Радник заступника міністра оборони України Василь Будик розповів сайту "24" про те, як відбуваються переговори з ворогом, хто допомагає у звільненні наших бійців, та чому ніяк не вдається здійснити обмін "всіх на всіх".

Василю, розкажіть, де ви зараз перебуваєте і яка обстановка в тому місті?

— Зараз я в Краматорську. Обстановка – на війні, як на війні. Десь стріляють, десь воюють, десь тихо. Сьогодні вночі (13.07), до прикладу, обстріляли Красногорівку 120 мм мінами. Обстріляли житловий сектор, п’ятиповерхівки. Щодо потерпілих в мене ще немає інформації, але будинки постраждали дуже серйозно. До того ж, жодних військ в тому районі немає.

Ваша основна робота у зоні АТО – це звільнення полонених, скільки зараз, за вашими даними, українців у полоні?

— Ми маємо списки людей, які ймовірно є у полоні. Досі неможливо назвати точної цифри, адже не усі польові командири, не усі бойовики подають нам інформацію про знаходження наших хлопців там. Зазвичай, – це інформація, яку ми самі дістаємо тим чи іншим методом. Зараз ми орієнтуємося на кількість від 220 до 300 осіб, яких ми можемо виявити. Є такі полонені, про яких ми знаємо точно, що вони є у різних польових командирів. Є такі, щодо яких ми лише передбачаємо, що вони опинилися у полоні. Отже, до 300 осіб, цілком ймовірно, ми можемо знайти.

У ці списки полонених входять і військові, і цивільні, чи лише військові?

— Щодо військових у нас є окрема статистика. Ми маємо чітке розуміння, скільки хлопців є у полоні. Ця цифра значно менша. Також маємо списки цивільних і волонтерів. Зараз, наприклад, ми працюємо, як це не парадоксально, над звільненням російського журналіста Анатолія Полякова, який за нашим проханням поїхав до Луганська шукати наших хлопців, та його захопили, як шпигуна. Він вже три місяці перебуває у полоні і його звинувачують за статей "Зрада Батьківщини". А Росія нічого не робить для того, щоб звільнити свого громадянина.

Можете розповісти, як ви налагоджували контакт з бойовиками щодо українських військовополонених?

— Ви знаєте, що я сам був у полоні три місяці. І, відповідно, за той час у мене з’явилися контакти з тими людьми, які мене утримували. Через них мені вдалося встановити контакти з тими, з ким вони дружать. Так, потрошку, протягом року вибудовувався цей ланцюг. На жаль, він зараз у багатьох місцях обірваний. Були ліквідовані такі бойовики, як "Мозговий", "Бетмен", чув, що посадили Козіцина. Основна маса наших хлопців, яких ми знаходимо по неофіційним каналам "ДНР-ЛНР", вони якраз знаходилися у таких підрозділах, – у "Гіві", "Абхаза" та інших. Коли цей ланцюг почали рвати і знищувати командирів, працювати стало складніше.

Ви можете припустити, хто знищує терористичну "верхівку"?

— У них там все дуже складно. Явні конфлікти між собою. Одні підрозділи атакують інших, ведуть з ними бої, захоплюють один в одного території. Так само, маю інформацію про те, що полонені переходять з рук в руки, їх перевозять, терористичні формування відбивають їх один в одного.

Що найскладніше в перемовинах з бойовиками?

— Там є адекватні люди. З якими можна спілкуватися, зустрічатися, вони абсолютно нормально реагують. Зокрема, вчора в мене була така зустріч. Ми відвозимо продукти хлопцям, які перебувають у будівлі Донецької СБУ, у нас є така можливість, обговорили поточні моменти. Є люди, які через дві хвилини після розмови, починають по телефону дико кричати, обіцяють розстріляти чи мене, чи когось з людей. Але, знаєте, найголовніше, чого вдалося досягнути станом на сьогоднішній ранок – Президент домовився з Червоним хрестом про допомогу в пошуках наших хлопців. Не лише тих, про кого ми точно знаємо, а й ймовірні місця, де їх утримують. Насправді, без підтримки міжнародного співтовариства – ОБСЄ і Червоного хреста, знайти таких людей надто складно. Багато чого робиться завдяки верховному Головнокомандувачу.

Також, наприклад, під час обміну полоненими, коли звільнили 10 хлопців, була присутня Ірина Геращенко. Вона мала можливість побачити весь процес, від початку і до кінця. Не просто розтиражовані картинки по факту, а все, що передує цьому. А сам обмін – це кульмінація дуже складної роботи, яку не соромно показати країні. Найскладніше виявити полонених, домовитися хто на кого буде обміняний, домовитися, щоб той бік показав наших людей.

За рік вашої роботи, чи змінилися методи домовленостей, методи впливу на ворожий бік?

— Той бік не надто піддається якомусь тиску. Вони можуть просто замкнутися. Важливо не тиснути, а спробувати переконати їх, що обмін наших хлопців, також і в їхніх інтересах. Тут справа у тому, що багато з польових командирів утримують наших військових, як резерв, у випадку потрапляння у неприємності їхніх бойовиків. Наприклад, потрапляння "ополченців" у полон до нас. Тоді вони вже самі відкрито виходять на зв’язок, повідомляють про наших полонених, хочуть забрати своїх, просять обмінятися. До цього моменту вони можуть жодним чином не проявлятися.

Чи ведуться переговори безпосередньо з самою Російською Федерацією щодо обміну полоненими?

— Звичайно. Переговори відбуваються на усіх рівнях, в тому числі і з армією Росії. Абсолютно скрізь, де є можливість провести паралель і встановити контакт, відбуваються переговори.

З ким легше домовлятися, з сепаратистами і бойовиками чи з російською стороною?

— Тяжко скрізь. Просто, є адекватні люди, а є неадекватні. Вони є, як серед "ополченців", так і серед російської армії.

За рік війни, чи змінився ворог, як у питаннях ведення війни, так і у вашій роботі?

— По-перше, стали менше катувати наших військових. Хоча, таке все рівно відбувається. І от, наприклад, розвідника 28 бригади Романа Капация, ми забирали у дуже тяжкому стані. Він зазнав серйозних знущань і катувань. І дуже гостро стояло питання його звільнення. Ми чітко знали, що він у полоні і де саме. Якби він загинув, на ньому були б чіткі сліди від катувань. Проте, нам вдалося переконати ту сторону віддати нам нашого хлопця, поки він не помер.

Загалом, чи ви отримуєте інформацію про стан полонених?

— Ми намагаємося усе це контролювати. Немає такого налаштування, щоб нам показували і розповідали про стан військових. Але, все одно, є люди з того боку, які нам у цьому плані дуже серйозно допомагають.

Коли ви обговорюєте з бойовиками процес звільнення полонених, ви домовляєтеся про конкретну кількість. Отже, як ви визначаєте, кого звільняти зараз, а кого дещо пізніше? Чи це питання визначається ультимативними методами?

— Є декілька факторів. Але першочерговим для нас є стан нашого бійця. Поранені хлопці першочергово підлягають обміну.

Потім ми обмінюємо тих, хто максимально довго перебуває у полоні.

Чи вирішується питання тих полонених, які зараз у Росії? Ми знаємо про Савченко і Сенцова, але, за деякими даними, їх там близько 30 осіб.

— В цьому питанні працює вищий рівень, ніж в нас – державний. Президент при усіх дипломатичних зустрічах, насамперед, акцентує увагу на звільненні людей, які перебувають не лише на території України, але і на території Російської Федерації. Я не маю контактів, щоб вести переговори про звільнення цих людей. Тут дуже важлива особиста участь Президента.

Відбувається постійне проникнення диверсійних груп.

На сьогоднішній день у нас "перемир’я", але кожен день є поранені, є і загиблі. А чи беруть зараз у полон?

— Беруть. Перемир’я абсолютно умовне. Відбувається постійне проникнення диверсійних груп.

Але з нашого боку, коли виявляється диверсійно-розвідувальна група противника, існує домовленість, брати у полон, а не знищувати. Для того, щоб ми могли обміняти наших солдат.

Скільки бойовиків перебуває полоні в українських військових?

— Це закрита інформація.

Можете описати, яка ситуація з кількістю російських військ?

— Коли я їду у своїх безпосередніх обов’язках, відповідно, це відбувається за домовленістю з іншою стороною. І їду маршрутами, які проходять подалі від скупчення будь-яких військ. Тобто, цілком виключається, щоб мені в поле зору потрапляли ворожі війська. Я можу виходити з тих даних, які отримую від штабу АТО. Ви їх теж можете бачити.

Щодо мого особистого спостереження – бачив одиниці солдат, але визначити їх приналежність чи то до російської армії, чи до "ополченців" немає можливості, адже на них відсутні розпізнавальні знаки. Але це і не моя парафія – визначати кількість військовослужбовців. Моє завдання – максимально зробити так, щоб хлопці якнайшвидше повернулися додому. Всі зусилля спрямовані у цьому питанні.

Чи ви спілкуєтеся з тими військовими, яких вдалося звільнити, у подальшому?

— Звичайно. Насамперед мене цікавить, що вони знають, кого бачили. І от, з останнього обміну, коли забирали наших хлопців, ми дізналися про ще дев’ятьох, яких вважали зниклими безвісти. Тепер ми чітко знаємо, де вони перебувають.

Поясніть, чому так часто зриваються домовленості про обмін "всіх на всіх", або інші щодо обміну?

— Донецьк зараз загальмував обмін і терористи висувають умови щодо прийняття закону про амністію. Тобто, як завжди, наші хлопці використовуються у якості шантажу і тиску на нашу країну. Оце є основним фактором, чому ці обміни зриваються. Але є і хороша динаміка. Є люди, які дуже серйозно рухають цей процес.

Один з них – Віктор Медведчук, який безпосередньо їздить у Москву, у Донецьк і Луганськ. І от останній обмін, можна сказати, – це колосальна заслуга Медведчука, який був у Луганську і зміг домовитися про визволення хлопців, які перебували у полоні майже рік.

Обміни робляться з допомогою Медведчука, оскільки в нього є стосунки з Росією

Ви назвали неочікуване прізвище

— Без його допомоги це було б дуже тяжко зробити. У цій справі я повинен бути об’єктивним і не маю права на власну думку і власні амбіції. Сказати, що ця людина нічого не зробила в цьому питанні, було б підлістю з мого боку. Отакі обміни робляться з допомогою Медведчука, оскільки в нього є стосунки з Росією, з Луганськом і Донецьком.

До того ж, він є офіційним представником України з питань звільнення військовополонених на Мінських переговорах.

От, власне, це багатьом і не подобається…

— Ну, подобається-не подобається. Запитайте про це у матерів, які отримали своїх синів додому живими. Ми можемо стрибати на емоціях, а можемо цілком беземоційно, тверезо виконувати ту роботу, яку на себе взяли. Тут я можу говорити лише фактами. Не усе мені подобається, і Медведчук знає про моє ставлення до деяких питань і до нього.

Ми просто прибрали особисте ставлення один до одного і проводимо зустрічі у площині роботи. Ми зупинилися на тому, що першочергово – це звільнення наших бійців, а потім усе решта. І, знаєте, це значно просунуло роботу. Хай історія колись дасть оцінку тому, що ми робимо.

Чи можете анонсувати, коли буде наступний обмін полоненими?

— От, знаєте, менше за все люблю анонсувати. Намагаюся відмежуватися від таких нюансів. Але крайній анонс, про обмін 10х10, був зроблений через те, що деякі журналісти неправильно потрактували слова Юрія Тандіта, який сказав, що відбудеться обмін в рамках "всіх на всіх", а в ЗМІ розповіли, що відбудеться обмін "всіх на всіх". Тому, мені довелося дещо знизити напругу. Через неправильне потрактування, в мене телефон став фіолетовим. Дзвонили сотні матерів, яким довелося пояснювати, що це невірна інформація. Доба чи півтори у нас пішло на те, щоб пояснити матерям, заспокоїти їх. Уявляєте, як це?

Напевно, це найскладніше – пояснювати рідним, що їхній солдат буде звільнений трохи пізніше.

— Складно і після обміну, бо дзвонять інші матері, питають, чому їх синів не звільнили, звинувачують інколи в тому, що ми не так працюємо чи що нам заплатили. Щоб ви розуміли, усе, що ми робимо, це лише з допомогою наших друзів. Ми достатньо довгий час перебуваємо на передовій. Коли в нас закінчуються фінанси або необхідні матеріали, ми змушені просити допомоги лише у них.

Ніколи в житті ми не дозволимо собі вибирати полонених, бо хтось нам подобається більше, чи хтось нам заплатив. Ми ніколи не брали жодної копійки з жодного родича, і не братимемо. А усі, хто намагається таке зробити, це аферисти, які намагаються нажитися на горі матерів і рідних. Будь-хто, хто просить якісь фінанси, на розходи, бензин чи ще щось, і стверджує, що він приймає участь у звільненні полонених – це аферисти. І ще раз повторю, – це бридко і підло – вимагати кошти з бідних родичів і заробляти на їхньому горі. У нас є ситуації, коли ми оплачуємо витрати на тому боці.

Ми просимо людей, і "ополченців", трапляється, також просимо, заправляємо їхні машини, вони привозять нам наших хлопців. Але робимо ми це виключно за власні кошти. От, коли ми вивозили Романа Капация, нам довелося винаймати швидку допомогу у Донецьку, я заплатив кілька тисяч гривень за те, що швидка привезло нашого хлопця. Нам зараз потрібно об’єднати зусилля з усіх боків – і з нашого, і з російського, і з Донецька та Луганська. Адже усі сторони шукають виходу з цієї війни та звільнення усіх людей, не лише військових, а й цивільних та волонтерів.

Потрібно шукати вихід з цієї кризи, адже кожен її день приносить чи загибель, чи поранення наших солдат. Ми не така велика країна, і ми не маємо права щодня ховати наших хлопців.

Нам потрібно жити, одружуватися, народжувати дітей, виховувати, вчитися, любити, але не гинути. Бо ця війна закінчиться, але ніхто нам не поверне здоров’я хлопців і тим більше життя.