У межах проєкту СВОЇ для 24 каналу Катерина поділилась спогадами про перші тижні війни, адаптацію до нового міста, пошуки роботи та інше.
До теми Я наче в СРСР побував, – історія Сергія про життя в окупованій Каховці та виїзд з міста
"Прихисток запропонував тренер із тхеквондо": як родині вдалось виїхати
З Харкова родині Катерини вдалося виїхати на початку березня. Спершу сім'я приїхала до невеличкого селища на Харківщині, згодом до Олександрії. Наступною зупинкою була Вінниця. А вже остаточно родина зупинилась у Городку, що на Львівщині.
Діти Катерини професійно займаються тхеквондо, і саме спортивна родина запропонувала їм прихисток у перші місяці війни.
"Наш тренер звідси, з Городка, але він 4 роки тому переїхав жити в Харків. Коли почалась війна, ми ж деякий час там (у Харкові) в підвалі сиділи. От і потім він сказав, що це не обговорюється, що "ви їдете до мене". Він так сильно переживав, як ми там, що в нас і зв'язку не було. Зрештою, ось так ми приїхали сюди в Городок, і зараз діти тренуються в свого тренера", – розповідає Катерина.
На Львівщину приїхала вся родина: Катерина з двома дітьми, її сестра з сином і батьки. До кінця весни вони жили вдома у тренера. Там, до речі, також жила і його старенька бабуся. А вже у травні родина Катерини роз'їхалась.
Сини Катерини продовжують займатися тхеквондо / Фото надане редакції 24 Каналу
"Перед вторгненням було відчуття, що війна неминуча"
У Харкові сім'я жила у районі, де було кілька військових об’єктів. Тому одразу в перші дні з початку повномасштабного вторгнення родина виїхала до іншого мікрорайону міста у бомбосховище. Передчуття, що війна неминуча, були у чоловіка Катерини ще за кілька днів до 24 лютого.
У мене чоловік взагалі такий не дуже метушливий. Але він почав носити додому то якусь гречку, то якісь макарони. Тобто людина, яка ніколи цим не займалась, починає робити запаси. Я йому кажу: "Що ти робиш? Що ти тягаєш, нам вже немає куди це складати". Казала, що 21 століття. Як інша країна може так просто прийти, якщо її тут ніхто не кликав? А він мені казав: "Кать, ну то війна буде, не сьогодні, не завтра". Але я дотепер не можу то сприйняти для себе. То для мене щось нереальне,
– поділилась жінка.
Війна все ж постукала у двері Катерини. Проте одразу звуками вибухів на світанку 24 лютого. Чоловік Катерини тривалий час не спав, немов відчував майбутній прихід війни.
"23-го ввечері ми лягли спати, а я дивлюся, що чоловік щось не спить… Думаю, та що ж таке. Я як новини дивилась, то воно проходило поміж вуха, якщо чесно. Я не знаю, чому так. Мабуть, не хотіла то сприймати, то для мене була якась нереальність", – пригадує ніч проти 24 лютого Катерина.
І я лягаю спати, і десь в 4 – пів 5 воно як гахнуло, то затремтіли вікна. І я вже зрозуміла, що то не салют і не феєрверк.
"Я вскочила, дивлюся з вікна, а там палає! І воно бахкає, не перестає. У мене паніка, я дітей хапаю. В дітей теж паніка. Вибігаємо в коридорчик. Чоловік собі спокійно виходить і каже: "Ви не переживайте, то просто почалась війна". Він в мене дуже стриманий, і щоб він запанікував – то такого ніколи не було", – додала Катерина.
"Знайомі думали, що нас вже немає": щоб вижити, сім'я перебралась у бомбосховище
Після цього Катерина з рідними приїхали до бомбосховища в іншому районі Харкова. Там вони перебували 9 днів, 4 з яких без світла та зв'язку. Катерина згадує: "Знайомі думали, що нас вже немає, бо зв'язку не було і ніхто не відповідав".
Тим часом родина виживала у підвалі. Жінка розповіла, що в магазин ходили лише чоловіки, яких щоразу проводжали наче востаннє. У крамницях усі полиці були порожніми, окрім тих, де стояли російські та білоруські продукти.
"Люди були голодні деякі, але ті продукти ніхто не чіпав", – з гордістю зазначила жінка.
Люди намагались вижити у бомбосховищі та прогодувати дітей / Фото надане редакції 24 Каналу
Особливі проблеми були з водою та дитячим харчуванням. Хліба не було зовсім. Коли жінка вперше з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну побачила хліб, то не могла стримати сліз.
Ти зовсім по-іншому починаєш сприймати життя і важливі речі. То дуже все змінює. І те, що нам вважалося таким дуже серйозним і важливим, виявилось безцінню. А коли втрачаєш речі, які ми ніколи не цінували, усвідомлюєш, що то дійсно були речі, які вартують уваги, любові, вдячності,
– розповіла Катерина.
Катерина з дітьми та чоловіком жили у бомбосховищі / Фото надане редакції 24 Каналу
"Знали скільки залпів у якого озброєння": як сім'я виживала в Харкові
Декілька днів сім'я залишалась у підвалі без світла та води. У туалет ходили по графіку: "Відбабахало – то є секунд 20".
"Ми з підвалу по одному стояли і відраховували, коли відпрацює град. Ми знали, скільки залпів у якого озброєння, де прилетіло, де наші відстрілюються. Повністю це усвідомлюєш. Навчаєшся, якщо хочеш вижити, дуже швидко", – розповіла жінка.
У Харкові Катерина разом із друзями, сусідами та рідними займались волонтерством. Вони збирали одяг та їжу для військових, які записались у лави тероборони. Для хлопців та чоловіків різного віку приносили все, що було вдома: взуття, куртки, шкарпетки тощо.
Та незважаючи на те, що нас з неба бомбила російська авіація, їх літаки літали, ми чули, як вони кидали з літаків ті бомби, і гради летіли, в нас була одна мета – хлопців зібрати… Ніби коли ти зайнятий чимось, коли допомагаєш комусь в чомусь, то вже перелаштовуєшся. Ти вже не так сидиш, не помираєш, бо знаєш, що мусиш щось зробити, а не впадати у відчай,
– поділилась спогадами Катерина.
"Називали укронацистами": Катерина пригадала ставлення родичів з Росії
Родина Катерини по маминій лінії живе у Росії. З початку повномасштабного вторгнення жінка остаточно розірвала стосунки з рідними, які піддались впливу російської пропаганди.
Катерина розповідає: "Вони почали дзвонити моїм батькам і казати, що вони "укронацисти", що їх там хтось зомбував, що "ви ідіоти, виходьте з бомбосховища, вас хочуть врятувати". Потім плавно переходило у звинувачення, що "так вам і потрібно".
Ми сиділи в підвалі, вони дзвонили і казали: "Путін ніколи не програє, у вас лише один вихід – змиритись і терпіти". Але то, звичайно, ніхто не збирався робити. Батьки з ними повністю перервали спілкування після такого. Я навіть не мала що їм сказати, бо знала, що вони росіяни. Ми зовсім не братський народ і ніколи не були братськими народами,
– розповідає Катерина.
На думку жінки, українізація є дуже важливим елементом боротьби проти російських окупантів. Вона пояснює: "Кожна людина повинна усвідомити, що це дуже важливо. Та ж сама мова, цінності… Це код нації. Це те, що залишиться після тебе".
"Накривали дітей собою": дорога з Харкова була важкою
Тривалий час у родини не було жодної інформації про те, чи в Харкові українські військові, чи ні. Зрештою, їм вдалось зловити зв'язок на даху 3-поверхового будинку, і вони дізнались, що українські військові відбивають атаки ворога. Тоді Катерина прийняла рішення, що з Харкова терміново необхідно їхати.
Виходить, що ми їхали тою дорогою, де, може, 3 години до того прилетіла величезна якась ракета. Їдеш і просто… такий жах. Ти розумієш, що зараз ти їдеш, і воно знову може прилетіти. І все. Їхали в машині позаду я з дітьми і чоловік мій. І виходить, що я накрила собою дітей, а він зверху накрив мене. Ми так їхали, щоб дітей, якби що, не зачепило,
– згадує Катерина.
Так родина приїхала до невеличкого селища у Харківській області. Проте звідти теж довелось втікати, адже російська армія завдавала артилерійських ударів вже по сусідньому селу. Тому родина поїхала далі: спершу до Олександрії, тоді до Вінниці, а зрештою до Городка.
"Ми з чоловіком прийняли для себе рішення, як би то не було сумно, скільки б не було нажито за все життя в Харкові. Ми знали, якщо окупанти прийдуть в Харків, у Харкові нас не буде. Навіть якщо від нашого будинку нічого не залишиться, навіть руїна. Але тільки щоб то була Україна!", – наголосила Катерина.
"У Львові діти передусім шукали пам'ятник Бандері": адаптація у новому місті
Катерина розповідає, що до Городка звикати довелось декілька тижнів. Проте значно простіше було адаптуватись до нового міста, ніж до самого усвідомлення війни та всього, що сталось.
Просто складне саме сприйняття цієї війни і те, що в рідному місті все залишили. Бізнес і життя фізичне – то залишилося в нас. А якесь життя моральне, особисте – воно залишилось там, і тому було дуже важко з цим. Але з часом я вже сприйняла цей факт, що так зараз є. Але треба працювати, щоб більше донатити нашим хлопцям,
– розповідає Катерина.
Молодший син Катерини навчається у 1-му класі однієї з харківських шкіл у дистанційному форматі. А старший син наразі живе у Німеччині.
"Коли ми приїхали до Львова, діти хотіли з усіх боків сфотографуватись зі Степаном Бандерою. Вони в гуглі шукали, де той пам’ятник, і що треба просто терміново туди йти. І я їх фотографувала там, мабуть, хвилин 30. Це, по-перше, здивувало мене, бо вони щось читають, щось усвідомлюють. То круто! Крім того, я думаю, то залежить від виховання, що ти закладаєш у дитину", – поділилась жінка.
Діти чекають на повернення в Харків / Фото надане редакції 24 Каналу
"Роботи стало мало, але це правильно": Катерина працює візажистом
У Харкові Катерина мала власний салон візажу, навчала улюбленої справи інших. Сьогодні вона працює візажисткою на фрілансі у Львові. Проте роботи зараз мало через те, що, за словами Катерини, "такі послуги вимагають певний привід, якесь свято". А так як таких подій стало значно менше з 24 лютого, то й роботи менше також.
Всі стараються, і це правильно, дуже скромно все робити. Бо кожна людина усвідомлює, що поки ми тут забави робимо, якісь веселощі в нас, музика, танці, то там хлопці в окопах, калюжах, при морозі, в бруді. Це має кожен розуміти,
– наголошує Катерина.
На думку жінки, труднощі з працевлаштуванням зумовлені тим, що переселенцями часто є жінки з дітьми різного віку. А кожна дитина по-різному адаптується до нового середовища. Катерині пропонують працювати за кордоном, проте вона розуміє, що одразу захоче повернутись додому, в Україну.
А ось труднощі з пошуками житла зумовлені тим, що не усі орендодавці пропонують житло переселенцям. Катерина зауважила: "А так взагалі переселенцям з дітьми важко знайти житло, а переселенцям з дітьми і з тваринами – нереально знайти житло. Я буду вдячна до останку свого життя людям, котрі нас прийняли зараз жити до себе".
Катерина вірить і чекає повернення додому / Фото надане редакції 24 Каналу
"Кожен день ближче до перемоги і повернення додому"
На запитання, чи планує сім'я повертатись до рідного Харкова, Катерина відповіла без жодних вагань: "Так, це не обговорюється! Ми вже кожен день рахуємо так: кожен день – то на один день ближче до перемоги і до повернення додому".
"Перше, що я зроблю, як тільки вийду з потяга і вийду з вокзалу, я стану на коліна і просто поцілую свою землю… Буду обіймати людей. Буду розуміти, що вони мені чужі і незнайомі, але це щось таке рідне", – ділиться сподіваннями Катерина.
Потім я хочу зайти в метро, де такий дуже імпозантний, харизматичний дядечко скаже: "Наступна зупинка метро – "Університет". Двері зачиняються".
Наші захисники змогли відтіснити ворога від Харківщини. Окупантів з ганьбою прогнали з української землі. Увесь біль, який вони завдали, ми пам'ятатимемо і ніколи не пробачимо. Наразі Харків намагається повертатись до життя. І хоч влада закликає місцевих не поспішати повертатись, відчуття дому кличе багатьох. Війна закінчиться обов'язково і обов'язково нашою перемогою. Кожен дім буде світлим і безпечним, а наразі залишилось зачекати, поки російських окупантів таки відтіснять за межі країни.
Автор розмови: Марія Твардовська.