Про окупацію, евакуацію з Маріуполя та нове життя на Київщині Олена розповіла журналістам 24 каналу в межах проєкту СВОЇ.
Цікаво Як тільки вийду з потяга, стану на коліна і поцілую свою землю: історія Катерини з Харкова
"Кожен займався своєю справою": про щасливе життя до 24 лютого
Розкажіть про ваше життя до 24 лютого. Яким воно було?
Ми жили в Маріуполі. Обоє з чоловіком – приватні підприємці. У нього був свій бізнес – рибацька тематика, а у мене – свій магазин із люстрами. Кожен займався своєю справою. Ми могли завжди піти в кафе, відпочити, погуляти. А зараз у нас цього всього немає. У нас все забрали: будинок, бізнес. Більше нічого немає.
Щасливе життя родини до повномасштабного вторгнення Росії / Фото Олени Кузенкової
Чи готувалися ви до війни?
У Маріуполі ми не думали, що вона буде. Ми пережили 2014 рік – у місті були бої, але наші відбили ворога. Ми думали, що зараз буде так само. 23 лютого ми закрили свої магазини й пішли додому, а 24-го на роботу вже ніхто не пішов.
Ми жили ніби у 90-х, – Олена про ситуацію з продуктами
Як для вашої сім'ї почалася повномасштабна війна?
24 лютого почалася стрілянина за містом. Десь за 20 кілометрів була лінія розмежування. 26 – 29 лютого стрілянина була вже у місті. Тобто ж наступали з трьох сторін.
З 2 березня у нас не було світла. І все – інтернет вимкнувся, ніхто нічого не знає. Ми тільки бачили, куди летить. Нам знайомі з Донецька розповіли, що не треба ходити по місту, бо тоді почнеться стрілянина. Усі чекали день, два, три, щоб все затихло. А воно все тільки посилювалося. І так кожен лишився ні з чим.
А як ви організували свій побут в окупованому Маріуполі?
Ми були вдома у приватному будинку. Наш район приватного сектору більш-менш вцілів. Коли на вулицю виходили, то бачили все місто наче на долоні. Ми наче на горі жили й спостерігали за прильотами з різних сторін. З однієї сторони – Маріупольський завод Ілліча, а з іншої – "Азовсталь". Тільки бачиш, як туди прилітає і підривається.
Яка була ситуація з продуктами? Ви встигли запастися?
24 лютого всі побігли купувати продукти, черги були кілометрові. Аптеки працювали до 2 березня, поки було світло. Там теж черги були величезні, бо все розкуповували, а нічого не завозили.
Приходиш 28 лютого в магазин, а у людей в м'ясному відділі лежить реально синя курка. І ти не знаєш, брати чи ні. Добре, що у мене батьки тримали курей і тільки їх зарізали. М'яса нам вистачало. Я ходила за цукром, крупами, щоб хоча б це було. Тоді було відчуття, наче ми в 90-х роках. Це страшно.
Життя сім'ї під час війни / Фото Олени Кузенкової
"Мародери не боялися мін і ракет": чи вдалося Олені зберегти бізнес
Що сталося із вашим бізнесом?
Магазин ми охороняли, поки літаки не почали обстрілювати всі двоповерхові будівлі. Охоронець ночував у магазині, поки не прилетіло у сусідній. Тоді у всіх люстр, які було на стелі, скло тріснуло і все попадало. Охоронець ховався у підвалі.
Потім вже прийшов і сказав, що помре у магазині, якщо і далі залишатиметься. Я це розуміла, але і сама охороняти теж не могла – у мене двоє дітей. На той час вже неможливо було щось вивезти. Коли реально почали кидати снаряди по магазинах, то люди залишали все, що мали.
Чи були мародери у Маріуполі? Чи стикалися ви з такими випадками?
До 16 квітня магазин простояв цілий. Потім наші мешканці відкрили його і винесли все. З Донецька приїхала фура, завантажилася і поїхала. З моменту, коли 2 березня вимкнули світло, наші "доблесні" мародери знайшли спосіб, як потрапляти в магазини. Вони не боялися жодної міни чи ракети. Відкривали всі магазини, аптеки, школи. Там був дійсно жах.
Просто дивишся, як несуть телевізор, який нікому не потрібен, або диван на тачці тягнуть. Це жахіття.
"На кожному російському блокпості щось віддавали": якою була ціна виїзду з Маріуполя
Розуміючи ситуацію в місті, чи з'являлися у вас думки про евакуацію у перші дні?
Так просто ніхто не міг виїхати. Це вже 14 березня сказали, що є колона. Хтось через Мангуш виїжджав, хтось – через інші місця. Але це було небезпечно. До 14 березня нікого не випускали.
Як ви все ж наважилися на евакуацію з Маріуполя?
У нас склалася така ситуація, що чоловік поїхав 20 лютого в Гостомель до сестри. Я лишилася з дітьми й батьками в Маріуполі. Ми ж не думали, що почнеться війна. До мене кожного дня приходили друзі, які жили поруч. Перевіряли, чи ми живі. Ми навідувалися до них. Кожен день ми трималися один за одного.
15 березня вони прийшли й сказали: "Ти з дітьми евакуюєшся разом із нами. Завтра о 6 годині ранку ми виїжджаємо". Завдяки їм ми й виїхали. Я їм дуже вдячна за це.
У куми друзів є 3 автомобілі. Вона не змогла їх забрати й лишила один біля Драмтеатру. Коли друзі виїжджали, то просто забрали ключі, не знаючи, чи зможуть забрати авто. Адже саме у цей день і розбомбили Драмтеатр.
Ми проїжджаємо повз, а авто ціле стоїть. Поруч стояли люди й просили, щоб забрали їх теж. Дружина сіла за кермо однієї машини, а її чоловік – за кермо іншої й забрав усіх жінок з дітьми. Так вони поїхали навіть без документів на машину.
Цікаво Це історія про людяність: як компанія SoftServe евакуювала 4000 працівників з гарячих точок
Як ви проїжджали блокпости на цьому авто? І яким було ставлення росіян?
На кожному російському блокпості ми щось віддавали, точніше – у кого що було. Віддавали все, щоб пропустили. А що нам залишалося робити? Нам же треба було їхати. Ми кожного разу виходили з авто, просили, благали і так виїхали.
На першому ворожу блокпості стояли кадирівці. Ми всі тихо сиділи, здали документи. Вони переписали дані. Далі на блокпостах вже були діди або хлопчики, то нормально.
Усю дорогу маріупольцям допомагали чужі люди
Куди ви планували їхати?
Нас довезли до Бердянська. Донька вночі зідзвонилася з однокласником і виявилося, що його родина теж цього дня виїжджала з Маріуполя. Вони забрали нас з Бердянська. Потім ми доїхали до Запоріжжя. Там люди просто так дали нам трикімнатну квартиру. Сказали, де лежать ключі. Усю дорогу нам допомагали чужі люди, щоб ми змогли виїхати.
Ми прокинулися вранці, на краю міста, і знову почалися удари. Ми просто зібралися і поїхали з Запоріжжя, бо не змогли там бути. Потім ми 2 місяці жили на Заході України, допоки дитина не закінчила школу. Туди ми їхали 6 днів.
Як ви опинилися в Гостомелі?
У Гостомелі живе чоловіка сестра з сім'єю. У них на подвір'ї є два будинки, тому запропонували пожити в них. Але все одно ми чекаємо, коли відвоюють Маріуполь і поїдемо додому. Ми звикли жити по-іншому. У Києві багато заторів, у нас такого немає. 5 – 10 хвилин – і ти вже там, де хочеш. У нас різні ритми життя.
Чи не думали про виїзд за кордон?
Ні, я тут звикла, я люблю Україну! Там треба будувати все по-новому. І донька у мене щира українка.
Донька Олени Вероніка не хоче виїжджати за кордон / Фото Олени Кузенкової
Син Олени звикає до життя в Гостомелі / Фото Олени Кузенкової
Олена чекає на деокупацію Маріуполя, щоб знову будувати там бізнес
Чи спілкуєтеся ви із людьми, які залишилися в окупованому Маріуполі?
Спілкуюся, але пропаганда, російська пропаганда, працює дуже добре. Росіяни "чистять" мозок маріупольцям.
Чи плануєте продовжувати будувати бізнес в Маріуполі?
Коли я повернуся додому, я так само почну займатися бізнесом. Я тут не починаю нічого для того, щоб робити це вдома. Для себе я зрозуміла, що треба "пересидіти" цей момент і потім вже їхати в Маріуполь, щось там відкривати. Тому сильно чекаю на повернення міста і початок роботи.
"Світ не без добрих людей": як українці допомагають один одному у складні часи
Ви позитивно налаштовані. Що плануєте зробити після української перемоги?
Після перемоги тільки додому! Бо вдома все нас чекає.
Як ви вважаєте, чужі люди, які допомагали вам на шляху з Маріуполя, стали для вас близькими чи рідними?
З людьми, з якими ми разом виїжджали від Драмтеатру, ми досі зідзвонюємося. У Тернопіль ми приїхали десь о 22 годині. Нас поселили в дитячий садочок, привезли їжу ввечері, а потім – і вранці на сніданок. І це все було гаряче. Люди організувалися, приготували, це було дуже приємно. На Заході України ми жили в доньки однокласника батьків.
Що можете сказати людям, які бояться покидати рідні домівки й переїжджати в більш безпечні місця? Що порадите їм?
У такій ситуації люди бояться невизначеності. Вони переживають, що їм ніхто не допоможе, що вони лишаться на вулиці, їм не буде куди їхати. Ми їхали не знаючи абсолютно нікого. При цьому в кожному місті ми знайшли, де зупинитися. Світ не без добрих людей, я це вже зрозуміла!
Наразі Олена не втрачає оптимізму і сильно вірить, що ЗСУ вже скоро дійдуть і до її рідного Маріуполя, такого розвиненого та незламного. Жінка точно знає, що разом українці зможуть відбудувати Україну на зло росіянам, які намагаються завадити цьому.
Авторка інтерв'ю – Дарина Хаміна.