Особовий склад знищував незаконні збройні формування, захоплював важливі об'єкти та охороняв їх. Свою історію про події у Криму для проєкту "Vоїн – це я" від Військового телебачення України розповів Володимир Баранюк – командир 36 окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського.
До теми Навіть чоловіки не витримували і здавалися, – захоплива розповідь української снайперки з фронту
Як усе починалося
Я поїхав на стрільби з однією зі своїх рот на полігон Старого Криму Чорноморського тренувального центру морської піхоти. Там інколи був дуже густий туман і це заважало стрільбі.
У той час також був туман. Ми чекали поки він розвіється, щоб почати стрільбу.
Я був старшим керівником стрільби. Мені зателефонував комбат і запитав, чи усе розпочали. Я пояснив, що не можу почати, тому що немає достатньої видимості на мішенному полі. Він мені сказав: "Поки що не стріляй, чекай".
Через 1 – 2 години я дізнався про захоплення будівлі, у якій був уряд Криму.
Володимир Баранюк був старшим керівником стрільб / Скриншот з відео "Voїн – це я"
Наша друга рота висунулася на аеродром Кіровське та зайняла його. Я був у резерві. У такому стані ми пробули там 2 – 3 дні. Періодично до аеродрому під'їжджали місцеві мешканці, а також кілька разів "Тигри" – новітні російські автомобілі. Вони цікавилися дорогою на Керч.
Коли командир роти запитав, хто вони й що тут роблять, ті відповіли – зі 810 бригади.
До війни ми досить тісно спілкувалися з 810 бригадою морської піхоти, яка дислокується у Севастополі. Вона дислокувалася за кордоном й у неї не було цих "Тигрів". Її не забезпечували такими машинами.
Потім ми отримали завдання повернутися у пункт постійної дислокації. Після того наш ППД вже був оточений росіянами.
Друзі різко стали ворогами
З людьми, які приїхали, як вони казали "охороняти" нас, ми, скажімо, багато років співпрацювали й не бачили у них ворогів. На початку загальна думка була про те, що усе якось розв'яжеться, як було у 2003 році з Тузлою.
Спершу було якесь непорозуміння: приблизно 1 – 2 дні. Коли командир батальйону побачив, що нічого не припиняється, а наші друзі стали супротивниками, ми почали протидіяти їм, охороняти й обороняти наше.
Варто прочитати "Ви будете прокляті поколіннями": у Росії оприлюднили лист проти вторгнення в Україну
Ми бачили, що люди, які приїхали, були не дуже задоволені. Не на камеру вони казали, що самі нічого не розуміють: отримали завдання і його виконують. Особливого пориву вони не проявляли.
Однак вже у той час почали заходити колони по 100 – 120 машин. Наша частина була розміщена біля траси Феодосія – Керч і там десь пів години не вщухав гул машин.
Досить складними були обставини щодо ухвалення рішень. Після Майдану ніхто з командирів, я так розумію, не хотів перейти Рубікон, за яким вже почалась війна і так далі. Всі думали, що домовляться, розв'яжеться усе.
Баранюк: "Після Майдану ніхто з командирів не хотів перейти Рубікон" / Скриншот з відео "Voїн – це я"
Люди там стріляли бойовими набоями. Я намагався їх відштовхувати, казав: "Хлопці, що ви робите?". Ну, російською мовою. Вони вже добре розуміли, що у нас не було зброї й це все як на показ.
Зрештою, вони збили мене з ніг, одягли наручники, потім пострибали по мені, коли я лежав. Потім вдарили автоматом (шрам залишився), поламали мені ребра. Закінчилось тим, що людина стріляє бойовими набоями у тебе над головою.
Ти розумієш, що коли без зброї, то особливо не протидіятимеш тому, хто вже накручений і бачить у тобі ворога. Який сенс уже у тій протидії?
Штурм батальйону 16 березня
Після цього наш ППД був оточений росіянами й почалися події, які для нашого батальйону закінчилися штурмом 16 березня. Зайшли, блокували будівлю. Були сльозогінні та світлошумові гранати, 2 вертольоти.
Дізнайтеся більше Колеги вмить стали ворогами: як переправа у Криму зіграла з Україною поганий жарт
Командира батальйону – підполковника Делятицького захопили під час цього штурму. Він перебував у Севастополі, а я був за старшого.
Ми вийшли спочатку в Херсонську область, потім нас літаком перекинули до Києва. У столиці ми буквально кілька тижнів були й потім нам визначили ППД у Миколаєві.
Основне навантаження у довоєнний час, яке стосується висадки десанту та доглядових операцій, лягало на наш батальйон. Тобто була досить гарна бойова підготовка. Дві наші роти на початку 2013 року пройшли оцінку експертами НАТО, тобто були досить підготовленими.
Супротивник робив усе, що заманеться
У серпні, згідно з директивою, створили ротну тактичну групу морської піхоти. Я її очолив тоді. Провели бойове залагодження і після цього висунулись на Схід нашої країни. Спочатку ми були в секторі "Б", а потім нас підпорядкували у сектор "М".
Є такий населений пункт Гранітне у Донецькій області, недалеко від Волновахи. Моїм основним завданням було стримати його. Чим він особливий? Там розташований міст. Він наполовину підірваний, але наскільки я пам'ятаю, це 50-тонний міст, яким може рухатися техніка.
У Гранітному розташований міст / Скриншот з відео "Voїн – це я"
Другий такий міст найближче розташований у Маріуполі. Тобто міст через Кальміус мав досить таки велике значення. Біля нього є броди, якими противник міг пересуватись і розвивати наступ.
На той час я міняв мотопіхотний батальйон ТрО Миколаївський. У них не було великого озброєння. Максимально, наскільки я пам'ятаю, у них були ЗУ-23-2 і противник там почував себе досить спокійно. Він робив усе, що йому заманеться.
Моя ротна тактична група була добре оснащеною: і танки, і протитанкові установки, і безпілотні літальні апарати, і снайперський підрозділ, і розвідувальний підрозділ, і безпосередньо рота морської піхоти. Тобто ми мали досить гарні можливості для протидії супротивнику.
Цікаво "Думав, що це мій останній день": анонімна історія від військового про перші танки Росії
Крім того, були офіцери-артилеристи, які могли коригувати вогонь противника. Мені додали батарею 2С3, яка дуже нам допомагала.
Ворог постійно обстрілював позиції
Ми змінилися вночі й противник постійно обстрілював позиції мінометним вогнем. Є така позиція "Полуторка". Вона розташована поза межами населеного пункту. Вони постійно виїжджали, навіть прямою наводкою, й розуміли, що противник їх не дістане, тож вели вогонь.
У перший день, коли вони виїхали, вже не було батальйону ТРО, а були мої військовослужбовці – тактичний взвод, скажімо так. Там був танк і коли вони почали розгортатись на ГАЗ-66, розгортати свої мінометні розрахунки, танк виїхав і просто їх розстріляв.
Після цього розпочалась доросла робота, вже серйозніша. Противник почав обстрілювати нас "Градами" БМ-21, тобто здалеку. Однак ми досить успішно виявляли їхні вогневі позиції, протидіяли та коригували вогонь нашої артилерії. Скажімо так, ми надавали йому по руках, щоб не почував себе господарем.
Противник постійно обстрілював позиції / Фото Getty Images
Ми намагалися детально продумувати усі наші рухи, дії, операції й особливо те, що стосувалося просування вперед. Коли противник зайняв Комінтернове, мені надійшло завдання зайняти Водяне. Між цими населеним пунктами приблизно кілометр.
Я мав рухатися приблизно на 1,5 – 2 кілометри у так звану "сіру зону". Цей рух потрібно було дуже детально продумати, щоб й особовий склад залишити неушкодженими, й завдання виконати, й аби одразу знищити ворога, якщо він почне якусь вогневу протидію. Ми з цим завданням впоралися.
Це була зима, а в Азовському регіоні вона така як в Криму: може бути дощ, який переходить у сніг, низька температура, дуже висока вологість. Ти почуваєшся досить некомфортно.
Підрозділ спершу виходить, перевіряє наявність вибухових пристроїв. Потім туди висуваються розвідники й вони розуміють, що перебувають там на відкритій поверхні, тобто крім мінометних розрахунків і розрахунків автоматичних гранатометів їх особливо ніхто не прикриє.
До теми Ми не ховалися, – шокуючі спогади воїна про знищення танків ворога у боях за Донецький аеропорт
Вони там створюють спостережні пости, початкові позиції, потім туди заходить один взвод. Вони дуже швидко намагаються зайняти оборону, вирити окремі окопи та розробити систему траншей. Це все, м'яко кажучи, на очах у противника відбувається.
Тобто у такі моменти відбувається дуже нервове й фізичне навантаження на особовий склад та командирів. Противник може що завгодно почати робити й ми повинні змусити його відмовитися від таких замислів.
Ми всі розуміємо, що це досить тяжка служба. Ми – підрозділи першого кидка й повинні бути автономними та добре навченими.