А тепер уявіть, що в крижаних регіонах військовим обох країн доводиться воювати. Індія, наприклад, відправляє 65% своїх солдатів на підготовку до спеціальних шкіл, де вчать методикам ведення бою в холодних засніжених горах. Пакистан – приблизно 50%.

Попередній випуск Росія "грає м'язами" навіть в Арктиці: потужна військова присутність у крижаному регіоні

Але навчання для снігових підрозділів цих країн існувало не завжди. Поява таких спеців був вимушеним кроком. Першими людьми, які пішли в снігові бої, стали регулярні військові, які були зовсім не готовими до таких умов.

Причиною такого швидкого розвитку шкіл підготовки стала битва за Сіачен – льодовик, який колись був спірною територією, а потім – надважливим стратегічним об'єктом. Кожен хотів урвати собі шматок. Тож сталося так, що тепер обидві країни мають багатотисячні снігові підрозділи, які вміють не просто вести бій у глибоких кригах чи засипаних снігом місцинах.

Ці хлопці вміють воювати між заморожених скель, гасати на лижах серед лавин, і навіть примудрилися завезти бронетехніку на висоту у понад 5 тисяч метрів над рівнем моря.

"Для початку операції ми обрали 13 квітня. Адже хотіли вийти якомога швидше, щоб випередити пакистанців. Інформації в нас особливо й не було. Все, що ми знали – пакистанські війська можуть вирушити в дорогу у будь-який момент", – поділився військовослужбовець Віджай Чанна.

Випередити пакистанців допоміг збіг обставин. Індійська розвідка повідомила, що Ісламабад готує військову експедицію із захоплення льодовика. Щоб не гаяти час, керівництво Нью-Делі зв'язалося із європейськими постачальниками зимового обладнання та екіпірування.

Виявилося, що вони натрапили на ту ж саму контору, де своє спорядження брали і пакистанці. Тож замовивши удвічі більше – рушили в дорогу. Шлях, до речІ, був не простим. Доводилося долати такі маршрути, до який ніхто насправді не був готовим. Проте лише через те, що індійцям вдалося першими добратися до основних точок на вершині, вони змогли утримати льодовик і не пустили пакистанців нагору.

Військові гинули від жорстких погодніх умов

Однак ціна перемоги теж була високою. Ісламабад втратив не менше 3 тисяч бійців, Нью-Делі – приблизно тисячу. Там, на висоті понад 5 тисяч метрів, в хід йши не тільки кулі, а й льодоруби, сокири і все, що було під рукою. Попри це, дослідники та й учасники битви кажуть, що більшість військових загинули від жорстких погодніх умов. Багатьом навіть не вдалося дійти до вершини. А ті, хто повернувся живим – мали проблеми на все життя.

Інструктор школи HAWS розповів: "Коли військові вирушають на завдання у такі висоти, то мають багато проблем: брак кисню, занадто низькі температури, снігові замети, лавини і погана видимість. Якщо солдат хоче захищати кордони своєї країни, служити народові, то мусить знати, як справлятися з усіма цими викликами".

хавс
Екстримальні умови – виклик для військових / Фото ANI

На вищеперелічених викликах проблеми гірських засніжених місцевостей не закінчуються. Один із найнебезпечніших нюансів – снігові печери. Провалившись туди, вибратися самостійно майже неможливо. Все залежить від її глибини і отриманих пошкоджень від падіння. І це вже не говорячи про прірви, круті спуски і ще крутіші підйоми.

Екстримальні умови не для кожного

Тому військові під час руху на вершини Сіачену рухалися шеренгою, прив'язані один до одного, щоб в разі непередбачуваної ситуації – витягнути бійця з біди. Така тактика пересування значно сповільнює рух і вимагає багато сил. Поновити їх можна на перевалі за обідом чи вечерею.

Але й там була проблема. Температура інколи сягала нижче 45 градусів за Цельсієм. За такої температури, запаси провізії перетворювалися на каміння, яке спочатку треба було розморозити, а вже потім приготувати. А це теж забирає чимало дорогоцінного часу. Ба більше, якщо в команді з'являвся травмований, то кількох людей відправляли вниз, щоб врятувати постраждалого. В таких екстримальних умовах працювати можуть далеко не всі.

Варто прочитати Першими побачать атаки Росії: суворі тактики боротьби та виживання "арктичних воїнів"

"Ті військовослужбовці, яким вдалося добратися до вершини Сіачену втрачали пам'ять, мали високий тиск, проблеми з шлунково-кишковим трактом, у них німіли кінцівки і були різні застуди. Люди, які добиралися до висоти у 6 тисяч метрів, мали потім ще й проблеми зі психікою. Хоча вони були досить міцними горішками", – зауважила військовослужбовиця Рівандра Манн.

У 1987 та 1989 роках в пакистанців ще були спроби відбити Сіачен. Досягти поставленої мети не вдалося. Їм пощастило вигнати індійців лише з деяких баз, але не з льодовика. Утримання стратегічно-важливого об'єкту і постійна напружена ситуація призвела до того, що обидві країни почали створювати спеціальні тренувальні бази, де вчили своїх військових методикам ведення бою в гірському засніженому середовищі.

Обоє ж готувалися вкотре зійтися у битві за вершину, яка обіцяла подарувати "власнику" тактичну перевагу над суперником. Наразі обидві сторони мають в районі Сіачену до 5 тисяч військовослужбовців, які несуть службу в регіоні. Ще десятки тисяч залишаються у резерві – готові вийти в бій у будь-який момент.

Для цього їх постійно тренують на базах, де умови максимально наближені до тих, які чекатимуть на солдатів під час сходження на Сіачен. Тільки в реальній битві вже не буде імітацій пострілів чи протоптаних снігових доріжок. В реальному бою на обидві сторони чекатимуть:

  • ракетні обстріли;
  • повна відсутність такого поняття як "маршрут";
  • майже нульова видимість;
  • кисневе голодування.

Втім для цього їх якраз і готують. Наприклад, 65% армії Індії вже навчили тактикам бою і виживання у глибоких снігах і на високих горах.

"Солдат завжди повинен бути підготовленим. Він має знати, як діяти в снігу, на висотах. Насамперед як вижити на висоті в 6 тисяч метрів і вище, де кисню мінімум, а ресурси постійно на нулі. Наша школа створена спеціально для того, щоб вчити наших соладтів вміти все, що пов'язано із битвами у таких місцевостях", – зазначив військовослужбовець Тарун Кумар.

Очевидно, що в глибоких снігах вчать, як правильно їздити на лижах, ходити на снігоступах і правильно вдягатися. Та є один невеличний нюанс, яким, наприклад, не користуються військові Росії чи США в Арктиці. Там, в горах Сіачену, під час пересування на лижах у руках потрібно тримати не зброю, навіть не палиці, а льодоруб.

Він потрібен на випадок, якщо військовий впаде і почне стрімко летіти донизу. Там вчать людей, як швидко і правильно вчепитися льодорубом у поверхню даху чи снігу і врятувати собі життя. Дуже важливо зробити це максимально швидко. Адже падіння – це лише секунда. І якщо військовий потягне за собою того, хто йде перед ним (вони всі прив'язані), то потім донизу полетять всі, хто йшов у шерензі.

школа
Школа HAWS / Фото Hindutva

Звичайно ж, що майбутніх гірських воїнів вчать правильно будувати укріплення, копати окопи в снігах і робити настільки міцні снігові блоки, щоб ворожі кулі не могли їх пробити. До речі, про розвідку. Крім того, що інформацію про розташування військових об'єктів та рельєф місцевості повідомляють спецслужби у таких підрозділах, зазвичай солдати ще й збирають інформацію самостійно. І методи там дещо дивні.

"Коли ми виходимо на завдання, то намагаємося зібрати всю інформацію про ворожу територію. Ми беремо її із гугл-картинок або дивимося на світлини зі своїх супутників. Але найважливіший і найнадійніший спосіб – змалювати територію власноруч. Це найкращий спосіб підготуватися до операції", – сказав інструктор школи HAWS.

Китайці теж претендують на Сіачен. Ба більше, регулярно намагаються "вставляти палки в колеса" індійцям. Це неприємно, але нічого критичного наразі немає. Адже востаннє серйозні бої в гірських регіонах Китай проводив ще в 1960-х роках. Однак це зовсім не означає, що офіційний Пекін не готовий до протистояння. Принаймні, в Китаї вдають, що готові.

Там організовують щорічні навчання, де свою міць показують танки та артилерія, бойові гелікоптери та безпілотники, ракети і різні бронемашини. Є, щоправда, одна проблема – наразі на таку висоту як Сіачен (а його вершини інколи й сягають 7 тисяч метрів) можуть піднятися не всі гелікоптери. Їм не вистачає повітря. Перевозити танки – надто довго.

Вже добре укріплені позиції суперника на горі можуть дати відпір ще до того, як китайці почнуть велике сходження. Та якщо поодинці з Китаєм і Пакистаном індійці ще справляються, то перемогти одразу двох – завдання не з найлегших:

"Сіачен розділює Китай і Пакистан: Китай – на Сході, Пакистан – на Заході. Обидві сторони могли б легко об'єднатися, якби хоч хтось із них контролював Сіачен. Якби це сталося, то вони запросто могли б захопити й інші території. Тоді нам було б не переливки. Захищатися було б набагато важче", – заявила індійська військовослужбовиця.

Повномасштабної війни між Китаєм та Індією немає

Наразі повномасштабної війни між китайцями та індійцями немає. Все обмежується лише поодинокими прикордонними сутичками і безперервним патрулюванням своєї частини території.

Китай регулярно посилає патрулі для моніторингу ситуації. Але вони, як виявилося, не надто пристосовані до несення служби у таких умовах. Їхня форма – нічим не відрізняється від тих військових, які служать в місцях із кліматом притаманним для Китаю. Їхнє взуття не дуже то й витримує навантаження на такі гострі каміння і пересування скелями.

Цікаво Китай будує власну "Зону 51" в одному з віддалених районів

Екіпірування у них теж не пристосоване. Єдине, що вони мають із собою – зброя, провізія та набір для надання домедичної допомоги. Адже не всім вдається пройти маршрут і повністю обійти територію патрулювання. Немає навіть банального пристосування у вигляді укриття, яке могло б заховати солдатів у випадку негоди.

Китайський військовий відзначив: "Єдине, що я хочу робити зараз – патрулювати цю територію. І я продовжу робити це й наступного дня – я зможу. Наступного місяця – якщо зможу. Наступного року – якщо зможу. Словом, я робитиму це доти, поки в мене будуть сили".

Хоч війни поки немає, ситуація постійно тримається напруженою – 3 держави хочуть заволодіти висотами льодовика Сіачен. А для цього потрібно спочатку навчити людей воювати у таких місцинах, а потім – відібрати з них найкращих. Тільки такими методами можна здобути перемогу:

  • Індія, наприклад, постійно модернізує екіпірування своїх солдатів. Крім того, що їхні наплічники мають понад 35 кілограмів, у деяких вилазках військовим доводиться брати із собою спеціальні апарати, що стріляють рогачами. Вони необхідні, щоб долати круті схили. Такий девайс може метати гаки із тросами на відстань до 60 метрів;
  • пакистанці ж до екіпірування військових ставляться не так прискіпливо. Натомість роблять ставку на технології. І хоч через особливості рельєфу та погодні умови відбити Сіачен повністю не вдалося, у локальних протистояннях техніка легко справляється із завданнями. Принаймні із тими, що стосуються битв із індійцями. Другі у технологічному плані значно відстають від сусідів.

"Індійська армія потребує модернізації. Наприклад, сили ВПС мають в арсеналі старі літаки, які не дотягують до озброєння сусідів. І 2019 рік це добре показав – коли ситуація довкола Кашміру вкотре загострилася. Пакистанські винищувачі легко збили індійські МІГ-21", – розповів журналіст Al Jazeera Алекс Гатопулус.

Індійська база
База індійської армії / Фото Ginger Tea

Точніше не індійські, а російські, які Москва постачала до Делі. А на озброєнні Ісламабаду американські Ф-16. Хоча зараз, враховуючи нестабільну ситуацію в регіоні, а також необхідність втримати Сіачен, індійці звернулися по допомогу з озброєнням та технікою до Франції, США і тієї ж Росії. Адже для війни в горах, та ще й в засніжених – покладатися на самих людей безглуздо.

Потрібна техніка, щоб забирати поранених, доставляти ресурси та екіпірування. Підтримувати вогнем і в разі чого – максимально швидко евакуювати підрозділ. Без техніки тут не обійтися. Наразі Індія не може дозволити собі розбудувати повноцінну інфраструктуру довкола захоплених позицій на Сіачені. Мається на увазі дороги, огородження, надійні радари. Точно так само такими можливостями не можуть похизуватися і в Пакистані.

Китай може розбудувати шлях

А от третій претенедент на цю територію, Китай – має необхідні ресурси для розбудови шляхів. Хоч Пекін мало інвестує у розвиток екіпірування своїх крижаних воїнів, із технологіями та обладнанням, що дозволяють швидко розбудовуватися – там все гаразд.

"У Китаю є серйозна перевага. У них є високошвидкісні колії вздовж кордонів. Вони можуть будувати металеві дороги, різні приміщення із підігрівом для захисту своїх військових від низьких температур навіть у мінус 30 градусів за Цельсієм. Така інфраструктура дозволить їм постачати їжу й воду для своїх солдатів набагато швдше і легше, ніж би це робили індійці. А от чого китайцям бракує – так це досвіду", – вважає журналіст Гатопулус.

Прикордонні конфлікти все ж відбуваються

І саме тому китайці навіть не намагаються лізти у вже "звичний" для Індії та Пакистану клімат. Але це не означає, що в них немає сутичок. Нерідко трапляються прикордонні конфлікти між Пекіном та Делі. Обидві країни заявляють про свої права на незаселені ділянки землі:

  • високогірну соляну пустелю Аксай-Чин;
  • штат Аруначал-Прадеш на Північному Сході Індії.

Ця історія тягнеться ще з 1962 року, коли вперше і відбулася прикордонна війна. Китай, до речі, в ній переміг. Зовсім нещодавно, у 2020 році, військові обох країн почали нове протистояння. Китайці убили 20 індійців, натомість втратили понад 30 власних людей.

Цікаво Поглинання Китаєм очевидне, – Піонтковський припустив, що чекає Росію після смерті Путіна

Як би вони не намагалися пройти непоміченими і влаштувати якісь диверсії, в Індії пильно стежать за тим, щоб китайці не пробралися на їхню територію і відсікають будь-які спроби на повномасштабне протистояння. Можливо, саме через добре налагоджену роботу спецслужб і розвідки їм і вдається втримувати назріваючий конфлікт.

"Більшість наших військових відправляють на високі вершини. Аби утримати там контроль, треба добре вміти кататися на лижах, щоб бути мобільним і вміти зненацька нападати. Для цього треба знати, як кататися і вдень, і вночі, коли видимість обмежена. Ми вчимо своїх військових працювати у темноті, щоб вони могли виконувати будь-які завдання", – зауважив інструктор школи HAWS.

Щороку інструктори школи HAWS організовують курси перекваліфікації своїх гірських воїнів. Здавши їх, боєць не просто підтверджує свої вміння, але й покращує навички бою.

Тренування не припиняються ніколи, враховуючи, що ситуація в регіоні постійно тримається в натягнутому стані. Щороку ротації військових на Сіачені змінюються. Поряд із вже досвідченими командирами, Нью-Делі відправляє на навчання новачків, які по-трохи пристосовуються до життя в холодному кліматі.

HAWS
У школі HAWS відбувається перекваліфікація / Фото ANI

У Пакистані ситуація аналогічна, однак їм ще важче. Через те, що позиції Ісламабаду в битві за Сіачен нижче, їм набагато важче протистояти індійцям, адже в них менше оглядовості, менше можливостей для маневру. Та ще й до всього – ворог з висоти бачить кожен крок і тримає на постійному контролі кожен підступ до вершини.

Також читайте Команда підводного знесення UDT: найцікавіше про дайверів, які розміновували корабельні міни

"Складність курсу і виклики, які стоять перед військовослужбовцями постійно змінюються. Ми постійно покращуємо навички і тактичні можливості солдатів. Готуємо їх до складнощів, з якими на місіях доведеться стикатися щодня", – розповів інструктор школи.

До сьогодні залишається хіба спостерігати за тим, як розвиваються події довкола Кашміру та Сіачену зокрема. Армії всіх трьох постійно модернізуються, військові придумують все нові методи ведення бою, покращують екіпірування та обладнання. Претендентів є 3 і хто знає, скільки їх буде у майбутньому. Але факт залишається фактом – королем гори може стати лише один із них.