Розділи культури на інтернет-сайтах і сторінках друкованих видань вже втомлені статтями й інтерв’ю із всім давно відомими персонажами, про життя яких знає певно кожен пересічний українець. Та, незважаючи на це, такі матеріали існують і користуються популярністю. Як на мене, то стає якось дуже прикро, що навколо нас творять люди, життя яких часто ще емоційніше й насиченіше, аніж у давно розпіарених зірок, але про них ніхто нічого не знає.
Ці люди живуть на середньостатистичні зарплати чи стипендії, харчуються не червоною рибою і фуагрою, а їдять разом із нами у дешевих кнайпах вареники. І ота простота ховає за собою неймовірних людей, чий талант ніхто чомусь не береться розгледіти. Вони тягнуть догори себе самі, самотужки пишуть пісні і шукають своєї точки призначення.
Власне тому запускаємо проект «Історія одного музиканта», який розповість про людей, які ходять поруч з нами, їздять у маршрутках, а весь свій вільний час повністю присвячують музиці.
Перший герой проекту – Володя Бедзвін (народився у Полтаві, мешкає і творить у Львові). Сказати про Володю, що він просто віолончеліст – не сказати нічого. Цей хлопець володіє грою на 7 музичних інструментах, спробував себе у майже десятку різноформатних гуртів й проектів та самотужки опанував ще кілька професій. Його сміливо можна назвати мандрівним музикантом: подорожі Україною невдовзі переросли у повноцінні закордонні гастролі й не лише на нашому континенті.
Зараз Володя – віолончеліст ГИЧ-Оркестру, гурту «Джалапіта» й «Fidel Trio Quartet». Він малює, співає і дуже не любить, коли в нього надто багато вільного часу.
Налаштувавшись на довгу розмову, ми зайшли до відомої львівської джазової кав’ярні, вмостилися на подушках і замовивши чаю-кави доооовго бесідували.
ГИЧ-Оркестр (тоді – Push Club Orchestra) народився на Андріївському узвозі
Як ти влився в ГИЧ-Оркестр?
Ой, то така довга історія , що я навіть не знаю з чого почати… мабуть таки з того, що раніше я жив на Кубанській (Львів). Там був такий сквот, де жили музиканти, ювеліри, художники, – словом, така творча тусовка – і там я вперше зустрівся з Пирожком (Мар’ян Пирожок – вокаліст у ГИЧ-Оркестр, – «24»). Остап (Остап Костюк – труба і духові у ГИЧ-Оркестр, – «24») мені вже тоді казав, що в нього є класний матеріал, свої пісні цікаві, і було б дуже гарно зробити якийсь проект.
А потім так сталося, що я поїхав на рік до Києва вчитися і працювати. Працював скрізь, до речі, спробував усе, що можна: я навіть працював кальянщиком і промоутером, але мені не сподобалося. Намагався знайти щось своє, але не дуже вдалося.
Через рік я повернувся до Львова, де я себе значно краще почуваю. А про проект, який згодом став ГИЧ-Оркестром я щось трохи так знав, чув, що вони десь там збираються. І згодом дзвонить мені Остап і каже, що вони гратимуть на Андріївському узвозі, і, мовляв, якщо хочеш, то бери друзів і приходь. Хлопці буквально за півтора тижні зібралися, зробили 10 пісень і доволі нормально заграли. Я прийшов тоді до них, теж зіграв з ними.
Без усякої підготовки?
Ні, просто прийшов до них в гості на концерт, перезнайомився з усіма, заграли, всім сподобалося. Досі багато хто згадує той виступ з узвозу.
Тобто цей момент – виступ на узвозі – можна вважати народженням ГИЧ-Оркестру?
Фактично, так. Правда, тоді він називався Push club orkestra. Згодом він трохи перефарбувався: були зміни деякі у складі оркестру. Хоча, дуже склад й не мінявся. Ну от тоді я з ними заграв і вони мені кажуть: «Було б класно, коли ти будеш у Львові, разом грати». От власне через кілька місяців я повернувся до Львова. Тоді й розпочалися репетиції, якось воно втягнулося.
А коли то «народження» у Києві було?
Ой, я навіть не пам’ятаю, десь два роки тому. То треба подивитися на вордпресі. Я все пишу, так легше про щось згадати. Взагалі стільки концертів відбувається. Що я вже й нічого не пам’ятаю. (Потім Володя пригадав, що то було 22 травня 2011 року, – «24»).
До речі, щодо концертів. Ти в трьох гуртах зараз активно береш участь, плюс один київський. Це ж до біса концертів! Втома мабуть таки бере своє?
Трохи й таке є:) А київська була, тобто я там грав свого часу. То був такий акустичний ф’южин. Хлопці-дівчатка зараз збираються, минулої весни запрошували на концерт здається до Одеси. Але я тоді мав «Прокидання з ГИЧ-Оркестром» у Львові, то не міг поїхати.
Усе почалося, коли мама у 6 місяців сфотографувала зі скрипкою
Скільки себе пам’ятаєш, то дружив з віолончеллю?
В мене є навіть фотографія, де мені 6 місяців, коли я тільки навчився сидіти, зі скрипкою. Мені мама чи тато зробили таку фотосесію. Я досі «полюю» на це фото, та додому немає змоги приїхати, постійно зайнятий.
Сам ти не зі Львова, а доволі здалека. Як тебе сюди так занесло?
Ой, то ще та історія:) Народився я у Полтаві, але згодом батьки мої переїхали працювати до Луганська: це було ще за совка, коли всіх розподіляли на роботи. Там у оркестрі вони й познайомилися. І я до 12 років жив у Луганську, мама давала мені перші уроки гри на скрипці (мама Володі грає на скрипці, а тато – на литаврах, – «24»).
Перший урок я пам’ятаю досі: побачив скрипку і кажу «О, що це таке? Скрипка? Я хочу на ній грати!».
Мама мене вчила-вчила, а потім десь певно була зайнята на роботі і я завалив іспит по скрипці. Тоді мама сказала, що більше зі мною займатися не буде. Ну от зі мною так ніхто й не займався, усі були зайняті, а самому лінь було. Ну я й пішов на танці і в авіамодельний гурток.
А туди чого раптом?
Мені подобається щось конструювати, а там я собі будував літачки. А в 10 років мама сказала, що мені треба освоїти якусь професію й запропонувала віолончель, бо мало віолончелістів.
І, знаєш, мама постійно підкуповувала мене кіндер-сюрпризами! Я так в хор пішов в 6 років… за кіндер-сюрприз. Вони тоді 1 гривню коштували (сміється).
Тож віолончель ти «зустрів» у 10 років?
Так, в 3 класі я почав займатися грою на віолончелі. В мене була дуже класна вчителька, я займав перші місця в обласних конкурсах. Ну і хоч моя вчителька була головою журі, я все ж байдики не бив. А в 7 класі мені стало сумно у Луганську, бо там нічого робити, тобто, може й є, що робити, але умов належних немає. І мене віддали у школу до Харкова, там така ж є, як Крушельницької (Львівська музична школа-інтернат ім. С.Крушельницької, – «24»). Там я вчився до 11 класу, усе поздавав і мені перестало подобатися вже у Харкові. Врятували депресія і гульки до ранку (сміється).
Збиралися, до речі, в школі з хлопцями, якісь гурти може створювали, щось пробували грати?
Та, збиралися. Я в школі коли був, то слухав всякі важкі гурти, металічні і хардкорові. Зрештою, саме тоді й з’явилося бажання щось своє грати, а не ту музику, яку написали давним-давно, і, яку усі грають. Зараз я на це й спираюся: придумую свій матеріал, якісь ідеї цікаві втілюю. А коли ми в школі збиралися, то спершу нам нічого не вдавалося, бо не було ні досвіду, ні мотивації, – отак прийшли, щось пограли, та й розійшлися. До речі, ті хлопці зараз мають також свої гурти: щось у Харкові своє роблять. А отак серйозно я почав грати десь наприкінці першого курсу: приїхав тоді до Львова вже і вступив до Консерваторії.
Чому саме сюди?
Мав тут трохи друзів і вони мені сказали, що у Львові дуже гарно і творча атмосфера. І тепер я з ними погоджуюся, до речі.
У потрібний момент з’являються потрібні люди, які роблять потрібні речі
Окрім Консерваторії, чим тоді займався ще у Львові?
Я почав грати з «Людьми добрими». Трохи з ними поїздили на гастролі: до Польщі, до Канади. Отак воно якось буває, що у потрібний момент з’являються потрібні люди, які роблять потрібні речі. Але через якийсь час я розійшовся з ними і поїхав до Києва, де й познайомився з ГИЧ-Оркестром і ми досі разом граємо. Ну паралельно ще була «Татош Банда», але вони зараз не дуже активні: скрипалька наша Олена Єременко поїхала до Польщі, де також має свій проект. І, ти знаєш, часом сумно так, що якісь проекти, які разом робили, порозпадалися...
Але, з іншого боку, це був велетенський досвід. Як і консерваторія, у якій я, щоправда, трохи й розчарувався. Бо там розподіляли по оркестрах й потрібно було регулярно з’являтися на репетиціях, а з моїми гуртами і гастролями це було майже нереально, завжди на репетиції приходив останній, на мене завжди сердилися, що я запізнювався, та й таке. Батьки зараз кажуть мені, мовляв, давай, завершуй ту консерваторію. Тож збираюся перевестися на заочне навчання і таки її завершити (сміється).
Після консерваторії додому? Чи таки лишатимешся у Львові і з ГИЧ-Оркестром?
Додому хіба до родини, бо там нічого немає: тільки робота в оркестрі і просвітницька якась діяльність. То як заслання (пауза і сміх). Місто велике, але там люди просто не зацікавлені щось робити. Усе, що не робиться, – береться із голови, а потім над усім потрібно працювати. От я створив свій проект «Fidel Trio Quartet»: здавалося, нічого не було, просто друзі зібралися. Сталось так, що з самого початку не було репетицій, а 3-4 концерти ми вже відіграли.
Як, до речі, ставляться до твоїх особистих проектів хлопці із ГИЧ-Оркестру?
Я намагаюся сповна використовувати свій час й можливості, і всюди встигати, але буває таке, що не встигаю, тоді я дзвоню і кажу: «Хлопці, вибачайте, не встигаю на репетицію, пограємо наступного разу». І для нас це – нормальна річ, адже й у хлопців свої справи: робота, сім’я. Зрештою, нас так багато, що коли половина збереться – то вже добре. Ну а зараз збираємося повноцінним складом: єдине, що трубач наш їде зараз на місяць до Нью-Йорку, де збирається популяризувати українську культуру, музику.
Ну там мабуть свій якийсь кайф займатися такими речами?
Звісно. Я от пригадую завжди одну історію, коли ми з «Людьми добрими» до Канади їздили. Ми потрапили там на фестиваль і щось не вдалося нам домовитися за виступ, а там просто так не можна було грати. До нас підійшов охоронець-афроамериканець і каже, щоб ми таки пограли, мовляв, нічого страшного не буде. Ну от ми сіли і почали грати. А через певний час знову підходить все той же охоронець і каже: «ви хлопці, грайте, бо дуже круто це робите, на інших не звертайте уваги, навіть якщо хтось буде проти».
Від Італії до Китаю
Я знаю, що ти був із оркестром у Китаї? Ану розповідай, як там і що?
Це час до часу оркестри запрошують на такі гастролі: на тиждень-два, на місяць. Мої перші й найбільші гастролі були у 18 років в Італії і тривали вони 2,5 місяці. Мене тоді із собою мама потягнула. І вони були найдовші й найважчі…
А чому найважчі?
Така доволі прикра ситуація трапилася, коли наш автобус постійно ламався, й нам доводилося один раз викликати навіть їхній, італійський автобус, і перевантажуватися туди. Але загалом поїздка крута була, досвід велетенський: я переграв там усе – починаючи з італійських опер й закінчуючи різною популярною класикою. Та й музиканти – веселий народ, тож нам там сумувати не довелося. Ну й ми за тих 2,5 місяці об’їздили практично все, щоправда, не були у Венеції та Мілані, навіть на Сицилії грали, на Везувію, під час виверження вулкана, то нас там ще попелом трохи присипало (сміється). До речі, правду кажуть, що Сицилія – то не Італія… але там дуже смачно готують. Пам’ятаю, як я тоді понабирав тістечок на дорогу, бо наступного дня у мене був день народження. І ще, нас пригостили велетенською піцою, якою нагодували увесь оркестр, а це – більше 40 людей.
То ти 18-річчя відсвяткував в Італії?
Так, щоправда, тоді теж зламався автобус. Але це сталося над південним побережжям і було неймовірно красиво: позаду – ліс, далі – автострада, урвище і море… І от я сиджу над тим урвищем, їм оті тістечка і п’ю біле вино, мені з України смс приходять, усі мене вітають…
Ммм… А ще пригадуєш якісь такі італійські історії?
Якось мали ми концерт у такому середньовічному містечку Беневенто разом із якимось хором. І я перед цим дійством налаштовувався, грав Баха, здається, й до мене підходить хормейстер отого хору, потиснув мені руку й сказав, що я дуже гарно граю, й пішов собі. А після концерту дивлюся: щось він на мене чекає. Й він знову до мене підходить, потискає руку і я відчуваю, що у руці щось є. Потім дивлюся – опа, гроші. Круто, якщо людям щось подобається і вони підтримують один одного.
Отакі були мої перші гастролі: заробив тоді багато грошей, все віддав батькам на зберігання, щоправда. Зрештою, що мені тоді треба було такого. І пам’ятаю, що дуже додому хотів, дівчині постійно дзвонив – «євро за хвилину» (сміється).
Ще кудись їздив із оркестром, окрім Китаю, про який зараз розповіси?:)
Хм… хіба із «Татош Бандою» кілька разів їздили в Польщу на фестивалі, у Канаду.
Тоді ділися спогадами про Китай;)
В Китай мене фактично батьки підбили їхати на 2 тижні. Це цього року було.
Вже не у день народження?
Того разу просто у мій рік – Дракона. Ой як ми того Дракона у Китаї святкували: там є така горілка, що на наші гроші десь 3 гривні коштує, у пакетику. Потім у місцевих супермаркетах її не було, бо все музиканти скупили (сміється). А жили ми в 4-зіркових готелях.
В Пекіні жили? Там, мабуть, мурашник?
Так, у Пекіні. Та ми десь на 9 кільцевій дорозі мешкали. Там усе дуже масштабне, площі велетенські всюди, тому не зовсім мурашник, бо люди трохи розсіяні по площині. Але там усе інше, інша зовсім цивілізація… Там навіть від 1 до 10 на одній руці показують. Я ще навіть це пам’ятаю. І ще нас навчили казати «я дуже хочу їсти» і «м'ясо, будь ласка».
Я там вперше скуштував трав’яних жуків, вони такі здоровезні, один жук має стільки білків, як 4 яйця, і дуже цікаві на смак, хоча багато їх не з’їси.
Та й узагалі, до їхньої традиційної їжі (не тої адаптованої, що у готелях) треба звикнути. Часто не знаєш, що означає той чи інший ієрогліф, скуштуєш ту страву, а то – якесь гниле яйце.
А ще ми там познайомилися із такими веселими хлопцями із віденського оркестру, потоваришували, спробували пограти на інструментах один одного. Купив собі там китайську скрипку – ерху. До речі, нам навіть влаштували концерт, де китайці грали на своїх автентичних інструментах, – дуже гарна в них і вишукана музика, я навіть на диктофон її собі записував.
7 інструментів та промо-ролик до книжки
А багато в тебе друзів-музикантів по світу?
Є трохи, й завдяки Facebook мені таки вдається з ними трохи спілкуватися. Тож можна собі покататися по світі, якщо є віза, звісно (сміється).
На яких ти ще інструментах граєш, окрім віолончелі? Знаю, що на мандоліні.
В «Татош Банді» я грав на кобзі, вдома лежить мандоліна, але я здебільшого на ній так для себе граю, часом, коли потрібно підібрати якусь мелодію, звуки. Також трохи вмію на ерху грати, на скрипці трохи вже розівчився, у школі вчився грі на фортепіано, на гітарі граю, на бас-гітарі. Я взагалі намагаюся спробувати себе всюди, де це тільки можливо: я й для картин позував, і знявся у промо-ролику до книжки. Потім дивлюся на себе зі сторони: оце гарно виходить, можна спробувати себе у цьому ще, а оце – не дуже.
Для усіх трьох гуртів, учасником яких ти є, ти пишеш музику?
У «Джалапіті» у нас сталий склад – 3 людей: найчастіше ми виступаємо у акустичному варіанті, інколи до нас долучаються бас-гітарист та ударник. Ну от багато з аранжувань для цього гурту робив я. У «Fidel Trio Quartet» ми разом підбираємо народні мелодії і так само усі разом долучаємося до аранжування.
А як ти до Соломії Чубай (гурт «Джалапіта») потрапив?
Свого часу цей гурт складався з інших учасників й називався по-іншому і мав виступати на одному заході, але так трапилося, що саме у цьому складі заграти він не зміг. Але вже було домовлено про виступ на «Фестивалі магів та янголів» у Києві. Ну й мене покликали приїхати і заграти якусь автентику, народні пісні. Тоді ми з Гордієм Старухом (також учасник гуртів «Джалапіта», «Fidel Trio Quartet» – «24») й вирішили таки поїхати. І в нас тоді дуже вдалий виступ вийшов: акустичний і мінімалістичний. Ще з «Джалапітою» виступали у Львові на фестивалі «Сиру та вина», то був наш фактично перший виступ. І для мене це доволі новий досвід, бо ми усі в гурті співаємо. А я до того не співав, хіба трішки в «Татош Банді», а в «Людях добрих» на бек-вокалі. Але це теж досвід. До речі, ми з Гордієм Старухом починаємо ще один проект: ми спробували аранжувати чумацькі пісні.
Який це вже твій за рахунком проект? Шостий? Сьомий? Ти спиш взагалі?
Та сплю, часом (сміється). Хоча інколи приходжу додому дуже втомлений і ніякий. Але це ж круто: по три репетиції у день буває.
А де репетиції відбуваються?
Найчастіше вдома, хоча зараз нам вже нарешті мають виділити приміщення для кількох проектів. Зараз там ремонт і все має бути дуже красиво. І це дійсно велике досягнення, бо у Львові важко з хорошими приміщеннями…
«Люблю слухати щось таке, чого сам ніколи не грав»
У тебе не було бажання грати щось кардинально інше від музики, яку грає ГИЧ-Оркестр, «Джалапіта», «Fidel Trio Quartet», «Татош Банд», «Люди добрі»?
Ну от ми з Гордієм розпочинаємо проект чумацьких та пісень наших дідів-прадідів, то вони власне й будуть дещо іншими, відрізнятимуться від усього, що ми граємо зараз. Це буде щось таке блюзове… навіть важко описати, що це буде за музика. Знаєш, як колись сказав американський композитор і гітарист Френк Заппа, «говорити про музику – це те ж саме, що танцювати про архітектуру». Хоча, загалом, воно все різне у певній мірі, навіть у ГИЧ-Оркестрі у нас варіюються пісні.
Зараз у навушниках у тебе що грає?
Ой… багато всього там є. Часто дуже закидаю і слухаю щось таке, чого я сам ніколи не грав, наприклад Joy Division або Gang of four, старі рок-н-рольні американські і британські команди. А, я ще колись грав кавери із Let it blues. Там я на бас-гітарі грав. То було 3 роки тому й ми тоді за 2 місці щось 40 пісень відрепетирували, мали доволі великий концерт у Львові, я дуже хвилювався, бо то був мій перший виступ як бас-гітариста.
Часом взагалі щось таке приходить, я записую одразу, потім дивлюся, що на диктофоні 200 треків, де я просто навіть мугикаю, і то теж – майбутні пісні (сміється).
Ще з класичним оркестром маєш справу?
Ні, в мене тепер ГИЧ-Оркестр. Хоча, у Києві мав кілька квартетів, де ми грали класичну музику, обробки різні. Та й класична музика теж стає в пригоді: часом кличуть зіграти на відкритті якоїсь галереї, наприклад, і ти експромтом граєш доволі цікаві речі.
Приземлене дуже питання: чим ти заробляєш на життя?
Зараз я допомагаю друзям - розмальовую пряники, для прикладу. Щось так от захотілося, мене попросили, от я й допомагаю. Ну але все ж більше грошей я таки музикою заробляю: концерти, фестивалі.
На одному із концертів ти виступав у складі 3 гуртів, це – 4 години гри на віолончелі? Як ти витримав?
Якщо чесно, коли я вранці прокинувся після того концерту, то було враження, що вагони розвантажував (сміється). Треба відпочивати перед тим і після того, бо дуже виснажуєшся. А халтура не проходить, вже краще взагалі на сцену не виходити. Треба відпочивати і робити такий собі рефреш.
Свого часу ти грав на вулиці…
Познайомився з хлопцями і поїхав в Канаду (сміється)
А ще виходиш інколи на вулиці грати?
Насправді, на вулиці своя атмосфера, ти знаходиш там свою публіку. А у Львові ще й така специфічна ця атмосфера. Але це справді лише на початках було.
«Хочу малювати дуже, а ще часом вірші пишу»
А як в тебе з вільним часом? Вистачає тебе ще на щось?
В мене ще дуже багато різних проектів. От коли я був у Києві, то намагався вчити англійську мову. І зараз в мене бажання – зробити он-лайн ресурс із вивчення англійської мови. Але наразі я встиг лише намалювати логотип і зробити приблизну структуру сайту.
То ти в нас ще й художник?
Та ні… хоча якось купив собі перо, туш, багато ватману і тренувався, щось малював. Попсував багато паперу, але таки зробив логотип. Хочу малювати дуже. А ще часом вірші пишу. А коли я свого часу закинув Консерваторію, то вирішив, що хочу ще чимось займатися і закінчив курси перукарської майстерності, то я тепер перукар-модельєр. І то так смішно, насправді (сміється). І ще читати я люблю:) Дуже багато читаю.
А вірші які пишеш?
Та як коли виходить: часом, коли нудьга, а інколи від хорошого настрою.
Комусь їх присвячуєш?
Зазвичай пишу про якусь ситуацію, а потім комусь можу й присвятити.
Кажуть, музиканти – найемоційніші люди? Тебе це теж стосується?
Я завжди все сприймаю близько до серця і тримаю все всередині. Але потім невідомо, як воно вирветься. Колись були навіть затяжні депресії, зараз вже, на щастя, такого немає, бо зміг себе реалізувати.
Хоча, часом кажу собі «ай, якусь фігню роблю». Але насправді, якщо ти хоч щось робиш, то це вже добре.
Головне – це момент творення, і коли ти це відчуваєш, то й ситуації якось на твою користь складаються.
А ти задумувався, що мине кілька років і у тебе буде власна сім’я, діти. Що тоді буде з музикою?
Знаєш, на певних життєвих етапах пріоритети розставляються природно. Не можеш ти все життя на сцені пробути. Я от зараз збираю в папку різні матеріали про будинок, який я хочу: щоб він мав різні еко-технології, щоб він був круглий. Просто хочеться мати мету і поступово до неї йти. А я дуже нетерплячий і хочу все й одразу і дуже нервую, коли, наприклад, пісня одразу не виходить, а коли нарешті з’являється те, що потрібно, то страшенно тішуся.
P.S: Після довжелезного кавування-чаювання Володя зіграв ще кілько композицій просто на вулиці, посеред центральної львівської площі Ринок, без підготовки і не заплановано.
Бесідувала Іра Вовк,
Телеканал новин "24"
Фото: Іра Вовк
Читайте найближчим часом історію музиканта із файного міста Тернополя!