Починаючи із 2019 року, 29 серпня українці вшановують пам’ять загиблих військовослужбовців і учасників добровольчих формувань. Цю дату приурочили до роковин Іловайської операції – 29 серпня 2014 року українські сили зазнали перших масштабних втрат у війні із Росією.
До теми Ми не повинні забувати кожне ім'я та прізвище, – Зеленський про загиблих героїв
За офіційними підрахунками, які зібрали активісти громадської організації Arts&Rights, станом на кінець липня кількість загиблих захисників України сягнула майже 4,5 тисяч людей. І пам'ять про кожного із них важлива.
Зверніть увагу Що таке пам’ятати: як в Україні створюють візію вшанування полеглих
Для того, аби зрозуміти, яким чином цю пам'ять про загиблих у російсько-українській війні можна зберегти, громадські активісти за підтримки Українського культурного фонду запустили проєкт "Що таке пам’ятати". В ході якого, зокрема, дослідили, як ця пам'ять може бути матеріалізована у просторі.
Як можна пам’ятати?
По-різному. Кожен із більш ніж 11600 родичів загиблих на Донбасі захисників зберігає у свої пам'яті важливі для них деталі. Вони не виносяться на широкий загал. Узагальнити їх неможливо – кожна родина проходить власні стадії горювання.
Військовослужбовці мають спеціальний церемоніал для вшанування пам'яті про загиблих побратимів. З ним стикались більшість з тих, хто стикався із цією війною.
Суспільство вшановує цю пам'ять у вигляді пам’ятників та меморіальних знаків - це та частина пам’яті, з якою стикався кожен із нас. Від того, яке втілення вона отримає, залежатиме і те, якою запам’ятають російсько-українську війну. Тож говорити про те, якими мають бути ці меморіали, потрібно починати вже.
Ми звикли, що меморіали загиблим захисникам виглядають як пам’ятники учасникам Другої світової війни. Однак ця форма вшанування пам’яті полеглих, як зазначили експерти в ході однієї з панельних дискусій проєкту "Що таке пам’ятати", не дуже актуальна сьогодні. Україні потрібні нові меморіальні практики.
Чому Україні потрібні нові пам’ятники захисникам?
Тому що пам’ятники з минулого спираються, переважно, на радянські практики і вже не працюють.
По-перше, вони ґрунтуються на загальній концепції невідомого солдата, яка закликає пам’ятати одночасно про всіх загалом, а значить – ні про кого, каже ініціаторка проєкту Оксана Іванців.
Створення формальних, загальних, німих і нейтральних пам'ятників з сірого граніту, до яких можна раз на рік принести квіти, потрібне переважно політикам для галочки, а не для того, щоб нагадувати про події каже директор Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні — Музею Революції Гідності Ігор Пошивайло.
"Сучасний простір, який важливий не лише для вузького кола зацікавлених сторін, а спрямований на підростаюче покоління, це – простір, який виховує. Простір, який робить і жертву, і героїзм, і пам'ять про загиблих актуальною для тих людей, які не були на фронті", – каже він.
По-друге, пам’ятники минулого, як зазначив військовий історик Василь Павлов, створюють культ мертвих героїв.
Ти не герой, якщо не вмер. Це фактично реальний культ смерті. Це потрібно змінювати. Нам треба привчати людей, що за державу треба жити. Заради цінностей та їхнього поширення потрібно жити. Відповідно всі ці монументи які в нас є, це мають бути монументи про життя,
– запевняє історик.
Як пояснила сайту 24 психотерапевт Марія Фабричева, вектор, який веде меморіальні практики від ідеї "Помри і стань великим" до думки "Живи без відчуття провини і пам'ятай", є набагато більш перспективним.
За її словами, коли ціла країна починає культивувати смертоносну журбу, живим хочеться попросити вибачення за те, що вони живуть. Це почуття провини добре знайоме тим, хто нещодавно втратив близьких. І тим, хто повернувся з війни. Меморіали, які виглядають як концентрована ода смерті, підсвідомо працюють як тригери такої провини.
"Меморіали, влаштовані як громадські простори, служать тому, щоб згадувати з теплом і вдячністю. Вдячність – альтернатива почуття провини. Ми говоримо: "Дякуємо за твій подвиг" і приймаємо свою можливість жити далі. Такі меморіали дають можливість кожному пам'ятати своє і дивлячись на них у людей не буде виникати бажання померти і стати знаменитим", - зазначає психотерапевтка.
Вона також нагадує, що будь-яка людина, яка усвідомлено жертвує собою, робить цей крок заради того, щоб інші продовжували жити. У цьому - основний сенс будь-якого подвигу.
Коли починається поклоніння смерті, свідомо чи несвідомо, знецінюється життя. Загиблі хотіли, щоб інші жили,
– додає вона.
Тож потрібно підходити до питання створення пам’ятників чи меморіальних дошок або комплексів виходячи з того, що вони мають культивувати життя.
Тому що не всі, хто загинув – герої. Не всі герої – загинули. Зрештою, пам'ять про ті чи інші події у всіх різна.
Також цікаво До Дня пам'яті захисників України у Києві покажуть фільми про героїв війни на Донбасі: програма
Пошивайло каже, що у сучасних музеях, які присвячені Першій чи Другій світовим війнам запроваджується багатоінклюзивний і багатовимірний підхід.
"Він дає розуміння, що є війна не лише для генералів, політиків, військових, солдатів і офіцерів. Він дає розуміння, що вона є для цивільного населення, що вона є для дітей і що вона є для наступних поколінь. Це показує, як сприймають війну з іншої точки зору. Демонструє долі військових з інших сторін. Дає зрозуміти, як ставилась до тих чи інших подій так звана нейтральна сторона, умовно кажучи, диванна сотня. Показує, як люди змінювали свої погляди, чому були вимушені діяти так чи інакше, під тиском тих чи інших причин", – пояснює він.
Втім, за словами історика, до подій, які відбулись зовсім нещодавно, а тим більше, до тих, які ще відбуваються, цей принцип застосувати неможливо. Для того, щоби українці створили багатовимірний меморіал російсько-української війни, потрібно ще хоча би 50 років.
Але, як зазначили під час дискусії, Україна не може дозволити собі розкіш витримати оцей період, щоби дати вистоятися пам'яті. Тому що в умовах інформаційної війни кожна наша пауза в обговореннях одразу буде зайнята наративами російської пропаганди. Тож доведеться працювати із живою пам'яттю. Яка не може мати однозначних реакцій, однозначних оцінок, вона завжди буде гаряча, тож вона завжди буде проблемна.
Все це не означає, що пам’ятники не потрібні. Це означає, що вони не мають бути формальністю.
Значить, що важливим етапом створення меморіальних пам’ятників чи комплексів має стати обговорення та дискусія щодо їхньої реалізації. Щоб вони не були формальністю, вони мають об'єднати, фактично, кардинально протилежні точки зору: військовослужбовців та захисників, сімей, які постраждали, і тих, хто спостерігає за подіями зі сторони, або взагалі не звертає на них уваги. Це принципово різні пам'яті. І сам пам’ятник має бути фізичним втіленням консенсусу сторін.
Крім того, варто звернути увагу на альтернативні варіанти втілення меморіальних практик. Тому що створити щось одне , що би влаштувало всіх, і задовольнила в тому числі і мистецькі потреби, буде вкрай важко навіть після тривалого діалогу. Альтернативних варіантів вшанування пам’яті в Україні можливо реалізувати чимало, і вони не суперечитимуть звичним нам традиціям.
Якими є альтернативи пам’ятникам?
Вражаючі.
Один з варіантів ми уже згадали вище – коли меморіал є громадським простором.
Меморіали, які викликали у мене дуже сильні почуття, не були зроблені у вигляді пам'ятника якійсь відомій або невідомій людині. Це були концептуальні рішення іншого штибу. Як, наприклад, туфлі на набережній Будапешта в пам'ять про загиблих євреїв. Це пробирає до тремтіння. Меморіали повинні викликати почуття, безумовно. Але вони повинні провокувати розуміння, що героїзм і смерть не тотожні,
– каже Фабричева.
Прикладів таких меморіалів у світі вже є чимало. Вже згадане "Взуття на річці Дунай" — меморіал на згадку про жертви Голокосту.
Масові розстріли євреїв у Будапешті наприкінці Другої світової війни нацисти проводили на березі річки. Щоб не займатися похованням тіл, жертв, задля економії куль, сковували ланцюгом і стріляли тільки в першого — падаючи, він тягнув за собою інших. Євреїв привозили до дунайської набережної на вантажівках, наказували зняти взуття і відвозили на баржах у невідомому напрямку. Залишене на набережній взуття йшло або продавали, або лишали мародерам.
Меморіал у Будапешті / Фото: Wikimedia
Ще один відомий меморіальний громадський простір – Меморіал жертвам Голокосту у Берліні.
Це – величезне поле із 2 711 сірих плит неподалік від Бранденбурзьких воріт. Стовпи стоять рядами, утворюючи алеї і перетини. Жодних підписів чи імен. У будь-якому місці можна звернути і опинитися на ще одній сірій мовчазній алеї.
Задум автора – дати кожному відчути себе людиною, яка потрапила у безнадійну ситуацію, з якої немає куди тікати і у якій ніхто не допоможе. Чим далі від входу – тим зрозуміліший задум автора.
Меморіал у Берліні / Фото: Wikimedia
В Україні меморіальні громадські простори присвячені загиблим під час Революції Гідності вже є у Києві та Львові.
Меморіал Небесної Сотні у Львові складається з двох частин: площі зі стелою на верхній терасі і пішохідного моста між пагорбами уздовж вулиці Кривоноса.
Більше про це У Львові відкрили перший в Україні Меморіал Героїв Небесної Сотні: неймовірні фото та відео
Міст виводить на терасу, де облаштована площа і стела, присвячена Героям Небесної сотні. Імена героїв вирізані на даху моста, крізь які в дощ стікає вода, а в сонячну погоду букви підсвічуються природним світлом.
Меморіал Небесної Сотні у Львові / Фото: 24 канал
Його автор архітектор та урбаніст Юліан Чаплінський каже, що після відкриття люди полюбили цей комплекс і часто відвідують його. Він сприймає це як доказ того, що йому вдалось досягти своєї мети – створити не офіційний меморіал, який використовується раз на рік на вшануванні та покладанні квітів, а живе місце, яке приваблює до себе людей.
Чи не спаплюжать меморіал, якщо його перетворити на громадський простір?
Це питання, яке викликає не менше запеклих суперечок, ніж дискусії щодо проєктів таких меморіалів.
Одне часто пов’язують із іншим, запевняючи, що місце пам’яті, втілене у громадський простір чи туристичну локацію, не спонукатиме відвідувачів до шанобливої поведінки.
Втім, як пояснює Фабричева, неоднозначні ситуації, які межують з вандалізмом, можуть статись будь де. "Тут проблема не у тому, що меморіал виглядає якось не так. Вандали паплюжать усе, що завгодно - і пам'ятники, і надгробки. Проблема у тому, хто негідно поводиться. Це взагалі інша історія, яка піднімає питання до цінностей і розвитку культури. У Яд Вашемі в Ізраїлі нікому не приходить в голову танцювати тверк" – каже вона.
Зрештою, пам'ять може отримати фізичне втілення не лише у вигляді локації в якомусь місті. Пам'ять може втілитись у продовженні місії людини.
Дивіться також звіт з минулорічної акції Українці вшанували загиблих захисників у Києві: зворушливі фото, відео
Коли на честь загиблого захисника створюють фестиваль, що якось продовжує його діяльність або засновують стипендію, це стає постійним нагадуванням про саме його життя. Якщо на честь людини, яка пішла захищати свою країну, але не повернулася, назвуть професійний конкурс чи змагання, ім'я загиблого звучатиме значно частіше, ніж якщо його лише замурують у камені.