримуватися карантинних заходів, викликаних пандемією коронавірусу.
"Це дуже небезпечна хвороба і так сталося, що я сам захворів на COVID-19. Лікарі спочатку не виявили це. Я поїхав до своєї матері та заразив її. Вона померла. Але я далі продовжив службу, бо я розумію, наскільки це важливе завдання. Коли ти побував у лікарні й побачив цю смертність, то розумієш, що робота, яку ми робимо, – потрібна", – поділився чоловік.
Фото з особистого архіву Михайла Парфьонова
Парфьонов зазначив, що боротися зі злочинністю доводиться щоденно.
Пам’ятаю, як один злочинець бив ногою старого дідуся по голові. Перед цим він розгромив вітрину магазину. Ми його затримали й передали працівникам поліції. Це така звіряча поведінка. Однак, життя дідусеві вийшло врятувати. Пригадую також ситуацію, коли людина впала з епілепсією й ми викликали швидку й також врятували життя людині. Це наша щоденна робота й постійні наші будні, адже поліція не завжди на всіх вулицях може виставити патрулі,
– додав чоловік.
Михайло Парфьонов розповідає, що у "Муніципальній Варті" більшість людей – це ветерани російсько-української війни, це люди, "з великим почуттям справедливості".
"Ми ходимо у школи та розказуємо дітям про нашу роботу, щоб молодь дотримувалася правопорядку, мала правильне спортивне та патріотичне виховання. Щоб ці діти любили свою країну, ставали на її захист, були гідними громадянами своєї держави та пишалися тим, що вони – українці", – підсумував чоловік.
Руслан Смоловик – пожежник-рятувальник
Фото з особистого архіву Руслана Смоловика
"Я вважаю, що боятися – це нерозумно"
Руслан Смоловик працює у 7 державній пожежно-рятувальній частині та є молодшим сержантом цивільного захисту. У структурі ДСНС працює 3 роки.
"Коли я був дитиною і бачив пожежну машину, це викликало певний захват, але я не мріяв стати пожежником, і це не була моя ціль життя. Це все почалося з цікавості. Тут працював мій знайомий і запропонував мені. Я безпосередньо займаюся ще спортом, тому здалося, що це вийде поєднувати з роботою. Я вирішив спробувати. Чи боюся я вогню? Звісно, так, але це не викликає такий страх, як викликає ступор. Тобто, я знаю, що робити. Мені страшно, але я це роблю. Я вважаю, що боятися – це нерозумно", – розповів чоловік.
"Живеш у режимі "вічного очікування"
Руслан Смоловик розповідає, що пожежі запам’ятовуються лише по тяжкості. Зокрема, найважчою для чоловіка була пожежа в лісі.
Це постійна загроза для життя, треба постійно працювати та рухатися. Я гасив ліс один раз, але другий раз я б точно не хотів. Це дійсно важко. Я, мабуть, хотів би сказати, що професія психологічно ніяк не впливає, але буває морально важко, особливо, якщо це затяжна пожежа. Ти втомлюєшся фізично і морально. Це не та професія, де ти можеш зробити перерву й відпочити. Тут, якщо ти почав роботу і не маєш сил, то ці сили все одно знайдуться,
– зауважив він.
За словами рятувальника, сили "наче "береш у кредит", а потім добу вдома відсипаєшся". На роботі ж він завжди живе у режимі очікування і ніколи не знає, що буде через 5 хвилин: "Все може бути згідно з розпорядком дня, а коли спрацьовує тривога, то все кидаєш і їдеш. Тобто, живеш у режимі "вічного очікування".
Фото з особистого архіву Руслана Смоловика
Руслан Смиловик розповів, що пожежники мають чіткий розпорядок дня, який прописаний у статуті. Люди у професії завжди потрібні, адже вона існує багато століть, і пожежі стаються постійно.
Пожежі є і будуть. Але це потребує великої підготовки. Не можна просто прийти й за рік стати пожежником. Ти можеш отримати певні навички, але, щоб стати саме пожежником, – треба постійно вчитися. Скільки я себе пам’ятаю, я постійно вчуся чомусь новому і роблю якісь нові відкриття для себе. Це цілий світ, і він не стоїть на місці, тут завжди є прогрес,
– додав чоловік.
"Наш головний ворог – це час"
Коли людина хоче поступити сюди (навчатися на рятувальника – 24 канал), то має виконати певні нормативи. Зазвичай, треба вміти вкластися в час. Крім того, каже Руслан Смоловик, треба пройти близько семи тестів з психології: "Зокрема, тест, наскільки ти ризиковий та азартний, чи можеш ти бути командиром. Також, складається психологічний портрет, чи підходиш ти цій професії. Ти маєш вкластися у час. Наш головний ворог – це час".
Тобто, ти завжди змагаєшся з часом і якнайшвидше тим краще. Треба завжди вчитися, бо структура має назву "надзвичайні ситуації", а до надзвичайних ситуацій неможливо підготуватися. Ти можеш тільки приблизно по стандартам працювати, але бути готовим на 100% важко. Тому необхідна і фізична, теоретична й психологічна підготовка. Скільки працюєш стільки й вчишся,
– розповів молодший сержант цивільного захисту.
Микола Коротя – лікар-хірург
Фото з особистого архіву Миколи Короті
"Я не міг поїхати як солдат, але я точно знав, що можу поїхати як хірург"
Микола Коротя – лікар-хірург у Першому добровольчому мобільному шпиталі імені Миколи Пирогова, викладач Національного медичного університету імені Олександра Богомольця, лікар-хірург Київської міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги. Навчаючись на інтернатурі, був активістом Революції Гідності та медиком Майдану.
Він розповів, що у виші, де він працює, було багато кримських татар. Вони розказували про війну, яка почалася у Криму, як їх виганяють та гноблять там.
"Ми почали допомагати їм, бо знали інформацію напряму від студентів, родичі яких там проживали. Від друзів я дізнався, що вони пішли у госпітальєри. Вони мені скинули сайт, де я заповнив анкету та потрапив у "Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Миколи Пирогова". Туди відправлялися медики на ротацію. У листопаді 2018 року вийшло потрапити у лікарню. Якраз був наступ і там потребували хірурга. Від друзів я чув, що там не вистачає лікарів. Мені хотілося поїхати та допомогти. Я не міг поїхати як солдат, але я точно знав, що можу поїхати як хірург. Почуття було неоднозначне, було радісно і страшно", – пригадав Микола Коротя.
"Навіть з даху лікарні було видно прапори так званих "ЛНР" та "ДНР", прапори Росії"
Микола Коротя з Києва відправився до Лисичанська. І вже 2 грудня 2018 року почав працювати у лікарні в місті Попасна, що у Луганській області. Пригадує, що до лікарні, яка стане майбутнім місцем праці, його підвозили українські військовослужбовці.
"Лікарня стояла на краю міста, і за 500 метрів з виїзду стояв наш блокпост. Інше місто було окуповане. Навіть з даху лікарні було видно прапори так званих "ЛНР" та "ДНР", прапори Росії. У лікарні залишився один лікар-хірург. Головний лікар мусив їздити між трьома містами та він не встигав оперувати. У відділенні було 60 хірургічних ліжок. І цей один хірург тут працював. Туди привозили й військових і цивільних. У мене було цілодобове чергування. Спочатку я жив у підвальному приміщенні, яке було зроблене спеціально для медиків. Потім волонтери зробили ремонт у палаті, куди мене перевели", – розповів лікар-хірург.
Фото з особистого архіву Миколи Короті
Військових, за словами лікаря, привозили, зазвичай, вночі або під ранок з різними пораненнями.
По коридорі тяганина, чую, що бігає багато людей. Я вийшов – і вже привезли військового. У нього було дуже важке поранення – осколок залетів за бронежилет, пробив грудну клітку, діафрагму та печінку і вийшов. Тоді приїхав головний лікар-хірург АТО. У мене був стрес, невже таке буде кожного дня? Постріли не замовкали, не було такого дня, щоб їх не було. Перший місяць я, мабуть, навіть не виходив на вулицю й постійно був у цій лікарні,
– каже чоловік.
На Новий рік 2018 року Микола Коротя поїхав до батьків, але згодом знову повернувся на фронт ще на два місяці. За словами лікаря-хірурга, перед тим, як накрити операційний стіл, вони мали вдало зробити обстеження військового, який до них потрапляв. Зокрема, він пригадує історію після артилерійського обстрілу окупантів.
Тоді завжди збирали особовий склад та рахували, чи всі є і чи все гаразд. Одного разу, солдата не дорахували. Через два дні хлопці знайшли його там, де він пропав: без свідомості та, мабуть, у наркотичному стані. На санітарній машині його привезли до медиків. Він був перемотаний і весь у ранах.
Ми побачили, що у нього проникливі рани. Хтось перев’язав його професійно. Ми хотіли покласти його на операційний стіл, але головний лікар заборонив. Сказав, що треба перш за все зробити рентген. Коли ми просвітили, то у животі побачили фігуру овальної форми. Після цього евакуювали пів лікарні, приїхали сапери. Згодом, як зробили операцію, виявилося, що там була граната. Хлопець вижив, його стан стабілізували,
– розповів чоловік.
Артем Кузьмич з позивним "Грот" – екс-боєць ССО
Фото з особистого архіву Артема Кузьмича
Артем Кузьмич з позивним "Грот" у 2014 році у віці 18 років приїхав з Білорусі на російсько-українську війну. Спочатку був у добровольчих підрозділах, згодом став бійцем Сил спеціальних операцій та отримав бойове поранення.
З 2014 року я намагався проявити себе у різних добробатах, у яких тільки можна. Як тільки прикрили добровольчий рух і зробили можливим служити на контракті іноземцям, у 2016 році я пішов служити у 8-й полк ССО. Там я пробув до поранення. На одному із завдань я наступив на міну, коли ми поверталися назад й мені відірвало пів стопи,
– розповів чоловік.
Артем Кузьмич розповідає, що бойове поранення не завадило йому повернутися на службу, де він пробув ще понад 2 роки. За його словами, за людину і її дії мають говорити інші люди: "Чому я це показую? Бо я стараюся, щоб ця структура (ССО) розвивалася. І, якщо я можу на власному прикладі залучити нові кадри, я намагаюся це робити".
Чоловік отримав українське громадянство. У Білорусь через власну безпеку не їздив з 2014 року.
"Зі зрозумілих причин мене там одразу закриють. Як я поїхав, то в моєму домі були обшуки. Кримінальну справу на мене не заводили, у розшук Інтерпол мене не оголошували. Однак, один білорус, який був зі мною та приїхав воювати у 2014 році з Росією, після того як у 2015 році повернувся назад, його арештували через кілька днів та засудили на 7 років", – каже ексбоєць ССО.
Фото з особистого архіву Артема Кузьмича
Після поранення чоловік на протезі почав займатися джиу-джитсу та вже з перших місяців тренування почав займати призові місця.
"Коли я почав займатися джиу-джитсу, де можна отримувати навантаження, де сама нога може відпочивати, я задався ідеєю популяризувати це серед людей з інвалідністю. Мета – вигравати і показувати своїм прикладом, що люди-ампутанти – конкурентні. Життєдіяльність людини з ампутацією нічим не відрізняється від звичайної людини. Наприклад, я стрибав з парашутом, бігав, катався на мотоциклі, займався скелелазінням. Чим відрізняється людина з ампутацією? Просто своїм ресурсом: менше пройти, пробігти, бо нога просто втомлюється. А спорт потрібен всім. Як людина, яка прожила вже певний час з цим, можу сказати, що цей вид спорту – хороший вихід", – каже Артем Кузьмич.
Фото з особистого архіву Артема Кузьмича
Перші змагання, у яких взяв участь чоловік з позивним "Грот", відбулися через 4 місяці тренувань. В області чоловік зайняв 1-е місце. Потім став учасником Всеукраїнських змагань, де він також здобув першість у своїй категорії.
Якби в мене було дві стопи, я б це не афішував. Однак, оскільки за мною спостерігають люди, я хочу мотивувати, щоб не було ніяких суїцидів, щоб вони бралися за голову. Тому я хочу сказати, що ніяких проблем немає, треба просто розуміти свої обмеження та свої переваги. У джиу-джитсу є свої переваги. З цим можна не просто жити та адаптовуватися, а жити та користуватися. Це дуже цінна ідея і я хочу це розганяти,
– додав чоловік.
"Гострота між життям та смертю може робити людину максимально щасливою"
За словами чоловіка, людина, що воює, завжди знає, за які цінності. Тому, повернувшись із війни, всі мають розуміти, що "їхній світ більше ніколи не стане таким, який був раніше, з бойовим пораненням людина чи ні".
"На світ ти будеш вже по-іншому дивитися. Що я б порадив? Користуватися цим, користуватися своїм унікальним досвідом у всіх сферах. Треба просто правильно розвернутися та зрозуміти, що цей досвід унікальний. І ця гострота між життям та смертю може робити людину максимально щасливою. Коли людина опиняється на межі смерті, вона може відчути життя по-справжньому. І це великий та важливий ресурс, щоб бути щасливим", – додав учасник російсько-української війни.
Олексій Новіков – найсильніша людина світу, стронгмен
Фото з особистого архіву Олексія Новікова
"Я бачив сімейну повагу до спортсменів"
Олексій Новіков – найсильніша людина світу 2020 та 2021 років, володар чотирьох титулів, найсильніша людина України. Чоловік розповідає, що у дитинстві спостерігав за змаганнями спортсменів, які виступали у Києві та в Україні.
Мій дідусь робив обладнання. Я близько був знайомий з цим всім, бо він часто мене брав на різні змагання. Такі спортсмени, як Василь Вірастюк та інші були близько біля мене. Я бачив сімейну повагу до спортсменів. Це і сформувало повагу до спорту,
– пригадує Олесій Новіков.
Потрапивши у коледж у 15 років, він почав плідно займатися у залі та показувати перші результати: "Мій дідусь запропонував мені піти до тренера по "Богатирських іграх". Я потрапив до тренера, який дав мені основну базу. З ним ми працювали перші 2 – 4 роки. У мене був хороший потенціал і вже через два місяці я виступив на змаганнях та зайняв там 3-є місце. У цілому йшло все добре, я займав перші місця, ще коли був молодим хлопцем, якому було тільки 18 –19 років.
Фото з особистого архіву Олесія Новікова
"Я дуже розчаровувався і вже думав над тим, щоб покінчити зі своїм спортом"
Олексій Новіков розповідає, що найважчим моментом для нього, як для спортсмена стали змагання у місті Дубай. За день до них йому порушили системи у спині та розслабили м’язи, які тримали спинні диски.
"У мене були високі шанси виграти й там був хороший грошовий виграш. І тоді цих грошей я дійсно гостро потребував. Коли я почав робити першу вправу, я поламався й отримав травму. Через це я програв всі змагання та ледь-ледь став п’ятим. Огидно виступив, і моя реабілітація була дуже довга та важка. Спина боліла понад 3 місяці та нічого не допомагало. Я дуже розчаровувався і вже думав над тим, щоб покінчити зі своїм спортом. Але методом спроб та помилок, я відновився та продовжив виступати", – каже чоловік.
Фото з особистого архіву Олесія Новікова
На думку Новікова, коли отримуєш титул найсильнішого, найважливіше – залишатися людиною.
Як це бути найсильнішою людиною планети? Так само, як і звичайною. Є певне усвідомлення, що зараз цей титул мій і що в цьому році сильніших від мене на цій планеті людей немає. Але те, що я бачу спортсменів, які "ловлять зірку" – це лякає. Я дуже боюся стати зарозумілим. Для мене важливо залишатися людиною, якою я був з самого початку. Звісно, все змінюється, але звичайні моменти: доброта та співчуття повинні залишатися у людині. Це важливо, на мою думку,
– додав Олексій Новіков.