Попри те, що роботи Миколи Копейкіна виставлені в найбільших музеях Росії та розпорошені по приватних колекціях усього світу, персонажі художника з його ж легкої руки давно оселилися в інтернет-просторі.
Микола Копейкін - прихильник радше змісту, аніж форми. Однак, форма, яку він використовує – чіпляє за живе.
Адже іноді прості запитання породжують далеко не прості відповіді.
Ваші картини давно живуть своїм життям в мережі. Чи легко вам їх відпускати?
Я викладаю в мережу свої роботи саме для того, щоб люди, які не мають можливості приїхати в Пітер, могли їх побачити. Ніяких сентиментальних почуттів я при цьому не відчуваю. Мої сторінки в соцмережах - це свого роду міні-галереї. Я прекрасно розумію, що деяким (насамперед професіоналам) важко судити про живописну сторону робіт, дивлячись на цифрові зображення, не завжди зрозумілий їх розмір, техніка, що так само зменшує сприйняття. Але з іншого боку, мої картини несуть насамперед сенс, як я їх для себе уявляю, тому смислове навантаження в даному випадку є головним.
Як Ви вважаєте, чи не вбиває інтернет в людях інтерес до мистецтва? Адже раніше, щоби побачити картину, треба було кудись іти ногами або навіть їхати в іншу країну, а зараз все це можна подивитися, не встаючи з-за комп'ютера. Чи не зростає в людях, розбещених доступністю інформації, цинізм?
Що стосується цинізму, то мені здається, його зростання обумовлене не творчістю художників, а зовсім іншими причинами. Думаю, люди можуть прожити і без мистецтва. Багато хто так і робить. У кращому випадку пам'ятають імена художників зі шкільної програми або орієнтуються на загальноприйняті думки, викувані в надрах ЗМІ. Доступність інформації також навряд чи може стати причиною зростання цинічності. Скоріше навпаки.
Соціально-політичні потрясіння викликають у мені здебільшого сарказм.
Причини всіх соціальних явищ лежать в першу чергу в головах і душах представників соціуму - тобто в кожному з нас.
Ваші картини - це реакція на навколишній світ чи терапія для навколишнього світу? Чи можна вилікувати країну сміхом?
- Мої картини - це терапія насамперед для мене самого. Я не мізантроп і бажаю всім душевної рівноваги і фізичного здоров'я, але нікого лікувати не хочу і не збираюся. Мої роботи - це ілюстрації до мого життя.
Уявляю собі цю всенародну сміхотерапію. Вона взагалі-то присутня у великій кількості у нас на російських ТБ-каналах і у вищих ешелонах влади, тільки на оздоровлення соціально-політичної ситуації вона якось не дуже впливає.
Пам'ятаєте, був такий фільм у Алана Паркера "Дорога на Велвілл". Там якраз про таку загальну сміхотерапію є кілька епізодів. На жаль, панацеї для всіх від всього не буває. Людина сміється, коли їй смішно, як правило, і плаче частіше від горя, ніж від радості.
Так що сміх і сльози, як соціальне явище - це скоріше всього зі сфери шарлатанства або трудових буднів трудящих Північної Кореї.
Чи потрібна освіта сучасним художникам?
- Освіта взагалі потрібна. І не тільки художникам.
Як сприймають Ваші роботи за кордоном? Чи розуміють гумор?
- По-різному сприймають. Іноді розуміють, сміються навіть, часом вважають, що це такий сюрреалізм. Напевно, позначається різниця культур.
Які часи зараз переживає російський андеграунд?
- Мені навіть складно сказати, що це таке - андеграунд в мистецтві. Я розумію, коли підлітки з робітничих районів розклеюють листівки з революційними закликами про повалення влади - так, це андеграунд, справжнє підпілля, конспірація, паролі, клички, явки. До мистецтва, правда, це навряд чи відноситься. Ну може графітчики там якось шифруються, але їх послання на стінах, як правило мають мало сенсу для оточуючих, скоріше навпаки можуть лише дратувати якусь культурно налаштовану буржуйську публіку. Якщо ви маєте на увазі художників, чиї виставки забороняють або закривають, то це, на мій погляд, вже досить відомі фігури в мистецтві.
Взагалі, мені здається, коли творчості ставлять обмеження на його історичному майданчику в галереях і виставкових залах, воно в першу чергу йде в інтернет, на вулиці або стає рупором на політичній трибуні.
Найчастіше пов'язане це з негласною цензурою, в критеріях якої я не розуміюся. Знімали, зривали і не раз роботи Григорія Ющенка, закривали виставку "Колдовских художников" у Москві, відомих дівчат в різнокольорових шапочках взагалі посадили - як бачите, андеграунд живий і не збирається помирати. Він буде при будь-якій владі і без неї. Як кажуть: ars longa, vita brevis est.
Чи не плануєте виставок в Україні?
- Я не пов'язаний жодними узами з галереями, як це прийнято у просунутих художників, тому не планую на роки вперед.
До того ж мої картини досить великих розмірів і перевозити їх справа клопітка і дорога. Тому, якщо виникають пропозиції, які мене влаштовують, то виставки відбуваються в тих чи інших місцях.
Українські галереї ніколи не виявляли до мене інтересу, тому ніяких великих виставок не планується.
Єдиним винятком буде невелика одноденна виставка в Київському кінотеатрі "Кінопанорама" 12-го квітня.
Там будуть представлені близько двадцяти невеликих принтів під час прем'єри нового фільму студії НОМФІЛЬМ "Зоряний ворс". Приходьте. Ласкаво просимо.
Розмовляв Олександр Васецький