У 2022 році нові бригади і окремі батальйони створювались десятками, але з того часу ситуація змінилась.

Читайте також Ні, час не на боці Росії

Абсолютно здорових бійців практично не залишилося

Серед моїх друзів, що стали до лав у 2022 році, майже не залишилось неконтужених і не так багато тих, хто не був поранений хоч раз. Люди, які йшли до армії на емоційному коктейлі із ярості, люті й бажання помсти, закривали очі на свої проблеми зі здоров'ям так само як і військкоми.

Але зараз вже 2024 рік, і ніхто з тих бійців не став здоровіший, навіть той, хто не отримав один-два шматочки металу або контузію, яка чомусь не вважається суспільством за щось серйозне.

Це об'єктивна проблема. Але її можна заміряти, оцінити, внести в якісь рамки. Куди складніше з емоційним станом.

Так, майже всі мої побратими й посестри, з ким я спілкувався, ні на що особливо не сподівалися – "ми тут до кінця". Але це знання, ще і посилене емоційними гойдалками, не призвело до чогось хорошого. Наша армія – це зріз суспільства, а суспільство, як правило, не читає далі заголовків, в яких, між іншим, теж періодично пишуть абсолютну дичину заради хайпу і переглядів.

А що суспільство й армія читали в заголовках останні місяці? Роздуми про демобілізацію за 36 місяців служби, а потім повідомлення про те, що цього не буде. Ось і емоційні гойдалки – від надії до розчарування. Туди-сюди.

Зауважте Перспектива ще однієї великої війни

Відчуття бійців неважко зрозуміти. В армії ти майже повністю втрачаєш контроль над власним життям. Ти їж що скажуть і коли скажуть, воюєш поруч з ким скажуть (привіт фактично заблокованим переведенням), ідеш куди скажуть, і навіть ворожий снаряд не питає тебе куди впасти – поруч з тобою чи он там за бліндажем. Втрата контролю ще більш болісна тим, що ти не знаєш її умов і строків.

За 2 роки в Україні не створили систему мобілізації

Так, всі все розуміли коли йшли, і навіть сама думка про те, щоб дожити до завтра, була не у всіх. Але минули роки. Система мобілізації, яка могла б замінити наявних людей або принаймні дати резерви, дати можливість частіше виходити на ротації, щоб відпочити, дати змогу відпустити хоча б тих, хто насправді не може далі воювати – вона про*рана, ця система. Її немає. Хоча кожен військовий у відпустці бачить на вулицях свого міста чи села, що люди є.

Як наслідок, частина військових намагається знову взяти контроль над власною долею у свої руки. У мене немає точних чисел, бо вони секретні, але чисто суб'єктивно впевнений, що зростає і зростатиме кількість СЗЧ (самовільне залишення частини, більш відома назва – дезертирство) і куплених рішень ВЛК – як єдиних можливостей піти з армії.

Цікаво Україна задала тренд: які будуть наступні війни у світі?

Я не засуджую – я констатую: ці процеси взаємопов'язані і засобів боротися проти них наразі немає. "З армії є три шляхи: 200, 300 і тюрма". Сказано не дуже римовано, але дуже чесно.

Фактично серед поганого і дуже поганого шляхів обрали обидва. Відсутність чітких строків зменшує кількість призовників і одночасно, ймовірно, збільшує кількість "неповернень" серед військовослужбовців. Отже, рано чи пізно доведеться робити все ж таки більш сувору мобілізацію – але з запізненням, яке буде вартувати земель, життів, понівечених доль.

Хоча зважаючи на той негатив, який влада вже отримала за місяці епопеї під назвою "закон про мобілізацію", можна було вже схвалювати що завгодно – кількість негативу залишилась б незмінною. Але ні.

Між ганьбою і падінням рейтингів обрали ганьбу й отримали падіння рейтингів. Бонусом – ще більша недовіра у кожному з кутів магічного трикутника війни: армія – влада – нація.