Агробізнес і українське село – шляхи розходяться (частина 2)?

Частина 1

...

Частина 2. Переваги та недоліки системи, базованої на крупному землеволодінні

«Аргентинська пастка»

Економічна традиція відносить держави, де агровиробництво є рушієм економіки, до відсталих країн. Разом із тим, у всіх без винятку розвинених державах рівень розвитку агросектору знаходиться на дуже високому рівні. Різниця полягає у структурі економіки: наприклад, у США, попри те, що вони є незаперечним агро-лідером серед держав світу, с/г створює лише 2% ВВП і роботу для менш ніж 3% населення. Але при цьому річний обсяг продукції фермерських господарств у США становить близько 300 млрд. дол. США.

Вибір сільського господарства як головного пріоритету розвитку економіки держави загрожує нам потраплянням до т. зв. «аргентинської пастки». Починаючи з 1880 року, ця держава досягла видатних успіхів у розвитку сільського господарства, перетворившись на головного постачальника м’яса та зерна до Європи. Зараз у це важко повірити, але ще 100 років тому за рівнем ВВП на душу населення «Срібна країна» поступалася США тільки на 20%, вдвоє обганяючи Італію і майже у півтора рази - Францію. Власне, саме тому до цих країв мільйонами приїжджали емігранти із усієї Європи, у тому числі й сотні тисяч українців. Економіка трималась на експорті сільгоспсировини, який набув такого розмаху, що 7% усього світового експорту припадало на Аргентину.

Аналогії з сучасною Україною напрошуються самі собою: передумовою ривка Аргентини стало співпадіння ряду факторів:

1) Доступ до величезних земельних площ. Якщо у 1870-их аргентинські гаучо відвойовували їх у корінного населення, то українським землевласникам вона дісталась на правах оренди від простих українських селян;

2) Зростання платоспроможного попиту на с/г продукцію. Якщо аргентинське «вікно можливостей» було пов’язане із зростанням рівня доходів європейців, то Україна більш орієнтована на країни, що розвиваються, підвищення рівня благополуччя населення яких дозволяє йому збагатити свій раціон за рахунок також і українських продуктів;

3) Технологічна революція: у аргентинському випадку ідеться про широке впровадження пароплавів, що пришвидшило та убезпечило перевезення збіжжя через океан, а також холодильних установок, які дозволяли зберігати м’ясо. Зараз же в Україні спостерігаємо впровадження передового досвіду аграріїв розвинених країн, а також новітніх розробок у галузях культивування, насінництва тощо. Очевидно, технічне переозброєння займе не один рік, як і відновлення родючості земель, подекуди просто «вбитих» бравими агрономами радянського зразка, проте тенденція є, і вона цілком стійка.

Хотілося б, щоб аналогії на цьому й завершились: як відомо, залежність від рівня експорту двічі зіграла із Аргентиною злий жарт: під час Першої Світової війни, а також Великої депресії. Як і у нас, ставка на крупні латифундії і соціальна нерівність розігрівала протестні настрої суспільства, яке, з набуттям права голосу широкими верствами населення, майже незмінно обирало відвертих популістів, які часто за одну каденцію умудрялися накоїти стільки дурниць, скільки їх консервативним попередникам не вдавалося від часу набуття Аргентиною незалежності. У підсумку, європейці із американцями потихеньку налагодили власні АПК, та й відносна прибутковість сільського господарства почала потихеньку знижуватись і країна стала скочуватись спочатку у рецесію, а потім – до умов жорсткої кризи.

Як резюме із аргентинського досвіду, слід виокремити дві ключові для нас тези:

1) Країні із значним прошарком бідного населення та селян не варто робити однозначну ставку на крупні латифундії – це не тільки злить бідних, а й узалежнює економіку від настроїв інвесторів (до І Св. війни основними інвесторами у економіку Аргентини були британці, після неї - американці). На відміну від дрібних фермерів, які не мають альтернатив, крім як чесно обробляти свій клапоть землі, інвестори із легкістю можуть вивести свої капітали у затишнішу гавань.

2) Слід пам’ятати старе, як світ, правило про те, що яйця краще розклададти по різних кошиках. Розвинене сільське господарство як фундамент зростання та засіб залучення валюти – це, звісно ж, чудово, але якісний розвиток економіки потребує становлення наукомістиких галузей та використання високих технологій.

Чи є альтернатива агрохолдингам?

У країнах ЄС агрохолдинги не набули поширення, переважають невеликі ферми загальною площею оброблюваних земель біля 50-70 га. При цьому, слід розуміти докорінну відмінність, що полягає у рівні урбанізації розвинених країн та України. Якщо у тій же Данії рівень урбанізації близький до 90%, фермери у ЄС-15 складають близько 3% населення (як і у США). Україна ж перебуває на значно більш ранній стадії урбанізаційних процесів, третина нашого населення, близько 15 млн. чол., мешкає у селі. Тому Україні варто вивчати досвід країн із схожими соціально-економічними ситуаціями. Найпоказовішим є досвід Польщі, дуже близької нам як культурно, так і за основними вихідними параметрами аграрної сфери, наприклад, тим же рівнем урбанізації. Так от, середня площа польської ферми дорівнює приблизно 12,3 га, що десь у 35 раз менше, ніж в Україні.

Причина такої відмінності криється у тому, що большевистська антиселекція, пам'ять жертв апогею якої ми вшановуємо сьогодні, вдалась: українському селу катастрофічно не вистачає ініціативного трудівника, який здатен не просто кидати гній вилами, куди вкажуть, а й самостійно вирішувати проблеми збуту продукції, асортиментної політики, удосконалення технологій вирощування тощо. Майже усіх, хто був здатний мислити самостійно і самотужки на себе заробляти, створювати робочі місця для інших, а отже, був небезпечний большевикам, або зморили голодом, або постріляли, або вивезли до Сибіру чи Казахстану. Гіркі плоди тодішньої слабкості наших предків, яким не стало снаги задушити червону гідру, пожинаємо зараз: на селі дефіцит не тільки тямущих і підприємливих фермерів, а й просто непитущих і не схильних до крадіжок, роботяг.

Звісно ж, держава дуже мало підтримує дрібних фермерів, але їх ефективність, в цілому, є вкрай низькою. Ще нижчою є урожайність у особистих селянських господарствах, де вона мало чим відрізняється від середини минулого століття. Можна зробити припущення, що ставка на дрібні господарства (реалізована через законодавче обмеження максимального обсягу земель у володінні однієї особи), вмотивована навіть благими намірами щодо уникнення ризику монополізації ринку, призведе до зниження обсягів вирощеної сільськогосподарської продукції, в першу чергу, товарної (за стандартами тих же супермаркетів) та вищосортної.

Вочевидь, у випадку України обґрунтованим є висновок американського дослідника Брюса Джонсона, що корпоративний аграрний бізнес радше підсилює сільську економіку, ніж послаблює. Швидше за все, той шлях розвитку аграрної сфери України, який ми маємо зараз, є цілком відповідним нашим реаліям та, за даних обставин, досить раціональним. Доки підростають нові гравці, на ринку домінують крупні господарства. Зрештою, сам факт монополізму не є поганим сам по собі, погано, коли ним намагаються зловживати, наприклад, перешкоджати вступу у бізнес нових гравців, у даному випадку, дрібних фермерів.

Таким чином, суто із економічної точки зору, розвиток потужних агрохолдингів бачиться на даний момент у більшій мірі благом, аніж лихом вітчизняного агросектору. Їх розвиток означає суттєвий ріст продуктивності праці, урожайності, технологічного рівня обробітку земель та зберігання продуції. Зрештою, вони можуть слугувати орієнтиром, певним еталоном для невеликих фермерів. Майбутні фермери європейського зразка можуть вирости із агрономів, менеджерів, інших спеціалістів, що зараз зайняті у агрохолдингах і мають можливість навчатися використанню передової світової практики. Але це в теорії…

У наступній частині мова піде про соціальний аспект даного питання: майбутнє сіл у контексті сучасних тенденцій і перспектив розвитку українського АПК