Депутат від "Опоблоку" Вадим Рабінович, сам того не бажаючи, зачепив доволі болісну тему.
"Хто його запросив в Україну за останні 10 років? Хто з ним хоч раз розмовляв? Ніхто. Зате зараз давайте перепоховаємо!" – обурювався нардеп, маючи на увазі Олександра Олеся, чиє тіло нещодавно було примусово ексгумовано у Празі.
Помилка Рабіновича полягала в том, що політик говорив про письменника як про свого сучасника. Між тим Олесь помер ще у 1944 році. Але що з ним було б, якби він повернувся до України у 1920-1930-1940-ві роки?
Так виглядає могила Олександра Олеся на Ольшанському цвинтарі в Празі
Швидше за все, нічого доброго. До народження майбутнього депутата Рабіновича, котрий з’явився на світ у 1953-му, поет і прозаїк Олександр Олесь, напевно, не дожив би.
Власне, можна сказати, що Олесь таки повернувся в Україну своєю плоттю і кров’ю – повернувся в особі сина Олега Ольжича, котрого було вбито. Сам Олесь був змушений емігрувати невдовзі після жовтневого перевороту. З 1919 року він живе у Будапешті, Відні, Берліні, Празі.
У 1923 році за кордон виїздить дружина Олеся із 16-річним сином Олегом. Родина возз’єднується у Празі, де Олег навчається, а пізніше – у 1930-му – захищає дисертацію на звання доктора філософії.
Далі була тривала історія із участю Олега Ольжича в Організації українських націоналістів. У 1941-1942 рр., як засвідчують джерела, він жив у Києві, де налагоджував підпільну мережу ОУН. У 1942 він перебрався до Львова, де два роки по тому – 25 травня 1944 року – Ольжича заарештувало гестапо та відпровадило до концтабору Заксенхаузен.
Син Ольжича (також Олег, народився вже після його смерті), був переконаний у тому, що до арешту та смерті батька доклало рук НКВС, провівши цю операцію спільно з німецьким гестапо.
Олександр Олесь (Кандиба). Пережив звістку про смерть сина, Олега Ольжича, лише на півтора місяці
Олега Ольжича було закатовано в ніч на 10 червня 1944 року. Звістка про смерть сина підкосила Олександра Олеся. Він ненадовго пережив свого нащадка – помер 22 липня 1944 року. Мати Ольжича і дружина Олеся – Віра Свадковська – померла у 1948-му. До недавнього часу могила подружжя була на Ольшанському цвинтарі у Празі.
Дещо інше (але не менш трагічне) повернення у рідні пенати випало на долю Миколи Вороного – письменника, перекладача, актора та режисера. Вороний був одним із засновників Української Центральної Ради.
Микола Вороний. Розстріляний, як і його син Марко
З 1920 року – в еміграції. А з 1926-го – знову в Україні. По поверненню займався не політикою, а виключно мистецтвом – викладав у Харківському музично-драматичному інституті, згодом працював у Києві у Всеукраїнському фотокіноуправлінні тощо.
Суто гуманітарна та педагогічна діяльність Вороного не завадила більшовицькій владі висунути йому обвинувачення як… польському шпигуну. Перший арешт Миколи Вороного мав місце у 1934, але тоді все ніби минулося.
Письменника було лише вислано на Одещину. А у 1938-му стався другий арешт і тепер вже – скороспішний смертельний вирок. 7 червня 1938 Вороний був розстріляний разом з групою селян за вироком особливої трійки УНКВС Одеської області.
Необачно довірившись радянській владі, загинула ціла родина Крушельницьких. Батько, Антін Владиславович Крушельницький, письменник, літературознавець і педагог, після падіння Української народної республіки, емігрував до Відня, але у 1934-му повернувся до Харкова і вже за рік був арештований.
У 1935 році, Крушельницького-старшого, звинуваченого у підготовці терористичних актів, було засуджено на 10 років позбавлення волі та відправлено на Соловки. Але у 1937-му його справу переглянуто і вирок змінено на розстріл.
Родина Крушельницьких. Більшість зображених на цій фотографії загинули: Антін та Марія Крушельницькі, а також їхні сини Іван, Тарас, Богдан, Остап і донька Володимира
Двох синів Антіна Крушельницького – Івана та Тараса – було знищено ще раніше. Наприкінці 1934-го, їм, так само, як і батькові, було висунуто обвинувачення у підготовці терактів та замахів на життя радянських керівників. Братів (а разом з ними іще майже три десятки "терористів") розстріляно в підвалі київського Жовтневого палацу.
У 1937 році в урочищі Сандармох були розстріляні ще двоє братів Крушельницьких – Богдан та Остап. Тоді ж загинула і їхня сестра – Володимира, котра відбувала свій термін на Соловках, і, згідно із вироком, була розстріляна 25 листопада 1937-го.
Разом із Володимирою у той день стратили ще 509 осіб. Своєю смертю померла лише Марія Крушельницька – дружина Антіна та мати Івана, Тараса, Богдана, Остапа та Володимири. Влітку 1935 року у Марії зупинилося серце.
Мартиролог втрат продовжують імена емігрантів, не відомих не лише Вадиму Рабіновичу, а й пересічному читачу. Отже, хто іще складає розстріляну діаспору, котра зважилася на переїзд до України?
Василь Бобинський, учасник воєнних дій у складі Української галицької армії. Поет, котрий одним з перших виступив в жанрі еротичного віршування. Повернувся з Польщі до Харкова у 1930 році, а вже у 1933-му був заарештований вперше та відправлений на будівництво каналу "Волга – Москва". У 1937-му – заарештований вдруге, а у 1938-му – страчений.
Клим Поліщук, письменник, автор історичних романів. Емігрував у 1920-му, повернувся у 1924-му. За п’ять років по тому дістав від радянської влади 10 років таборів, а у 1937-му – розстріл.
Клим Поліщук з дружиною Галиною Мневською. Обоє були репресовані
Страчений все в тому ж Сандармосі – разом із сином згадуваного вище Миколи Вороного Марком, а також із Миколою Зеровим. Заарештована та ув’язнена на 5 років була й дружина Поліщука, Галина Мневська. Після звільнення їй було заборонено повертатися в Україну.
Мирослав Ірчан, поет, прозаїк, драматург. Підхорунжий у легіоні Січових Стрільців під час Першої світової війни. У 1922-1923 рр. жив у Празі, згодом перебрався до Канади. У 1932-му повернувся до України, а вже у 1933-му був заарештований.
Далі все йшло за відпрацьованою схемою: спочатку Ірчан був засуджений до 10 років ув’язнення й опинився на Соловках (де разом із Лесем Курбасом працював над постановкою вистав), а у 1937-му був розстріляний – нібито за організацію у таборі націоналістичного руху.
Мирослав Ірчан. Відбував ув’язнення на Соловках разом із Лесем Курбасом. Страчений там же
Повернення на Батьківщину вартувало життя і письменнику та перекладачу Антіну Павлюку (народився у 1899-му, емігрував до Чехії у 1922-му, приїхав в Україну у 1932 році, де згодом був репресований і загинув в сталінських концтаборах).
А також й публіцисту Пилипу Загоруйку, котрий у 1921 році був інтернований до Польщі, але повернувся у 1925-му, щоби ще через вісім років бути звинуваченим у контрреволюційній діяльності та загинути.
Отож, як бачимо, рішення про повернення в Україну оберталося для її еліти фатальними наслідками. Звичайно, мова йде про Україну, окуповану радянським режимом. До незалежної України ніхто з перерахованих діячів не мав шансу дожити через свій поважний вік.
А нащадків тих, хто не дочекався звільнення своєї держави з-під комуністичного ярма, навряд чи радує теперішній стан речей.
Те, що в сучасній Україні не знайшлося 770 доларів для того, аби пролонгувати оренду могили Олександра Олеся на празькому цвинтарі, є великою ганьбою.
Добре було б, аби, окрім ганьби, подібний випадок став би й приводом робити висновки та рятувати ситуацію з рештою поховань видатних українців на теренах інших держав. Станеться так чи ні – покаже час.